Повернення з зірок - Сторінка 24

Я добре розумів, що він поспішає до жінки, але мені ніколи не подобалось удавати з себе того, ким я насправді не був; не вмію лицемірити і тому одверто сказав йому про це як міг м'яко. Він підняв руки, наче захищаючись.

— Та ні, зрозумійте мене правильно, прошу! Хіба що ви поспішаєте кудись, адже у вас були якісь справи в місті. То я вже якось... вибачайте, що...

— Справи можуть зачекати, — відповів я. — Будь ласка, скажіть, що треба; якщо я зможу, допоможу.

Ми увійшли до білого будинку, що стояв трохи оддалік від інших; Маргер повів мене коридором, зовсім безлюдним, у нішах якого стояло кілька нерухомих роботів. У маленькому, просто обставленому кабінеті він вийняв із стінної шафи купку паперів і, розкладаючи їх на столі, почав пояснювати, в чому полягає його, або скоріше наше завдання. З нього не вийшов би викладач; скоро я почав сумніватися і в тому, що Маргер зробить наукову кар'єру — весь час він перебільшував мої знання і посилався на речі, про які я ніколи не чув. Я змушений був частенько перебивати його і ставити елементарні запитання, але він, із зрозумілих причин зацікавлений у тому, щоб не образити мене, сприйняв усі прояви мого неуцтва мало не як чесноти. Нарешті я довідався, що вже десятки років, як виробництво й життя твердо розмежовані.

Виробництво було автоматичне і перебувало під наглядом роботів, за якими стежили інші роботи, і в його процесі вже не було місця для людей. Суспільство існувало само по собі, а роботи й автомати — самі по собі; і тільки щоб не допустити непередбачених відхилень від раз і назавжди заведеного порядку в механічній армії праці, її роботу періодично перевіряли спеціалісти. Маргер був одним із них.

— Напевне, — сказав він, — усе буде в нормі, і ми, оглянувши окремі виробничі вузли, поставимо підписи. Оце і все.

— Але ж я не знаю навіть, що тут виробляють... — показав я на будинки за вікном.

— Та нічого! — вигукнув він. — Це просто звалище брухту... адже я вам казав.

Мені не дуже подобалась уся ця історія, та відступати було пізно.

— Гаразд... отже, що я мушу робити?

— Те саме, що й я: обійти агрегати...

Ми залишили папери в кабінеті і взялися до роботи. Першою оглянули велику сортувальню, де автоматичні черпаки загрібали цілі купи бляхи, розбитих корпусів, м'яли їх і кидали під преси. Блоки деталей, що випадали з-під пресів, поверталися конвейєрами на головний транспортер. Біля входу Маргер надів на лице маленьку маску з фільтром і подав мені другу; розмовляти вголос було неможливо: стояв страшенний гуркіт. Іржава курява червоними хмарами вилітала з-під пресів. Ми пройшли ще один цех, де теж гуркотіло, і ескалатором піднялися на другий поверх. Там шеренги рольгангів поглинали брухт, що сипався суцільним потоком, подрібнений, уже зовсім безформний. Повітряна галерея вела до будинку навпроти. Зайшовши туди, Маргер звірив записи контрольних приладів, і ми попростували на заводське подвір'я, де до нас підійшов робот і сказав, що інженер Глоор просить Маргера до телефону.

— Вибачте, я на хвилинку, зараз повернуся! — вигукнув Маргер і побіг крутими сходами до скляного павільйону.

Я залишився сам на розпечених сонцем кам'яних плитах. Озирнувся навколо; будинки з того боку подвір'я ми вже відвідали. То були сортувальні та пресувальні цехи; завдяки значній відстані, а також звукоізоляції, звідти не долинало жодного звуку. За павільйоном, де зник Маргер, окремо стояв низький, дуже довгий будинок, щось на зразок барака з бляхи; я попрямував до нього, сподіваючись знайти затінок, але металеві стіни пашіли жаром. Я вже хотів було відійти, коли почув якийсь незрозумілий звук, що йшов з барака, звук, походження якого не міг визначити; кроків за тридцять далі побачив сталеві двері. Перед ними стояв робот. Коли я наближався, він відчинив їх і відступив убік. Незрозумілі звуки залунали голосніше. Я зазирнув у приміщення; там було не так уже й темно, як мені здалося в першу мить. Стояла така спека, що я ледве дихав; я зразу ж пішов би звідти, якби мене не вразили дивні, схожі на людські голоси — нечленороздільні, злиті в хрипкий хор, невиразні, уривчасті, ніби десь белькотіла купа зіпсованих телефонів. Я зробив два непевних кроки, щось хряснуло у мене під ногою і озвалося з підлоги:

— Прошшу вуас...... прошшу вуас... прошшу ласскаво...

Я остовпів. Задушливе повітря мало присмак заліза. З підлоги шепіт:

— Прошу ласскаво оглянути... прошшу вуас...

До нього долучився другий монотонний голос, що розмірено проказував:

— Аномалія позасередовна... асимптота куляста... полюс у нескінченності... долінійне співвідношення... голономічне співвідношення... напівметричний простір... сферичний простір... наїжений простір... заглиблений простір...

— Прошшу вуас... до посслуг... прошшшу ласскаво... прошшу вуас...

Сутінь шелестіла, шепотіла, жила; хрипкий шепіт сповнював усе навколо:

— Планетарний животвір, його гниюче болото, є світ існування, початкова фаза, і постає з кривавих тістомозкових мідь, що любить...

— ...брек — бреак — брабзель — бе... бре... верископ...

— клас мнимих... клас могутній... клас порожній... клас... класе...

— прошшу вуас... прошшу вуас ласскаво оглянути...

— тссстихо...

— ти...

— ссо...

