Повернення з зірок - Сторінка 6

Довга мовчанка і раптом:

— А жінки там були?

— Зачекай-но, — сказав я. — У тебе є що-небудь випити?

— Що ти маєш на увазі?

— Що-небудь міцне. Алкоголь... чи його вже не п'ють?

— Дуже рідко... — відповіла вона зовсім тихо, ніби думала про щось інше. Руки її безвольно звисали і торкалися металевої блакиті сукні.

— Я тобі дам... ангехену. Хочеш? Ах, правда, ти ж не знаєш, що це таке.

— Ні, не знаю, — відповів я з несподіваною злістю. Вона підійшла до бару й повернулася з невеликою пузатою пляшкою. Налила мені. Там був алкоголь — небагато, — було щось іще, з своєрідним терпким присмаком.

— Не гнівайся, — сказав я, вихиливши кухоль і наливши собі вдруге.

— Я не гніваюсь. Ти не відповів мені. Може, не хочеш?

— Чому ні? Скажу. Нас було всього двадцять три чоловіка на двох повітряних кораблях. Другий — то "Улісс". По "п'ять пілотів, решта — вчені. Зовсім не було там жінок.

— Чому?

— Через дітей, — пояснив я. — Не можна возити дітей на таких кораблях, а коли б навіть і можна було, ніхто б не схотів їх брати. Раніше ніж в тридцять років не полетиш. Треба закінчити два факультети плюс чотири роки тренувань — усього дванадцять років. Одним словом, тридцятирічні жінки, як правило, мають дітей. Були ще й інші міркування.

— А ти? — запитала вона.

— Я був неодруженим. Вибирали неодружених, звичайно, добровольців.

— Ти хотів...

— Так. Звичайно.

— І не...

Замовкла. Я знав, що вона хотіла сказати, й мовчав.

— Це, мабуть, дуже страшно... отак, повернутися... — сказала вона майже пошепки й здригнулася. Раптом глянула на мене, щоки її вкрилися густим рум'янцем.

— Слухай-но, те, що я говорила раніше, було просто жартом. Насправді ж...

— Про тих сто років?

— Так. Я сказала це, аби щось сказати. Це не мало...

— Та годі тобі, — буркнув я. — Ще трохи розмов про це — і я справді відчую цей вік.

Вона мовчала. Я примусив себе не дивитись на неї. В тій іншій, неіснуючій кімнаті за склом величезна чоловіча голова беззвучно співала; я бачив, як тремтіла від напруження темно-червона шия, бачив спітнілі щоки, все обличчя, яке похитувалося в нечутному ритмі.

— Що ти робитимеш далі? — тихо запитала вона.

— Не знаю. Ще це знаю.

— У тебе немає жодних планів?

— Ні. У мене є трохи... ну, премія така. За весь цей час. Коли ми відлітали, в банку було покладено на моє ім'я... не знаю навіть скільки. Нічого не знаю... Слухай, що це таке — кавут?

— Кавута? — поправила вона... — Це... такі заняття пластування — нічого особливого, але з часом можна дістатися до реалю...

— Стривай... то що ти, власне, робиш?

— Пласт, ну, хіба ти не знаєш, що це таке?

— Ні.

— Як би тобі... просто, там роблять сукні, взагалі одяг, усе...

— Кравецтво?

— Що це значить?

— Шиєш щось?

— Не розумію.

— О небо, чорне й блакитне! Проектуєш моделі одягу?

— Ну... так, у певному розумінні. Не проектую, а роблю.

Я облишив цю тему.

— А що таке реаль?

Це справді їй допекло. Вперше вона подивилась на мене, як на істоту з іншого світу.

— Реаль це... реаль... — повторила вона безпорадно. — Це такі... історії. Їх дивляться...

— Це? — я вказав на скляну стіну.

— Та ні, це телебачення...

— Так що? Кіно? Театр?

— Ні. Я знаю, що таке театр. Це було колись, раніше. Знаю: там були справжні люди. А реаль штучний. Тільки неможливо відрізнити. Хіба що коли зайти туди до них...

— Куди зайти?..

Велетенська голова поводила очима, відкидалась назад, дивилася на мене так, ніби її надзвичайно розважала ця сценка.

