Правда про історію з містером Вальдемаром - Сторінка 2

- Едгар Аллан По -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я помацав руки й ноги — вони були так само закляклі.

Права рука, як і перше, корилась моїм пасам. Я знову спитав месмеризованого:

— У вас і досі болить у грудях, містере Вальдемаре? Відповідь, ще тихіша, почулась цього разу негайно:

— Не болить... Я вмираю!

Я вирішив, що не варто турбувати його довше, і ми більш нічого не казали й не робили, аж поки прийшов доктор Ф. Він з'явився десь перед сходом сонця й страшенно здивувався, що пацієнт іще живий. Помацавши пульс і піднісши до губів дзеркальце, він попросив мене знову заговорити з ним. Я спитав:

— Містере Вальдемаре, ви ще спите?

Як і перше, відповідь почулась через кілька хвилин, у ці хвилини вмирущий наче збирався на силі для відповіді. Коли я повторив запитання вчетверте, він промовив дуже тихо, ледь чутно:

— Так, я ще сплю... вмираю.

Лікарі висловили думку, чи радше бажання, щоб містера Вальдемара більш не турбували, хай побуде в такому видимо спокійному стані, поки смерть візьме своє,— а це, як ми всі погодились, має настати не далі як за кілька хвилин. Та я вирішив заговорити з ним іще раз, тільки повторивши запитання.

Поки я говорив, у обличчі містера Вальдемара відбулись виразні зміни. Очі повільно розплющились, зіниці закотилися під лоба, вся шкіра стала трупно-блідою, схожою не так на пергамент, як на білий папір, а гарячкові червоні кружечки, що досі чітко видніли посередині щік, ураз погасли. Я вжив цього слова,, бо їхнє раптове зникнення звело мені на думку не що інше, як погасання свічки, коли на неї дмухнути. Верхня губа, що доти прикривала зуби, закопилилася, а нижня щелепа опустилась, аж клацнувши; рот широко роззявився, відкривши розпухлий, почорнілий язик. Гадаю, що для жодного з присутніх страхіття смертної постелі не було незвичне; проте вигляд містера Вальдемара в ту хвилину був такий жахливий, що всі аж сахнулись геть від. ліжка.

Відчуваю, що я дійшов у своїй розповіді до того моменту, коли кожен читач перестане мені вірити. Але моє діло просто розповідати.

Жодної ознаки того, що містер Вальдемар іще живий, не було помітно; і ми, вирішивши, що він помер, хотіли були полишити його на доглядачів, коли раптом постерегли, що його язик раптом засіпався. Те сіпання тривало з хвилину. А потім з-під розхилених нерухомих щелеп пробився голос — такий голос, що навіть описати його було б безумством. Правда, можна знайти два-три епітети, що підійшли б до нього; я міг би сказати, що той голос був різкий, уривчастий, глухий. Але всю його потворність годі описати з тої простої причини, що людське вухо ще ніколи не чуло таких звуків. Проте були дві особливості, які — так я гадав тоді, так гадаю й тепер — можна назвати характерними для того голосу, і вони можуть дати деяке уявлення про його незвичайне, нелюдське звучання. По-перше — той голос неначе долітав до наших вух — принаймні до моїх — з безмірної далини або з якоїсь величезної печери в глибинах землі. По-друге, він справляв на мене таке враження (боюся, що тут не можна висловитись зрозуміло), як драглиста чи клейка речовина справляє на почуття дотику.

Я говорив про "звук" і "голос". Я маю на увазі, що той звук був виразно — напрочуд, приголомшливо виразно — артикульований. Містер Вальдемар говорив —г— явно відповідаючи на запитання, поставлене йому кілька хвилин перед тим. Тоді я, коли пам'ятаєте, спитав його, чи він. спить. А тепер він промовив:

— Так... ні... я спав.... а тепер... тепер... я мертвий.

