Повернення з зірок - Сторінка 38

Отже, я не дивувався, що Томас навіть не спробував стартувати. Я заліз усередину. І одразу ж побачив, що він намагався змайструвати точний висок з того, що мав під рукою, але в нього не вийшло. Харчів лишалося навіть багато, але кисню... Мабуть, він перекачав усе, що мав, до балона в скафандрі, а потім вийшов.

— Чому?

— Я теж запитував себе: "Чому?" Він був там три дні. У такій ракеті є лише крісло, екран, важелі й навушники за спиною. Я сидів там хвилину. І вже розумів, що не знайду його. На якусь мить я припустив, що він вийшов саме тоді, коли я прилетів, що він скористався з газового пістолета, щоб повернутись на "Прометей", і сидить уже там, тоді як я вештаюсь по цих рухливих брилах... Я прожогом вискочив з ракети — так, що мене аж підкинуло вгору, і я полетів. Ані найменшого відчуття напряму, нічогісінько. Знаєш, як буває, коли в цілковитій темряві побачиш іскорку? Як очі починають фантазувати з цього приводу? Там, де взагалі немає тяжіння, ще півбіди, адже людина звикає. Але коли тяжіння надзвичайно слабеньке, як на отій шкаралупці... вушний лабіринт, подразнений ним, реагує досить-таки довільно, щоб не сказати — божевільно. То тобі здається, що ти свічкою мчиш угору, або летиш у безодню, і так весь час. До того ж з'являється ще почуття, ніби руки, ноги, тіло — все крутиться, міняється місцями, а голова немов росте не там, де треба... Отже, я літав та й літав, аж поки не вдарився об якусь стіну, відскочив, зачепився за щось і покотився, але встиг ухопитися за навислу брилу... Хтось там лежав. Томас.

Ері мовчала. У темряві шумів Тихий океан.

— Ні. Не те, що ти подумала. Він був живий. І одразу ж сів. Я ввімкнув радіо. На такій малій відстані ми чудово могли порозумітися.

"Це ти?" — озвався він. "Так, це я", — сказав я. Сцена була, як з низькопробної комедії — така неймовірна. Але так було. Ми обидва підвелися. "Як ти себе почуваєш?" — спитав я. "Чудово. А ти?" — відповів він. Це мене трохи здивувало, але я сказав: "Дякую, дуже добре. Дома теж усі здорові". Це звучало по-дурному, але я думав, що він навмисне так: мовляв, нічого страшного не трапилося. Розумієш?

— Розумію.

— Коли він підійшов зовсім близько, я зміг роздивитися Томаса в світлі ліхтаря, що висів у мене на плечі: він здавався темнішим від навколишньої темряви. Я обмацав його, скафандр — він був цілий. "Є в тебе кисень?" — спитав я. То було найважливіше. "Та це дурниці", — відповів він. Я обмірковував становище. Полетіти його ракетою? Ні, це занадто небезпечно. Правду сказати, я навіть не дуже зрадів. Я чогось боявся, а може, просто непевно себе почував — важко це пояснити. Ситуація була дивна, я відчував у ній щось незвичайне, хоч і не знав, у чому річ. Власне кажучи, я не був радий цій чудесній зустрічі. Я намагався щось придумати, щоб урятувати ракету. Зрештою, вирішив я, не це головне. Треба було спочатку з'ясувати, що з ним. А поки що ми стояли отак, у цій чорній ночі без зірок. "Що ти робив увесь цей час?" — спитав я. Я хотів знати, це було важливо. Якщо він намагався робити що-небудь, хоча б збирати проби ґрунту, це була б добра ознака. "Різні речі, — сказав "він. — А ти що робив, Томе?" — "Який — Том?" — спитав я, і мені аж мороз пробіг по шкірі: адже Ардер загинув рік тому, і він це добре знав. "Хіба ти не Том? Я впізнаю твій голос". Я нічого не сказав, а він брязнув рукавицею об мій скафандр і сказав: "Клятий світ, га? Нічого не видно і нічого немає. Я уявляв собі це зовсім інакше. А ти?" Я подумав, що з Ардером йому щось приверзлося, зрештою... це бувало вже не з одним. "Так, — сказав я. — Нецікаво тут. Рушаймо, га?" — "Рушати? — здивувався він. — Як це... Томе?" Я перестав зважати на його звертання. "А що, ти хочеш лишатися тут?" — сказав я. "А, ти ні?" — "Він глузує з мене, — подумав я, — але я вже ситий донесхочу цими дурними жартами". — "Ні, — сказав я. — Нам треба повертатись. Де твій пістолет?" — "Я загубив його, коли вмер". — "Що?!" — "Але не шкодував, — сказав він. — Померлому не потрібні пістолети". — "Ну, ну, — сказав я. — Дай я тебе прив'яжу і поїдемо". — "Ти здурів, Томе? Куди?" — "На "Прометей". — "Так його ж тут нема..." — заперечив він. "Там далі є. Ну, давай, я тебе прив'яжу". Він відштовхнув мене. "Ти якось дивно говориш. Ти не Том!" — вигукнув він. "Звичайно, ні. Я Халь". — "Так ти вмер? Коли?" Я вже більш-менш розумів що й до чого і почав йому, підтакувати. "Та... — сказав я, — десь кілька днів тому. Дай-но я тебе прив'яжу..."