— Слухай-но, Наїс, — несподівано для самого себе промовив я, — або я вже піду, бо дуже пізно, або...

— Я б воліла...

— Але ж ти не знаєш, що я хочу сказати.

— То скажи.

— Гаразд. Я хотів розпитати тебе іще про деякі речі. Про великі, найважливіші. Я вже трохи знаю — чотири дні просидів в Адапті на Місяці. Але то, як кажуть, я чув дзвін... Що ви робите, коли не працюєте?

— Можна робити багато чого, — сказала вона. — Можна подорожувати справді або мутом. Можна розважатися, ходити до реалю, танцювати, грати в терео, займатися спортом, плавати, літати — що тільки душа забажає.

— А що таке — мут?

— Це майже як реаль, тільки що до всього можна доторкнутися. Там можна ходити по горах, по всьому; сам побачиш, про це неможливо розповісти. Але мені здається, що ти хотів запитати про щось інше?..

— Ти маєш рацію. Як зараз між жінками й чоловіками?

Вії у неї затремтіли.

— Я гадаю так, як було завжди. Що тут могло змінитися?

— Усе. Коли я відлітав — не думай, що я хочу сказати щось погане, — дівчина, як от ти, не привела б мене до себе так пізно.

— Справді? Чому?

— Бо це мало б певний сенс.

Хвилину вона мовчала.

— А звідки ти знаєш, що його не було?

Мабуть, у мене й справді був кумедний вигляд. Я не зводив з неї очей. Вона перестала посміхатися.

— Наїс... як це... — пробурмотів я, — ти береш абсолютно незнайомого типа і...

Вона мовчала.

— Чому ти не відповідаєш?

— Бо ти нічого не розумієш. Не знаю, як тобі це пояснити. Це, бачиш, нічого не означає...

— Ага. Це нічого не означає, — повторив я. Мені не сиділося. Я підвівся. Майже скочив, забувши, що не можна. Дівчина здригнулася.

— Вибач, — сказав я й почав міряти кроками кімнату. За склом розкинувся парк у променях ранкового сонця; серед дерев з блідо-рожевим листям ішло троє хлопців у сорочках, що виблискували, як зброя.

— Чи тепер одружуються?

— Звичайно.

— Нічого не розумію! Поясни мені це. Розкажи. Ти бачиш чоловіка, який тобі подобається і, не знаючи його, одразу...

— Але що ж тут розповідати? — неохоче промовила вона. — Невже й справді тоді, в твої часи, дівчина не могла впустити до своєї кімнати жодного чоловіка?

— Могла, звичайно, і навіть з такою думкою, але... не через п'ять хвилин після того, як його побачила...

— А через скільки хвилин?

Я подивився на неї. Вона запитувала цілком серйозно. Ну, так звідки їй знати? Я знизав плечима.

— Йшлося не лише про час, але... але дівчина мусила спочатку щось побачити в ньому, пізнати його, покохати. Спочатку вони дружили...

— Зачекай-но, — сказала вона. — Здається, ти... нічого не розумієш. Адже я тобі дала брит.

— Який брит? А, оце молоко? Ну, то й що з того?

— Як то що? Чи може... не було бриту?

Вона зареготала. Аж падала зо сміху. Раптом замовкла, глянула на мене й страшенно почервоніла.

— Так ти подумав... подумав, що я... Ні-і!!

Я сів. Не знав, куди подіти свої руки. Дістав з кишені сигарету і запалив.

Дівчина широко розкрила очі.

— Що це таке?

— Сигарета. А ви хіба не палите?

— Вперше бачу... так оце сигарета?! Як ти можеш так втягувати дим? Ні, зачекай, те, про що ми говорили, — важливіше. Брит — це ніяке не молоко. Не знаю, що в ньому є, але чужому завжди дають брит.

— Чоловікові?

— Так.

— І що ж далі?

— Те, що він стає, він мусить бути чемним. Знаєш що... краще хай тобі це розтлумачить який-небудь біолог.

— До біса біолога. Так, значить, чоловік, якому ти дала брит, не може собі дозволити нічого зайвого?

— Звичайно.

