Правда про історію з містером Вальдемаром

ПРАВДА ПРО ІСТОРІЮ З МІСТЕРОМ ВАЛЬДЕМАРОМ

© Український переклад. Ю. Я. Лісняк, 1992.

Звичайно, я не вдаватиму, ніби вбачаю щось дивне в тому, що незвичайна історія містера Вальдемара породила стільки суперечок. Диво було б, якби вона їх не породила — надто за таких обставин. Попри бажання всіх зацікавлених сторін зберегти справу в таємниці від широкого загалу, принаймні на якийсь час, або поки не знайдуться дальші можливості для її вивчення,— попри всі. наші зусилля досягти цього, якісь спотворені й перебільшені чутки все ж просочились у світі і стали джерелом багатьох прикрих кривотлумачень. І, цілком природно, великої дози скепсису.

Тож тепер стало необхідним викласти факти — принаймні так, як я сам їх розумію. Стисло кажучи, ці факти такі:

Протягом останніх трьох років мою увагу не раз привертало до себе явище месмеризму; і ось близько дев'яти місяців тому мені несподівано впало в очі, що в цілій низці експериментів, пророблених у цій сфері, є одна дивна й украй незрозуміла прогалина: жодної людини досі ще не пробували месмеризувати in articulo mortis (1). Отже, лишалося з'ясувати, по-перше, чи в такому стані пацієнт іще має якусь сприйнятливість до магнетичного впливу; по-друге, коли така сприйнятливість існує, чи такий стан її посилює, а чи ослаблює; і по-третє, до якої міри і на який час настання смерті може бути затримане таким дослідом. Були й ще деякі пункти для з'ясування; але ці найдужче збуджували мою цікавість, особливо останній з них, бо наслідки його могли бути незмірно важливі.

(1) Перед смертю (латин.).

Шукаючи навколо себе об'єкта, на якому можна б перевірити ці моменти, я врешті подумав про свого знайомого містера Ернеста Вальдемара, широко відомого укладача "Bibliotheca Forensica" (1) і автора (під псевдонімом Іссахар Маркс) польських перекладів "Валленштейна" та "Гаргантюа". Містер Вальдемар, що з 1839 року жив здебільша в Гарлемі, штат Нью-Йорк, вирізнявся надзвичайною худорбою — його ноги були дуже схожі на нижні кінцівки Джона Рендолфа,— а також тим, що він мав зовсім сиві баки, які разюче контрастували з чорним чубом, а тому всі думали, що він носить чорну перуку. Вдачу він мав явно нервозну, тому був добрим об'єктом для месмеричного експерименту. Двічі або тричі я спромігся дуже легко приспати його, але щодо інших ефектів, яких дозволяла сподіватись його незвичайна натура, не досяг успіху. Його воля ніколи не бувала цілком, беззастережно під моїм контролем, а щодо ясновидіння мені не вдалося досягти жодних надійних результатів. Я завжди приписував свої невдачі поганому станові його здоров'я. За кілька місяців до нашого з ним знайомства лікарі остаточно діагностували в нього сухоти. І сам він завжди спокійно говорив про близький перехід у небуття, як про щось таке, чого не варто боятись і за чим не слід жалкувати.

(1) "Судової бібліотеки" (латин.).

Коли в мене вперше з'явились згадані вище думки, я, цілком природно, подумав про містера Вальдемара. Я надто добре знав його стоїчний світогляд і не боявся, що він завагається; а родичів, які могли б запротестувати, він у Америці не мав. Я відверто поговорив з ним на цю тему і аж сам здивувався, що вона так його зацікавила. Кажу — здивувався, бо хоч він завжди без заперечень надавав себе для моїх експериментів, одначе ніколи не висловлював схвалення тому, що я роблю. Хвороба його була такою, що давала змогу точно вирахувати, скільки йому ще лишається прожити на світі; і ми врешті домовилися, що він викличе мене десь так за двадцять чотири години до тої останньої хвилини, яку йому визначать лікарі.

І от десь понад сім місяців тому я отримав від самого містера Вальдемара таку записку:

"Дорогий Ш

Можете прийти зараз. Д. і Ф. обидва вирішили, що довше як до завтрашньої півночі я не витримаю, і я гадаю, що вони визначили термін досить точно.

Вальдемар"

Я одержав цю записку через півгодини після її написання, а ще через п'ятнадцять хвилин був уже в кімнаті вмирущого. Я не бачив його десять днів, і тепер мене здивували жахливі зміни, що настали в ньому за цей короткий час. Обличчя набуло свинцевої сірості, блиск очей зовсім погас, а схуд він так, що шкіра на вилицях наче прорвалася. Харкотиння відходило дуже багато. Пульс був ледь помітний. Проте Вальдемар, навдивовижу, ще зберігав свої розумові сили і до певної міри фізичні. Говорив виразно, приймав деякі паліативні ліки сам, а коли я ввійшов до кімнати, він якраз олівцем писав якісь останні розпорядження в записнику. Він напівсидів, спираючись на високо підбиті подушки. Лікарі Д. і Ф. були при ньому.

Потиснувши Вальдемарові руку, я відвів обох їх убік і докладно розпитав про його стан. Ліва легеня хворого вже півтора року як проросла хрящем, а власне, напівскостеніла і, звичайно, зовсім не виконувала своїх життєвих функцій. Права в своїй верхній частині теж скостеніла, принаймні почасти, а в нижній являла собою суцільну масу гнійних туберкул, що зливались одна з одною. Було кілька великих свищів, а в одному місці — широка спайка з ребрами. Всі ці явища в правій легені виникли порівняно недавно. Скостеніння прогресувало незвичайно швидко; ще місяць тому не було жодних ознак його, а спайка з'явилася за останні три дні. Крім сухот, у пацієнта підозрювали аневризму аорти; але точний діагноз тут був неможливий через явище скостеніння. Обидва лікарі вважали, що містер Вальдемар помре десь завтра опівночі (в неділю). Тоді саме була субота, сьома година вечора.

