Повернення з зірок - Сторінка 39

Коли ми подивились один на одного... Треба було знати Ардера. Я покажу тобі його фотографію. То був хлопець більший за мене, він виглядав так, наче міг пройти крізь будь-який мур і навіть не помітити його. Ти чула вже про ту... "дірку" на Керенеї?

— Так.

— Він застряв там у скелі, під ним кипіло розпечене болото, щохвилини могло плеснути в щілину, де він сидів, а він говорив: "Халь, почекай. Я ще роздивлюся. Може, якщо я зніму балон... Ні, реміння заплуталось. Але почекай іще". І так далі. Можна було подумати, що він розмовляє по телефону з кімнати готелю. І то не поза, такий він був насправді. Найтверезіший з усіх нас: завжди все зважував. Тому він і полетів потім зі мною, а не з Олафом, котрий був його другом, — ти вже чула про це...

— Так.

— Отже... Ардер. Коли я на нього глянув, в очах у нього були сльози. Том Ардер.

Зрештою, він зовсім цього не соромився — ні тоді, ні потім. Коли згодом ми з ним про це говорили — а це було не один раз, ми поверталися до цього часто — інші страшенно дратувалися. Вони думали, що ми робимо це навмисне, що просто кепкуємо з них. Бо ми під час тих розмов були самі не свої. Смішно, га? Ближче до справи. Ми подивилися один на одного і подумали про одне. Хоч ми й не знали, чи налагодимо цей гравіпеленг як слід. Без нього ми б не знайшли "Прометея". Ми подумали, що варто рискнути. Лише для того, щоб постояти отак і подивитися на цю радісну велич.

— Ви стояли на горі?

— Не знаю. Ері, там була наче якась інша перспектива. Ми дивилися немовби з висоти, але нижче не було ніякого схилу. Стривай. Ти бачила Великий каньйон Колорадо?

— Бачила.

— Уяви собі, що цей каньйон збільшився в тисячу разів. Або в мільйон. Що він зроблений з червоного й рожевого золота, майже зовсім прозорого, що видно наскрізь усі шари, звивини, геологічні сідловини його формації, що це все легке, воно тече й ніби всміхається до тебе, хоч не має обличчя. Ні, це не те. Люба моя, ми з усієї сили намагалися якось розповісти про це товаришам, але в нас нічого не вийшло. Той камінець — саме звідти. Ардер узяв його на щастя. І завжди носив з собою. На Керенеї він теж мав його при собі. Камінець він тримав у коробочці з-під вітамінних таблеток. Коли він почав кришитись, Ардер обгорнув його ватою. Потім, в той день, коли я сам повернувся на корабель, то знайшов камінець під койкою в Ардеровій каюті. Напевно, випав у нього. Олаф, здається, гадав, що через це все й сталося, але не наважувався сказати мені, бо це надто вже наївно... Що спільного міг мати якийсь камінець з тим дротиком, через який зіпсувалося Ардерове радіо?..

8

Відколи ми попрощалися з Олафом, він нічим не нагадував про себе. Я вже побоювався, чи не зробив він чогось необачного. Адже він і досі лишався самотнім, самотнішим за мене. Мені не хотілося вплутувати Ері в усі ці діла, але довелося б, якби я сам узявся його розшукувати; ось чому я вирішив поїхати спочатку до Турбера. Я не був певний, що проситиму в нього поради — хотів лише побачитися з ним. Адресу дав мені ще Олаф; Турбер перебував в університетському центрі Маллеолан. Я повідомив його телеграмою про свій приїзд і вперше розлучився з Ері. Останні дні вона була мовчазна й неспокійна: може, теж турбувалася про Олафа? Я пообіцяв їй, що повернуся якомога швидше, за кілька днів, і нічого не вирішуватиму без неї.