Ніхто з присутніх там ніколи не заперечував і. не приховував, що його ці кілька слів цілком природним чином сповнили невимовним жахом і трепетом. Містер Л. (учений) зомлів. Доглядач із доглядачкою вибігли й нізащо не хотіли вернутись. Свого враження я й не надіюся викласти зрозуміло. З годину ми всі. мовчки, без жодного слова силкувались вернути до притомності містера Л. Коли він опритомнів, ми знов заходилися досліджувати стан містера Вальдемара.

Той стан загалом лишався таким, як я вже описав, тільки дзеркальце більш не засвідчувало віддиху. Спроба взяти з руки кров не вдалася. Треба сказати також, що рука вже не корилась моїй волі. Я марно домагався, щоб вона рухалась услід за моєю рукою. Єдиною ознакою месмеричного впливу тепер було тільки сіпання язика щоразу, коли я звертався до містера Вальдемара з запитанням. Він, здавалося, хотів відповісти, але йому бракувало для цього волі. До запитань інших людей він видимо лишався зовсім нечутливим, хоч я й намагався встановити месмеричний контакт між ним і кожним із присутніх. Гадаю, я вже розповів досить, щоб ви зрозуміли, який був стан нашого пацієнта в ті хвилини. Приведено інших доглядачів, і о десятій годині я з обома лікарями та містером Л. пішов звідти.

По обіді ми прийшли знов. Стан пацієнта лишався такий самий. Ми трохи посперечалися, чи слід і чи можна будити його, але скоро погодилися, що нічого доброго цим не досягнемо. Було очевидно: смерть (чи те, що звичайно називають смертю) була затримана месмеризацією. Ми розуміли, що спроба розбудити містера Вальдемара призведе тільки до негайного чи принаймні дуже швидкого розкладу тіла.

Від того часу до кінця минулого тижня — майже сім місяців —т— ми щодня навідувались до оселі містера Вальдемара, часом приводячи з собою декого зі знайомих, зокрема лікарів. Весь цей час месмеризований лишався в такому самому стані, як я змалював. Над ним весь час пильнували доглядачки.

Минулої п'ятниці ми нарешті вирішили розбудити — чи бодай спробувати розбудити його. Можливо, саме прикрі результати цієї останньої спроби й дали привід до стількох пліток у товаристві, до стількох балачок, яких я не можу не назвати безпідставними.

Щоб розбудити містера Вальдемара з месмеричного стану, я вдався до звичайних пасів. Спочатку вони були безрезультатні. Першою ознакою оживлення було те, що райдужина трохи показалася з-під верхньої повіки. Особливо прикметне було те, що при цьому з очей витекло багато жовтуватого, надзвичайно смердючого гною.

Потім вирішили, що я спробую вплинути на пацієнтову руку, як перше. Я спробував — нічого не вийшло. Тоді доктор Ф. запропонував, щоб я поставив запитання. Я спитав:

— Містере Вальдемаре, ви можете сказати нам, що ви тепер відчуваєте й чого бажаєте?

На щоки пацієнта на мить вернулися кружальця гарячкового рум'янцю; язик засіпався, чи радше почав корчитись у роті; щелепи лишалися закляклими. І нарешті прорвався той самий моторошний голос, що я вже змальовував:

— Ради Бога!., швидше!., швидше!., вкладіть мене спати!., ох швидше!., розбудіть мене!., швидше!.. Я ж вам кажу, що я мертвиш

Я зовсім розгубився і якусь хвильку не знав, що робити. Спочатку я спробував приспати пацієнта, але з цього нічого не вийшло за цілковитим браком волі. Тоді я спрямував зусилля в протилежний бік і щосили заходився будити його. Видно було, що ось-ось я досягну успіху,— чи принаймні так мені здавалося, і я певен: усі присутні в кімнаті готові були побачити, як він прокидається.

Одначе жодна людина в світі не могла б бути готовою до того, що сталось насправді.

Я квапливо робив месмеричні паси, з язика — а не з губів у страдника просто рвалися слова: "мертвий", "мертвий", і ось за якусь хвилину чи й менше під моїми руками все його тіло зморщилось, опало, буквально згнило. На ліжку перед очима всіх присутніх лежала майже текуча купа огидної, відворотної гнилі.