Відійшовши від ліжка хворого для розмови зі мною, доктори Д. і Ф. востаннє попрощалися з ним. Вони не збиралися приходити більше, але на моє прохання пообіцяли навідатись о десятій годині вечора в неділю.

Коли вони пішли, я відверто заговорив із містером Вальдемаром про його недалекий перехід у небуття, а також конкретніше, про задуманий дослід. Він, як і перше, висловив цілковиту згоду й навіть зацікавленість і попросив розпочати спробу негайно. Присутні були доглядач і доглядачка, але я не почував себе схильним братися за таку справу без більш надійних свідків, ніж ці двоє, на випадок якоїсь несподіванки. Тому я відклав свою спробу на восьму годину другого вечора, коли прийшов мій знайомий лікар-дослідник містер Теодор Л. і звільнив мене від цих вагань. Спочатку я хотів дочекатися лікарів, але мусив узятися до справи, бо, по-перше, містер Вальдемар квапив, а по-друге — я був певен, що гаятись далі не можна, бо він швидко підупадав на силі.

Містер Л. був такий ласкавий, що погодився занотувати весь перебіг досліду, і це переважно з його записів я збираюся зробити як стислий, так і детальний виклад.

Десь за п'ять хвилин до восьмої я взяв хворого за руку й попросив його по змозі виразніше сказати містерові Л., що він (містер Вальдемар) цілком добровільно погоджується, щоб я спробував провести з ним експеримент по месмеризації в такому стані.

Він тихо, але цілком чутно відповів: "Так, я хочу, щоб мене месмеризували,— а потім додав: — Боюся, що ви зволікали надто довго".

По тих його словах я розпочав ті паси, котрим, як я вже знав, він. найлегше піддавався. На нього видимо вплинули вже перші бічні паси над його чолом; та хоч я напружував усі сили, мені не пощастило досягти більш ніякого помітного ефекту аж до кількох хвилин по десятій годині, коли, як домовлялися, прийшли лікарі — Д. і Ф. Я в кількох словах пояснив їм свій, задум; вони не стали заперечувати, тільки сказали, що хворий уже агонізує; тоді я, не вагаючись, поновив свої зусилля, тільки замість бічних пасів почав робити поздовжні, а погляд утупив у праве око вмирущого.

Пульс його був уже невідчутний, дихання хрипке, з інтервалами в півхвилини.

Такий стан тривав із чверть години без змін. Проте, коли ця чверть години минула, з грудей умирущого вирвалося природне, хоча й дуже глибоке зітхання, і хрипкий віддих припинився, тобто не стало хрипів, а інтервали не зменшились. Руки й ноги в хворого були холодні як лід.

За п'ять хвилин до одинадцятої я помітив недвозначні вияви месмеричного впливу.. Оскліла застиглість очей змінилась отим напруженим виразом внутрішнього споглядання, який можна бачити тільки в тих, хто снить наяву, і який неможливо сплутати ні з чим. Кількома швидкими бічними пасами я змусив його повіки затремтіти, як у людини, що засинає, ще кількома — зовсім заплющитись. Одначе я не вдовольнився цим, а енергійно провадив свої, маніпуляції з якнайбільшим напруженням волі, аж поки, уклавши кінцівки заснулого в природну на вигляд позу, змусив їх заклякнути цілковито. Ноги були простягнені, руки теж майже випростані й лежали на ліжку, не притуляючись до боків. Голова трохи піднята.

Поки я зробив усе це, настала північ, і я попросив присутніх медиків з'ясувати стан організму містера Вальдемара. Після недовгого дослідження вони сказали, що він перебуває в незвичайно повному месмеричному трансі. Обох лікарів це страшенно зацікавило. Доктор Д. зразу вирішив лишатись коло хворого до ранку, а доктор Ф. пішов, пообіцявши вернутись на світанку. Містер Л. і доглядачі лишились.

Ми зовсім не турбували містера Вальдемара до третьої години ночі, а тоді я підійшов і побачив його в такому самому стані, як тоді, коли пішов доктор Ф.,— чи, власне, він лежав у такій самій позі; пульс був невідчутний, віддих тихий (ледве помітний, лиш коли піднести до губів дзеркальце); очі, звичайно, заплющені, руки й ноги закляклі й холодні, наче мармур. Але загальний вигляд зовсім не такий, як у мерця.

Підійшовши, я не дуже активно спробував установити контакт між його правою рукою й своєю, роблячи нею легкі паси над тілом туди й сюди. Досі в таких спробах із цим пацієнтом я ні разу не досягав повного успіху, тому не сподівався цього й тепер; але, на мій подив, його рука хоча й кволо, а все ж цілком виразно наслідувала всі мої рухи. Я наважився заговорити з ним.

— Містере Вальдемаре,— сказав я,— ви спите?

Він не відповів, але я помітив, що губи його ледь затремтіли, а тому повторив своє запитання ще й ще раз. За третім разом усе його тіло легенько здригнулося; повіки трохи розплющились, відкривши білу смужечку очного яблука; губи мляво зворухнулись, і з них пробився ледь чутний шепіт:

— Так... сплю. Не будіть мене! Дайте мені померти так.