Повість про Чоловічка - Сторінка 16

- Еріх Кестнер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Що хтось постукає або подзвонить у двері помешкання й люто спитає, чому серед білого дня знімають такий галас у хаті. Саме для цього Максик і доводив голомозого Отто до нестями. Хай собі кричить, ніби його ріжуть!

"Дивно,— міркував Чоловічок.— Невже в усьому будинку тільки дві кімнати? Невже тут більше ніхто не живе? І ніхто не стукає і ніхто не дзвонить... Де ж я опинився?"

Він не признавався собі, як йому зле. Але в глибині душі страшенно боявся. Ви можете це зрозуміти?

Найдужче він боявся Бернгарда, бо той ніколи не кричав. Але голос у нього був такий холодний, немов лунав просто з холодильника. Коли він говорив, можна було змерзнути. І Максик остерігався чіплятися до нього. На щастя, Бернгард здебільшого щезав із дому. Коли він повертався, Отто завжди питав:

— Що нового?

І Бернгард майже завжди відповідав:

— Нічого. Або:

— Як буде щось нове, то я й сам розповім. Або:

— Припни язика! / Або:

— Ану, йди обідати! Шквар!

Один-єдиний раз у розмові з Бернгардом голомозому Отто урвався терпець. Він спересердя крикнув:

— З мене вже досить! Не хочу стирчати в цій халабуді й слугувати, наче покоївка, цьому карликові. Коли ми вже полетимо?

Бернгард глянув на нього, як на старого цепного собаку, й холодно відказав:

— Треба зачекати, щоб фараони перестали так пильно стежити. Це триватиме ще кілька днів.

— От же вшелепалися ми в багнюку! — лаявся Отто.— Якби робили по-моєму, то вже давно б тут не сиділи.

Бернгард кивнув головою:

— Авжеж! Якби робили по-твоєму, то вже давно ми б сиділи у в'язниці.

Отто вихилив склянку горілки, підвівся, крекчучи, з місця й подався обідати. Бернгард сів на його стілець і взяв газету.

За якусь мить Максик, дивлячись на нього невинними, наче незабудки, очима, спитав:

— А куди ми поїдемо?

— Часом я погано чую,— відповів Бернгард, не опускаючи газети.

— Та гаразд, я можу й голосніше сказати,— запевнив хлопець. І крикнув щосили: — А куди ми поїдемо?

Бернгард повільно поклав газету.

— Тепер я тебе почув,— тихо сказав він, аж зелений з люті.— Та не клопочись даремно, карлику нещасний. Тут ніхто тебе не почує.— Він знов узявся за газету.— Проте я раджу тобі поводитися пристойно. Бо маю завдання привезти тебе туди живим. Живим і, по можливості, здоровим. І за це я дістану великі гроші. Отже, я зацікавлений, щоб ти не захворів чи не потрапив часом під мій підбор. Ти мене розумієш?

— Розумію,— відказав Максик, стримуючись, щоб не клацати зубами. ,

— Та якщо ти чинитимеш мені усякі пакості, то я можу й плюнути на гроші. Бувало, що й більші за тебе люди раптом умирали.

Максика так морозом і всипало.

— Отож будь слухняним хлопцем,— вів далі Бернгард,— і дбай про своє дорогоцінне здоров'я.

Він знову розгорнув газету і взявся читати спортивні новини.

У Максика в душі зростали турбота і тривога. Поліція та Йокус його не знайшли. Не подіяла й обіцянка високої винагороди. І Максик не знав, що буде далі.

Вночі, коли голомозий Отто вклався на канапу й заснув, Максик обстежив усю кімнату. Він зліз зі столу, видряпався вгору по гардині і притулився до вікна. Що він побачив? На тому боці вулиці — будинки, вдалині — дзвіниця. А вікно міцно зачинене.

Він зліз на підлогу і заходився ретельно обстежувати стіни й насамперед двері. Але ніде не було й найменшої шпаринки, крізь яку він міг би пролізти. Та й що було б, якби він опинився в коридорі? Там іще були двері! Двері з їхнього помешкання. Вхідні двері. Щонайменше двоє дверей.

Думати про шпаринки, яких однаково немає, шкода часу. Він сидів у цій диявольській кімнаті, сидів міцно, як цвях у стіні. А час минав, і спинити його неможливо. Незабаром обидва злочинці, яких він знав тільки на ймення, уже сидітимуть у літаку. І ніхто не побачить сірникової коробки у Бернгардовій кишені.