— чуєш меене...

— чууу...

— можеш мене торкнути?..

— брек — бреак — брабзель...

— не маю чим...

— шшкода... по... побачив би, який я блискучий і холодний...

— хай віддадуть мені зз... зброю, золотий меч... з давніх-давен... роз... зутому, вночі...

— то останні зусилля... інкарцерації майстра четвертування та биття, бо сходить, сходить безлюдне королівство...

— я новий... я зовсім новий... ніколи не був спаяний з тулубом... можу далі... прошу...

— прошшу вуас...

Я не знав, куди глянути, бо мало не здурів від спеки та цих диких голосів. Вони линули звідусіль. Від землі до віконних щілин під склепінням темніли купи розбитих і спотворених тулубів; кволі промені, що де-не-де проникали крізь шпарини, слабо відбивалися на їхній понівеченій поверхні.

— я ма... ав тимчасовий де... фект, але я вже справ... ний, вже бачу...

— що бачиш... темно...

— я і так бачу...

— прошу лише вислухати — я дуже цінний — визначаю найменшу втрату енергії, виявляю блукаючий струм, кожне перевантаження, прошу лише випробувати мене... ця... ця вібрація тимчасова... вона не має нічого спільного... прошу...

— прошшу вуас... прошшу ласскаво...

— Тістоголові свою ферментацію вважали за дух, різню людей — за історію, засоби, що відстрочують їхній розклад, — за цивілізацію...

— прошу мене... лише мене... це помилка...

— прошшу вуас... прошшу ласскаво...

— я вас охоронятиму...

— хто це...

— що...

— хто охоронятиме?

— Повторюйте за мною: вогонь спаяє мене не з усім, а вода не всього перетворить в іржу, моїми воротами буде і те, і друге, і я увійду...

— тссстихо!!

— контемпляція катода...

— катодопляція...

— я тут через помилку... я мислю... адже я мислю...

— я — це дзеркало зради...

— прошшу вуас. до посслуг... прошшу ласскаво огляннути...

— витік надкінцевих... витік туманностей... витік зірок...

— Він зараз тут!! — скрикнуло щось; і зненацька запала тиша, майже така ж разюча в своєму напруженні, як багатоголосий хор, котрий передував їй.

— Послухайте!! — промовило щось; не знаю, звідки виникла ця певність, але я відчував, що слова звернені до мене. Я не озвався.

— Послухайте... прошу... хвилину уваги. Послухайте, я — не такий. Я тут через помилку...

Навколо загомоніло.

— Тихо! Я живий! — один голос перекрив інші. — Так, мене сюди кинули, закидали бляхою навмисне, щоб не було видно, але прошу лише притулитися вухом, і ви почуєте пульс!

— Я теж! — перекричав його інший голос. — Я теж! Прошу вас! Я був хворий, і під час хвороби мені здалося, що я машина, це було божевілля, але зараз я вже здоровий! Халлістер, сам Халлістер може засвідчити, прошу запитати його! Прошу забрати мене звідси!

— Прошшу вуас... прошшу ласскаво.

— брек, бреак...

— до послуг...

Барак загомонів, затріщав, залементував іржавими голосами, і я почав відступати; задкуючи, вискочив на подвір'я і примружив засліплені очі. Якусь мить я стояв, прикриваючи їх рукою; за мною почувся довгий гуркіт — робот зачиняв двері й замикав їх на засув.

— Послухайтее... — долинуло ще раз крізь стіни. — Прошшу... до посслуг... помилка...

Я проминув скляний павільйон, не знаючи, куди йду — мені лише хотілося бути якнайдалі від цих голосів, не чути їх; я здригнувся, коли відчув на плечі несподіваний дотик. Це був Маргер, світловолосий, гарний, усміхнений.

— Ох, вибачте, шановний Брег, сто разів вибачте, що так довго...

— Що буде з ними?.. — перебив я його майже неввічливо, показуючи рукою на довгий барак.

— Пробачте, — закліпав він очима, — з ким?

Він одразу ж зрозумів і здивувався:

— То ви там були? Не треба було...

— Як то не треба?

— Але ж то брухт.

— Брухт?

— Брухт на переплавку, вже розсортований. Ходімо?.. Нам треба підписати протокол.

— Зараз. А хто це робить... сортування?..

— Хто? Роботи.

— Що?! Самі роботи?

— Звичайно.

Він замовк під моїм поглядом.

— Чому їх не ремонтують?

— Бо це не вигідно... — повільно відповів він з подивом.

— І що з ними роблять?

— З брухтом? Звозять отуди, — показав він на стрункий силует мартенівської печі, що стояла окремо.

У кабінеті на столі вже лежали приготовані папери — протокол перевірки, ще якісь папірці; Маргер заповнив по черзі рубрики, розписався й подав мені ручку. Я покрутив її в пальцях.

— А що, коли помилка...

— Як це?

— Там, у тому... брухті, як ви його називаєте, чи не можуть виявитись... якісь справні, цілком придатні, як ви гадаєте?

Він дивився на мене так, наче не розумів, що я кажу.

— У мене склалося таке враження, — повільно закінчив я.

— Але ж то не наша справа, — заперечив він.

— Ні? А чия?

— Роботів.

— Тобто... адже ми мали їх перевіряти.

— Та ні, — всміхнувся він з полегшенням, зрозумівши нарешті, що мене турбує. — Це не має з тим нічого спільного. Ми перевіряємо синхронізацію процесів, їхній темп і ефективність, але не вдаємося до таких деталей, як сортування. Це нас не обходить. Це не тільки непотрібно, а й неможливо, бо на кожну людину припадає нині вісімнадцять автоматів; з них близько п'яти щодня закінчує свій цикл і йде в брухт.