Ері провела мене до Хоула, де я сів на ульдер прямого сполучення. Пляжі Тихого океану спорожніли, бо насувалися осінні шторми; з навколишніх курортів зникли юрби яскраво одягнутої молоді, і мене не здивувало, що я виявився майже єдиним пасажиром срібної ракети. Політ у хмарах тривав неповну годину й закінчився в сутінках. Місто. Високі чашоподібні будинки світилися у пітьмі, мов прозоре, нерухоме полум'я, їхні силуети нагадували велетенських метеликів; верхня частина будинків з'єднувалася між собою повітряними арками, а інші, нижчі, поверхи вулиць скидались на звивисті кольорові ріки, що йшли одна під одною. З висоти центр міста виглядав згустком дорогоцінної емалі з концентричними шарами, скляним островом, обсипаним коштовним камінням; цей острів височів серед океану, дзеркальна поверхня якого дедалі слабше відбивала напівпрозорі яруси — аж до останніх, уже ледве помітних. Немовби з-під землі просвічував розпечений до рубінового кольору скелет міста. Важко було повірити, що ця феєрія мерехтливих вогнів та барв є звичайним житлом кількох мільйонів людей.

Університетське містечко було за межами міста. І аж там, на бетонному майдані, в центрі великого парку, приземлився мій ульдер. Про близькість міста свідчила тільки блідо-срібна заграва, що осявала небо над чорною стіною старого лісу. Довга алея привела мене до головного будинку — темного, наче вимерлого.

Ледве встиг я штовхнути великі скляні двері, як всередині спалахнуло світло. Я опинився в склепистому холі, облицьованому блідо-блакитними кахлями. Система переходів із звукоізолюючим покриттям привела мене до довгого коридора, простого й строгого; я відчиняв одні двері за одними, але всі приміщення були порожні і, здавалось, давно покинуті. Піднявся нагору звичайними сходами. Напевно, десь тут був ліфт, але мені не хотілося його шукати, зрештою, ці сходи були трохи оригінальні — вони були нерухомі. Нагорі тягнувся в обидва боки такий самий коридор і такі ж самі безлюдні кімнати; на дверях однієї з них я побачив невелику записку з чітко написаними словами: "Сюди, Брег". Постукав, і одразу ж почув голос Турбера.

Я зайшов і побачив його, згорбленого, на тлі темного величезного вікна. Письмовий стіл, за яким він працював, освітлювала низько опущена лампа. На столі лежали папери і книги — справжні книги! — поруч, на другому, меншому, — цілі купи кристалічного "насіння" й різні апарати. Турбер пером — умокаючи його в чорнило!

— робив нотатки на полях якогось рукопису.

— Сідай, — сказав він не підводячи голови. — Зараз я кінчаю.

Я сів у низьке крісло біля столу, але одразу ж відсунув його вбік, бо від світла обличчя Турбера зливалося в суцільну пляму, а я хотів його добре бачити.

Він працював по-своєму, поволі, нахиляючи голову й насуплюючи брови. Це була одна з найскромніщих кімнат, які я досі бачив, — з матовими стінами, з сірими дверима, без жодної оздоби, без сліду обридлого золота; з обох боків дверей виднілися чотирикутні, сліпі зараз екрани, стіну біля вікна займали металеві шафки, на одну з них був спертий високий рулон карт чи технічних креслень, і це було, власне, все. Я перевів погляд на Турбера. Лисий, масивний, обважнілий, він писав, час від часу змахуючи тильною стороною руки сльозу з ока. Очі в нього завжди сльозились, а Джімма (він любив виказувати секрети, які хтось старанно намагався приховати) сказав мені колись, що Турбер побоюється за свій зір. Тоді я зрозумів, чому він завжди лягав перший, коли ми змінювали прискорення, й чому — в пізніші роки — дозволяв іншим заступати його в справах, які раніше завжди робив сам.

