Повість про Чоловічка - Сторінка 14

Він сидів у своїй мініатюрній вітальні на зеленому дивані й чеберяв ногами.— Звісно, то було б дуже славно. Та ще тепер, коли маю таке помешкання. Дівчинка могла б спати в моєму ліжку. Бо мені більше подобається сірникова коробка.

— Але нове ліжко набагато зручніше.

— Авжеж, авжеж,— сказав Максик,— тільки воно стоїть задалеко від твого ліжка.

Здається, я вже згадував про адвоката, який розмовляв із Йокусом у готельному холі. Він приїздив за дорученням нюрнберзької іграшкової фабрики. Чоловіки порозмовляли, дійшли згоди й підписали папери. І от одного дня нюрнберзька фабрика надіслала пакуночок із десятьма сірниковими коробками.

З десятьма сірниковими коробками? Так. Наповненими сірниками? Ні. У кожній коробці на білій ваті лежав чоловічок! Десятеро чоловічків, схожих як краплини води на Максика. У десяти піжамках у сіру й синю пере-смужку, точнісінько як Максикова піжамка, яку він особливо любив. Усі десять Максиків рухали руками й ногами. їх можна було вийняти з коробок і поставити в ряд. А тоді посадовити на стільці чи покласти спати.

Одне слово, це була нова дитяча іграшка, яку незабаром стали продавати в усіх країнах, у всіх крамницях і навіть у касі цирку. Вона принесла чималі гроші іграшковій фабриці. Але не тільки їй, а й "Великому злодію і Чоловічкові". їм мали відраховувати вісім відсотків прибутку. Саме про це і домовлявся Йокус із нюрнберзьким адвокатом у готельному холі. Адже професор Йокус фон Покус був не тільки уславлений цирковий чарівник, але й непоганий ділок.

Не вірите? Ви гадаєте, що добрий ділок не зостався б у директора Браузеветтера, а подався б до іншого, багатшого, цирку? Ні, і добрий ділок часом чинить добре. Інакше-бо він стає двоногою лічильною машиною і колись не тільки іншим, але й самому собі до біса остогидне.

Про нову іграшку я не розповідав би так багато, якби одна із цих клятих нюрнберзьких сірникових коробок не відіграла такої важливої ролі в наступному розділі. Але майте ще бодай трохи терпіння. Бо...

Бо перед тим я хотів би розповісти вам про одну пісню, яка виникла саме тоді й дуже швидко стала популярною. Вже продавалися платівки з цією піснею. їх співали по радіо, під цю пісню танцювали в ресторанах. Музику до неї написав Романо Корнгібель, диригент циркового оркестру. А хто склав текст, я не знаю. Назва в неї така:

ПІСНЯ ПРО ЧОЛОВІЧКА.

Я навіть запам'ятав із неї кілька строф. Починалася вона так:

— Ну й дивина! — Яка?

— На вулицях повсюди Людей питають люди:

"Чи бачили такого малючка?"

— Поліцію спитаймо! — Відповіда негайно, Немов не зна його:

— Кого???12

Тоді всіх почали розпитувати, чи не бачив хто Чоловічка. І от що було далі:

Гладка волає жінка:

— Я знаю пуцьверінка! Ночує в тайнім схові — В коробці сірниковій.

А п'є — лиш з кави пінку. Завважки з дециметр, Заввишки — сорок грамів, І пише він листи До принців Білеамів. А ще хлоп'я це враже У цирку цукор краде. Але усе верта Він чесно...

Тут пам'ять мене знову зраджує. Пригадую тільки кінцівку. Там ішлося про те, що коли хтось хоче побачити Чоловічка, нехай поспішає, бо останнім часом той меншає просто на очах.

Та у вівторок, у вівторок Маліє він... разів у сорок! У понеділок був нівроку. Та у вівторок, у вівторок Нема ж його нітрохи!

"Нема ж його нітрохи!" Цей останній рядок пісні мав особливий зміст. Ще й такий лихий зміст, що я ледве зважуюся про це писати.