— А якщо він не схоче пити?

— Тобто, як не схоче?

На цьому взаємопорозуміння кінчилося.

— Адже не можеш ти його примусити, — терпляче почав я знову.

— Божевільний міг би й не випити... — промовила вона поволі, — але я не чула про щось подібне. Ніколи...

— Чи це такий звичай?

— Не знаю, що тобі й сказати. Ти ж не через звичай не ходиш голий?

— Ага. Ну, в певному розумінні — так. Але на пляжі можна роздягтися.

— Зовсім? — запитала вона з несподіваною цікавістю.

— Ні. Купальний костюм... Але за моїх часів були люди, які називалися нудистами...

— Знаю. Це не те. Я думала, що ви всі...

— Ні. Так, значить, це пиття є... те ж саме, що й носіння одягу? Таке ж необхідне?

— Так. Коли вдвох.

— Ну, а далі?

— Що далі?

— А за другим разом?

Це була ідіотська розмова, і я почував себе жахливо. Але ж мусив я нарешті довідатись!

— Потім? Всяко буває. Декотрим... завжди дають брит...

— Чарівний напій! — вихопилось у мене.

— Що це значить?

— Ні, нічого. А як дівчина йде до когось? Тоді як?

— Тоді він п'є в себе.

Вона дивилась на мене майже із співчуттям. Але я був упертий.

— А якщо його не буде?

— Бриту? Як то не буде?

— Ну, весь вийшов. Або... він же може й обманути.

Вона почала сміятись.

— Але ж це... Ти, мабуть, думаєш, що всі ці пляшки я тримаю тут, у квартирі?

— Ні? А де?

— Я навіть не знаю, звідки вони беруться. Чи за твоїх часів був водопровід?..

— Був, — похмуро відповів я.

"Чи могло й не бути? Аякже! Вліз у ракету просто з лісу!" Я розлютився, але одразу ж угамувався: зрештою, вона не була в цьому винна.

— Ну, так от, чи ти знав, яким шляхом іде та вода? Поки...

— Розумію. Можеш не закінчувати. Гаразд. Значить, це такий собі застережний засіб? Дуже дивно!

— Не бачу нічого дивного, — відказала вона. — Що там у тебе таке біле, під светром?

— Сорочка.

— Що це таке?

— Ти що, сорочки не бачила?! Як би тобі це... Ну, білизна... З нейлону...

Я підкотив рукав і показав їй.

— Цікаво, — зауважила вона.

— Такий звичай... — відповів я безпорадно. Звичайно, мені казали в Адапті, щоб я не одягався, як сто років тому, та я не послухав. А зараз не міг не погодитися, що вона має рацію: брит був для мене тим самим, чим для неї сорочка. Зрештою, ніхто не примушував людей носити сорочки, проте всі носили. Мабуть, і з бритом було те саме.

— Як довго діє брит? — запитав я.

Вона зашарілась.

— Як тобі не терпиться усе знати! Ще нічого не відомо.

— Я ж не сказав нічого поганого, — боронився я, — хотів лише знати... Чому ти так дивишся? Що з тобою, Наїс?

Вона повільно підвелася. Стала за кріслом.

— Ти говорив... Скільки років тому? Сто двадцять?..

— Сто двадцять сім. Ну, то й що з того?

— А ти... був... бетризований?

— А що це таке?

— Не був?!

— Я навіть не знаю, що це таке, Наїс... дівчино, що з тобою?

— Не був... — прошепотіла вона. — Коли б був, то напевно знав би...

Я хотів підійти до неї. Вона закрилась руками, ніби захищаючись.

— Не підходь. Ні! Ні! Благаю тебе!

Вона відступала до стіни.

— Адже ж ти сама казала, що цей брит... Я вже сідаю. Та я ж сиджу, бачиш, заспокойся. Що це за історія з цією бетри... як її там?

— Я не знаю докладно. Але... кожного бетризують. Одразу ж після народження.

— Що це таке?

— Здається, щось вводять у кров.

— Усім?

— Так. Бо, власне... брит... не діє без цього. Не вставай!

— Дитино, не будь смішною.

Я загасив сигарету.

— Я ж не дикий звір...