Але він не дозволяв. І ми почали боротися, спочатку ніби жартома, потім всерйоз; я намагався його обхопити, але не міг, заважав скафандр. Що робити? Я не міг залишати його самого ні на хвилину, бо вдруге вже не знайшов би. Чуда не буває двічі. А він хотів залишитися там... Як померлий. І от, коли мені здавалося вже, що я його переконав, коли він немовби погодився і я дав йому потримати свій газовий пістолет, він наблизив своє обличчя до мого, так що я майже побачив його крізь подвійне скло, крикнув: "Мерзотнику! Ти обдурив мене! Ти живий!" — і вистрілив у мене.

Уже кілька хвилин я відчував обличчя Ері на своєму плечі; вона пригорнулася до мене. Почувши останні слова, вона здригнулася, мов від електричного струму, й поклала руку на шрам. Ми трохи помовчали.

— Це був дуже добрий скафандр, — сказав я. — Витримав, розумієш? Вдавився весь у мене, зламав ребро, розрізав м'язи, але витримав. Я навіть не втратив свідомості, тільки якийсь час не міг ворухнути правою рукою і відчував, що тече кров, бо в скафандрі стало гаряче. Однак на якусь мить голова у мене, мабуть, все таки запаморочилася, бо коли я підвівся, Томаса не було. Я не знаю, куди і як він зник. Я шукав його навпомацки, навколішках, та замість нього знайшов пістолет. Мабуть, він кинув його одразу ж після пострілу. От я й вибрався звідти з його допомогою. Мене помітили, тільки-но я виринув з хмари. Олаф підвів корабель ще ближче, і мене втягнули всередину. Я сказав, що не знайшов його. Що розшукав лише порожню ракету, а пістолет випав у мене з руки й вистрілив, коли я спіткнувся. Скафандр був подвійний. Шматочок внутрішньої металевої оболонки відскочив. Він у мене тут, під ребром.

Знову мовчання, і тільки гуркіт хвилі наростає — повільно, невблаганно, немовби вона збирається перескочити через усі пляжі, незважаючи на поразку нескінченної низки своїх попередниць. На мілкому місці, біля берега, вона запінюється, розсипається, чути її м'який шерех, дедалі ближчий і тихший, аж поки не западає тиша.

— Ви полетіли?..

— Ні. Ми чекали. Минуло ще два дні, хмара осіла, і я полетів удруге. Сам. Ти розумієш чому?

— Розумію.