Будь ласка, не лякайтеся занадто! Я нічого не можу змінити і не можу щось замовчати. Тут нічим не зарадиш. Як же мені почати? Тримайтеся міцно за стілець або за край стола чи за подушку! І не тремтіть! Ви повинні це мені пообіцяти. Бо інакше я не розповідатиму. Зрозуміло? Не тремтіть! Отже:

у вівторок він щез!

Хто?

Максик щез!

Він щез, наче крізь землю запався!

Коли Йокус зайшов до свого готельного номера, Ем-ма й Мінна метушливо стрибали по шафі. Йокус спитав Максика, який уже мирно лежав у сірниковій коробці:

— Що сталося з обома горлицями? Ти не знаєш? Чоловічок нічого не відповів, і професор здивувався.

— Чи ти, хлопче, язика проковтнув? Тиша.

— Максику Піхельштайнер! — крикнув Йокус.— Я з тобою розмовляю! Коли ти відразу не відгукнешся, то в мене заболить живіт!

Ані слова. Ані сміху. Нічого.

І Йокуса пойняв жах із швидкістю й силою блискавки. Він схилився над сірниковою коробкою, тоді рвонув двері з номера, вибіг у коридор і крикнув:

— Максику, де ти? Максику! Нікого. Мертва тиша.

Йокус побіг назад до кімнати, схопив телефонну трубку і мусив сісти — так йому стало зле.

— Комутатор? Повідомте негайно кримінальну поліцію! Щез Максик! Директор готелю відповідає за те, щоб ніхто не вийшов з будинку. Жодний гість і жодний службовець! Нічого в мене не питайте! Робіть те, що я вам сказав!

Він поклав трубку на телефон, схопився з місця, підійшов до тумбочки і чимдуж жбурнув сірникову коробку разом із Максиком об стіну!

Адже то був зовсім не Максик. А одна із тих клятих нюрнберзьких іграшок — маленька лялька в сіро-синій піжамі.

Розділ сімнадцятий

СПОЛОХ У ГОТЕЛІ. НЕСПРАВЖНІЙ КЕЛЬНЕР. ПАХНЕ ЛІКАРНЕЮ. З'ЯВЛЯЄТЬСЯ КОМІСАР КРИМІНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ ШТАЙНБАЙС. МАКСИК ПРОКИДАЄТЬСЯ. ВАЖЛИВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ ПО РАДІО. OTTO І БЕРНГАРД. ЧОЛОВІЧОК ПРОСИТЬ ВИКЛИКАТИ ТАКСІ. НА OTTO НАПАДАЄ СМІХ.

Буває, що викрадають людину. А хто міг викрасти Максика? І навіщо злодій це зробив? Та ще й наперед усе обдумав? Бо він же поклав замість Чоловічка ляльку, щоб злочин виявили не зразу!

Одна з покоївок бачила, як із кімнати виходив кельнер. Ні, він був їй не знайомий, вона подумала, що його покликали з іншого поверху тут допомагати. Але ні в готелі, ні в ресторані цього чоловіка не знали.

— Напевне, то був узагалі не кельнер,— сказав директор готелю,— а злочинець, що вбрався в білу куртку.

— А чого ж хлопчик не кликав на поміч? — спитала покоївка.— Я б неодмінно почула.

— Його приспали,— пояснив Йокус.— Ви чуєте запах? Обоє почали втягувати носом повітря. Директор готелю

кивнув:

— Справді, пане професоре. Пахне лікарнею. Це хлороформ?

— Ефір,— відповів Йокус. Він був у розпачі.

Комісар кримінальної поліції Штайнбайс, який очолив розслідування, теж не зміг сказати нічого втішного. Він увійшов до кімнати, тримаючи в руках білу куртку, яку носять кельнери.

— Ми знайшли її в одній із смітниць, що на подвір'ї. Очевидно, той чоловік утік чорним ходом, перш ніж злочин виявили.

— А ви щось знайшли? Хоча б відбитки пальців? — спитав директор готелю.

— Нічого,— відповів комісар Штайнбайс.— Я вже відіслав своїх людей. Вони попрацювали тут цілу годину, шукаючи у всіх, хто виходив із готелю, сірникові коробки. Та марно. Чоловічка не було у жодній коробці. Самі тільки сірники.