Турбер обіруч зібрав папери, постукав ними по столу, щоб вирівняти по лінії зрізу, сховав у папку, закрив її і лише тоді, опустивши великі руки з товстими негнучкими пальцями, сказав:

— Здоров, Халь. Як справи?

— Не скаржуся. Чи... ти сам?

— Це значить: чи тут Джімма? Ні. Нема його, учора поїхав. До Європи.

— Працюєш?..

— Так.

Ми трохи помовчали. Я не знав, як сприйме він мої слова, і мені треба було спочатку з'ясувати, що він думає про побачене тут. Щоправда, знаючи його, я не сподівався від нього одвертості. Він не дуже охоче ділився своїми міркуваннями.

— Ти давно вже тут?

— Брег, — сказав він, нерухомо сидячи у кріслі, — я не думаю, щоб тебе цікавило саме це.

— Можливо, — сказав я. — Значить, викладати все одразу?

Я відчував знайоме внутрішнє замішання, щось середнє між роздратуванням і непевністю; це почуття завжди охоплювало мене в присутності Турбера, та й не тільки мене, мабуть. Ніколи я не знав, коли він жартує чи глузує, а коли говорить серйозно.

— Ні, — сказав він. — Хай потім. Звідки ти приїхав?

— З Хоула.

— Просто звідти?

— Так... А чому ти питаєш?

— Це добре, — сказав він, наче й не чув моїх останніх слів. Секунд, може, п'ять він пильно дивився на мене, наче хотів переконатися, що це саме я. Його погляд не виражав нічого, але я вже знав, що сталося. Не знав тільки напевне, що він мені скаже. Я міркував над тим, як мені почати, а він тим часом придивлявся до мене дедалі уважніше, так, наче в мені щось змінилося.

— Що робить Фабах? — спитав я, коли це мовчазне оглядання надто затягнулося.

— Поїхав з Джіммою.

Я не про те запитував, і він це знав, але зрештою я не приїхав у справі Фабаха.

Знову ми замовкли. Я починав уже шкодувати за своє рішення.

— Я чув, ти одружився, — сказав він раптом, наче знехотя.

— Авжеж, — відповів я, може, занадто сухо.

— Що ж, це непогано.

Я намагався будь-що перевести розмову на інше, та, крім Олафа, нічого не міг надумати, а розпитувати про нього я не хотів. Я боявся усмішки Турбера (пам'ятаю, як він умів доводити нею до розпачу Джімму, та й не лише його), але він тільки ледь підняв брови й запитав:

— Які в тебе плани?

— Ніяких, — відповів я, бо так воно й було.

— А ти хотів би щось робити?

— Так. Але я візьмусь не за всяку роботу.

— Ти нічого досі не робив?

Тепер я вже напевно почервонів. Я був злий.

— Анічогісінько. Турбер... я... прийшов не в своїх особистих справах.

— Знаю, — спокійно промовив він. — Олаф Стів?

— Так.

— Тут був певний риск, — сказав він і легко відштовхнувся від столу. Крісло слухняно повернулося в мій бік.

— Освам чекав найгіршого, особливо після того, як Стів викинув свій гіпнагог... Ти теж його викинув, га?

— Освам? — спитав я. — Який Освам... стривай, той, що з Адапту?

— Так. Найбільше він непокоївся за Стіва. Я допоміг йому зрозуміти все правильно.

— Як це — допоміг?

— Та й Джімма поручився за вас обох... — закінчив Турбер, наче й не чув мого запитання.

— Що?! — промовив я, скочивши з місця. — Джімма?!

— Правда, він нічого не знав про те, що ви там робите, — вів далі Турбер. — І спитав у мене.

— Тоді якого біса він ручався!? — вибухнув я, приголомшений його словами.

— Він вважав це своїм обов'язком, — лаконічно пояснив Турбер. — Адже керівник експедиції мусить знати своїх людей...

— Дурниця!

— Я повторюю лише те, що він сказав Освамові.

— Он як? — сказав я.