— Я швидко знайшов його, бо скафандр світився в темряві. Він лежав під скелястим шпилем. Обличчя не було видно, скло вкрилося зсередини памороззю. Підіймаючи його, я подумав у першу мить, що тримаю в руках лише порожню шкаралупу, бо він... майже нічого не важив. Але то був він. Я залишив Томаса й повернувся його ракетою. Потім я докладно оглянув її і зрозумів, чому так сталося. У нього зупинився годинник — звичайнісінький собі годинник — і він втратив лік часу. Цей годинник відміряв години й доби. Я налагодив його й перекрутив стрілки, щоб ніхто не міг здогадатися.

Я обняв Ері і відчув, як від мого дихання ворушиться її волосся. Вона знову торкнулася шрама.

— Він має таку форму...

— Дивну, правда? Бо тут зашивали двічі, першого разу шви розійшлися... Зашивав Турбер. Бо Вентурі, нашого лікаря, вже не було серед живих.

— Це той, що дав тобі червону книжку?

— Так. Звідки ти знаєш, Ері? Я тобі розповідав? Ні, це неможливо.

— Ти говорив Олафові, тоді — пригадуєш?

— Правда. Але щоб ти запам'ятала? Така дрібниця. Власне — я свиня. Вона залишилася на "Прометеї" разом з усім.

— Там у тебе речі? На Місяці?

— Так. Але їх не варто забирати.

— Варто, Халь.

— Люба моя, зрозумій, що тоді зібрався б цілий музей пам'яток. Я цього не терплю. Коли й заберу, то тільки щоб спалити, а собі залишу кілька дрібничок, які дісталися від товаришів. Той камінець...

— Який?

— У мене чимало таких камінців. Один з Керенеї, є ще з планетоїда Томаса... Ти тільки не думай, що я їх колекціоную. Просто вони позалізали в підошви чобіт, а Олаф повитягав їх, сховав і зробив відповідні написи. Я не міг вибити це йому з голови. Дурниця, але... мушу тобі сказати, щоб ти не думала, що все там було страшне і що, крім смерті, нічого там не траплялось. Уяви собі... взаємопроникнення світла. Спочатку рожеве — легесенька рожева безконечність, а в ній друга, темніша, а далі червоне, майже синє, але це дуже далеко, а навколо самосвітіння, не важке, не як хмара, не як імла — інше. Мені бракує слів, щоб передати це. Ми вийшли вдвох з ракети і дивилися. Знаєш, мені ще й зараз аж горло стискає, таке це було красиве. Подумай: там немає життя. Там немає ні рослин, ні тварин, ані птахів — нічого, ніяких очей, які могли б це бачити. Я переконаний, що, може, від виникнення світу ніхто на це не дивився, ми були перші, удвох з Ардером, і якби не те, що в нас зіпсувався гравіпеленг і довелося сісти, щоб зробити нову шкалу, бо кварц розбився і ртуть витекла, — то до кінця світу ніхто б там не стояв і не побачив би цього. Чи не безглуздя? Нам було що робити, але ми не могли зрушити з місця. Ми забули, чого тут сіли, а просто отак стояли, стояли й дивилися.

— Що то було, Халь?

— Не знаю. Коли ми повернулися і розповіли про це, Б'єль схотів неодмінно полетіти, але йому не вдалося. У нас не було зайвого запасного пального. Там ми зробили безліч знімків, але з цього нічого не вийшло. На знімках усе виглядало як рожеве молоко з білуватими розводами, і Б'єль фантазував про фосфоресценцію кремнієво-водневих випарів; він, може, і сам у це не вірив, але намагався хоч якось пояснити собі це явище. Воно було таке, як... як ніщо інше. Ми не знаємо нічого подібного. Воно не схоже ні на що. Там була велетенська глибина, але це був не обрій. Я вже казав тобі про ці відтінки, дедалі глибші й темніші. Рух... і в той же час нерухомість. Воно пливло й стояло. Змінювалось, наче дихало, але весь час, проте, було однакове, і, хтозна, може, найважливішими були велетенські масштаби цього явища. Ніби крім тієї жорстокої чорної вічності існувала ще й інша вічність, інша безконечність, така зосереджена й могутня, така ясна, що, заплющивши очі, людина не могла вже в неї вірити.