— А як аеропорт, вокзали, великі автотраси? — поцікавився професор.

— Ми робимо все, що можемо,— відповів Штайнбайс.— Я не дуже сподіваюся. Легше, як кажуть, знайти голку в копиці сіна.

— А радіо?

— Кожні півгодини радіо передає наше оголошення про розшук. І регулярно повідомляє населення про визначену вами винагороду в двадцять тисяч марок.

Йокус вийшов на балкон і глянув на небо. Але і там не побачив свого Максика. За якусь хвилину він повернувся і сказав:

— Я хочу збільшити винагороду. Той, хто нам подасть найточніші відомості, одержить від мене п'ятдесят тисяч марок.

— Радіо терміново про це повідомить,— запевнив комісар.— Можливо, така сума подіє. Якщо в банді кілька чоловіків, то один із них може стукнути. П'ятдесят тисяч — це не дрібняки.

— А чого він стукатиме? — здивувалася покоївка.— І що нам від того?

Комісар нетерпляче похитав головою.

— Стукати — це жаргонне слово, воно означає те саме, що зраджувати.

— А я взагалі нічого не розумію,— сказав директор готелю.— Скажіть, на ласку божу, навіщо їм знадобився хлопчик зростом у п'ять сантиметрів і такий знаменитий, як Чаплій або Черчілль? Його не можна продати до якогось іншого цирку. Не можна показувати й приватно. Жодної хвилини! За якусь мить поліція буде вже там.

Обличчя в покоївки набуло таємничого виразу.

— Може, пана професора збираються шантажувати? — прошепотіла вона.— І віддадуть йому Максика тільки тоді, як він уночі покладе грубий пакет із грішми в дуплясте дерево? Таке буває.

Директор готелю стенув плечима.

— Тоді бандити мали б зателефонувати чи негайно надіслати листа!

— Або вони просто якісь божевільні,— жваво вела далі покоївка.— Таке теж буває. На це ради нема.

Хто знає, скільки б вона ще висловила припущень, якби раптом до кімнати не влетіла Роза Марципан і зі словами "Мій бідний Йокусе!" не кинулася, схлипуючи, професорові на груди.

За нею ішов рівною ходою пан директор Браузеветтер. Він скинув циліндр, але на руках мав, як завжди — крім як улітку,— лайкові рукавички. Сьогодні вони були сірого кольору. Чорні рукавички він надівав тільки на похорон, а білі — під час веселих чи врочистих подій. До кольору рукавичок він ставився дуже поважно.

— Любий пане професоре,— сказав він,— ми глибоко вражені тим, що сталося, і я передаю вам співчуття всіх колег. На загальних зборах ми за десять хвилин одностайно діцшли згоди не виступати, поки до нас знову повернеться Чоловічок. Доти цирк Штільке буде зачинено.

— Це допоможе? — спитала покоївка. Директор Браузеветтер скоса зиркнув на неї.

— Насамперед це очевидний вияв дружби й солідарності, моя люба!

— І це може зарадити,— додав комісар Штайнбайс.— Бо посилить загальну уважність.

Роза Марципан трусонула кучерями:

— Тут може зарадити тільки одна людина. Директорові готелю очі на лоба полізли:

— Хто саме?

— Ти слушно кажеш,— мовив Йокус до Рози.— Він наша єдина надія.

— Хто ж він? — перепитав директор готелю. Роза Марципан сказала:

— Сам Максик!

Коли Чоловічок отямився, в голові йому ніби джмелі гули. Він, правда, лежав у сірниковій коробці. Але лампа на стелі була якась інша. Де ж це він?

З радіоприймача лунала танцювальна музика. В повітрі плавав тютюновий дим. І раптом якийсь неприємний чоловічий голос буркнув:

— Поглянь-но, Отто, ЧИ карлик нарешті прокинувся. Ніхто й не ворухнувся, і той самий голос сердито

додав:

— Ти що, чекаєш від мене письмового наказу?

— Диви, який ти гарячий,— заспокійливо мовив інший голос.— Це шкодить здоров'ю, Бернгарде. Згадай про своє серце!

Тут відсунувся стілець, хтось важко підвівся й повільно підійшов ближче.