У тій коробці будуть зовсім не сірники. Замість них там лежатиме приспаний на кілька годин хлороформом Максик Піхельштайнер, знаменитий Чоловічок, про якого весь світ уже нічого не почує і ніколи вже його не побачить. І не тільки увесь світ, а — що в тисячу разів гірше — і уславлений чарівник, професор Йокус фон По-кус.

Максик зціпив зуби.

"Я не можу байдики бити,— думав він.— Я повинен вийти з кімнати. І то мерщій! Нема як? Невже я нічого не можу вигадати? Невже я надто дурний для цього? Сміх та й годі!"

Розділ дев'ятнадцятий

ВИЧЕРПНІ ВІДОМОСТІ ПРО СЕНЬЙОРА ЛОПЕСА. ФОРТЕЦЯ У ПІВДЕННІЙ АМЕРИЦІ. КАРТИНИ РЕМШАТА ТА ІНКАССО. АВІАКВИТКИ НА П'ЯТНИЦЮ. УДАВАНА ХВОРОБА ШЛУНКА. ГОЛОМОЗИЙ ОТТО МЧИТЬ ДО АПТЕКИ. МАКСИК СИДИТЬ

НА САДОВІЙ БРАМІ.

У середу сталося багато подій. Отто вже зранку добряче хильнув і самохіть узявся розповідати всяку всячину про таємничого сеньйора Лопеса. Згодом із міста повернувся Бернгард, показав Отто авіаквитки на п'ятницю, які він купив, та невдовзі знову пішов з дому, бо вже зголоднів.

— Я обідатиму в "Кривому кубі",— сказав він,— а за годину заміню тебе.

— Гаразд,— озвався Отто.— Якщо в них є свиняча печеня з квашеною капустою, то замов мені дві порції. Цього досить. Сьогодні в мене щось немає апетиту.

Коли Бернгард пішов, Максикові раптом страшенно заболів живіт, і хлопець став так стогнати й жалібно зойкати, що Отто позатуляв собі вуха. Та мені здається, спершу слушно було б переказати все, що кілька годин тому голомозий Отто розповів про сеньйора Лопеса.

Отже, ще до сніданку Отто добряче надудлився. Був п'яний як ніч. Він, либонь, переплутав пляшку горілки з кавником. Або помилково прополоскав горло малиновою наливкою. Хоч би як там було, але він несподівано почав:

— Отой Лопес — справжній добродій. Сеньйор — це означає пан. Скажений пан, цей добродій. Багатший за Британський банк. На кожному пальці в нього — по два-три персні. За один такий перстень я зміг би купити Швейцарію! Та що мені з тієї Швейцарією робити? Ну, а Лопесу належить три чверті всієї Південної Америки! Мідь, і цинк, і кавові зерна, і срібло, і фа... фа...фазенди з безліччю биків, самі бики, від пасовиська до консервів, марш, марш у бляшанки! Він має справжню фортецю. Між Сант-Яго і Вальпараїсо. З власним аеродромом і сотнею снайперів, які зугарні в мухи з лапи вибити сигарету.

Максик не витримав і засміявся.

— Тихо! — звелів Отто.— Над Лопесом не посмієшся. То тільки так здається. Коли десь украдуть картину, що коштує найменше мільйон, то за тиждень вона вже висить у нього в підземній галереї. Навіть коли це справжній Адольф Дюрер, аба Ремшат, або такий сучасний художник, як славетний Інкассо...

— Пікассо,— виправив його Максик.— І Рембранд, і Альбрехт Дюрер.

— А, байдуже,— сказав Отто і хильнув іще горілки.— Головне, що всі ці картини висять у Лопеса в підвалі. Цього ніхто не знає. Навіть Інтерпол. Та якби хто й дізнався, однаково не міг би нічого зробити. Снайпери нікого б не впустили до фортеці.

— А що таке Інтерпол? — спитав Максик.

— Це скорочено від... від інтернаціональної поліції. Бернгарда й мене вона колись мало не зловила! Це як ми викрали циганку і хотіли на лісабонському аеродромі сісти у власний Лопесів літак. Та якось все добре минулося.

Ну, тепер вона вже два роки живе в його замку і щодня повинна розкидати йому карти. Ворожить, чи купувати йому акції на біржі, чи ще зачекати. Або що в нього з печінкою, бо він, на жаль, п'є і забагато переживає. Або чи прийде першим котрийсь із його скакунів...

— А навіщо йому я? — насторожився Максик.— Чому він хоче, щоб цього разу ви викрали мене й привезли туди?

Отто налив собі повну чарку. Пляшка вже була майже порожня. Він прополоскав собі рота горілкою, закашлявся, засопів і сказав:

— Чоловікові нудно, через те він усе й збирає. Картини й людей. Немов поштові марки. Хоч би скільки вони коштували. Звелів колись викрасти цілий балет. Виключно гарненьких дівчат. Щовечора вони повинні йому танцювати. Гадаєш, Лопес їх колись випустить? Ніколи! Навіть як стануть бабусями. Не можна. Бо вони відразу на нього донесуть. Правильно я кажу? Він тримає у себе ще й знаменитого професора. Бо той знається на картинах і може сказати, чи картина справжня, чи підроблена.

— А як професор його обдурить?

— Колись він спробував.— Отто вишкірив зуби.— Це дуже відбилося на його здоров'ї. Пустощів Лопес не любить.

— А я йому навіщо? — тремким голосом спитав Максик.

— Хтозна. Він хоче тебе мати, значить — матиме, і квит! Може, тому, що ти такий незвичайний. Наче теля з двома чи трьома головами.

Максик дивився на Отто, на його вуха, що стирчали врізнобіч. "Немов чашка з двома вушками,— подумав він. А тоді рішуче сказав собі: — Я повинен звідси тікати! Тепер саме слушна година!"

Я вже згадував про те, що прийшов Бернгард.

— У п'ятницю ми вилітаємо,— оголосив він і показав авіаквитки.

Він побув недовго і подався до "Кривого куба" обідати, пообіцявши за якусь годину замінити Отто, дарма що той не мав ніякого апетиту: дві порції свинячої печені з квашеною капустою, на думку п'янички, були цілком достатні.

"За годину Бернгард повернеться,— міркував Максик.— Треба діяти. Авіаквитки в нього вже є. Тепер або ніколи!"

От через це раптом і почав Чоловічкові страшенно боліти живіт, малий так стогнав і жалібно зойкав, що Отто затулив собі вуха руками.

Якщо ви нічого не скажете сп'янілому Отто, то я відкрию вам таємницю. Ніхто нас не чує? Ні? Отже, скажу по секрету: насправді в Максика живіт зовсім не болів! І серце не боліло, й ноги не судомило. І взагалі нічого не боліло. Він тільки удавав, ніби боліло. Такий був його задум.

— А-й-а-й-ай-ай! — стогнав він.— Ой-ой-ой! — зойкав він.— Е-е-е-е! — плакав він, звиваючись, мов хробак, у своїй сірниковій коробці.— Лікаря! — закричав він.— Негайно! А-й-а-й-а-й! Мерщій, мерщій!

— Де я візьму тобі лікаря? — занепокоївся Отто.

— Приведіть! — кричав хлопець:— Приведіть лікаря! Негайно!

— Ти що, з глузду зсунувся? — загорлав Отто.— Усе місто тебе шукає, а я мушу вести сюди, в дім, лікаря, щоб він виказав нас поліції?

— А-й-а-й-а-й! — стогнав Максик і ще дужче крутився.— Допоможіть, я вмираю!

— Тільки спробуй! — вигукнув Отто.— Цього ще бракувало! Не бійся, не вмреш! Лопес поскручує нам в'язи, якщо ми приїдемо без тебе.— Голомозий страшенно перелякався.— Де тобі болить?

Максик схопився за живіт.

— Отут! — жалібно простогнав він.— Ой-ой-ой! Живіт аж корчі зводять! Таке часом зі мною буває, ой-ой-ой! Швидше лікаря! Або хоча б валеріанових крапель!

Він ревів, як вісім гієн уночі.

— Валеріанових крапель? — прохрипів Отто, витираючи носовиком собі обличчя.— Де я візьму валеріанових крапель?

— В аптеці! — крикнув Максик.— Бігом, бігом! Ай-ай-ай!

— Я не можу вийти з кімнати! — гаркнув Отто.— Випий трохи горілки! Це теж ліки! — Він підняв пляшку.