Празький цвинтар - Сторінка 12

Здавалося, що вона одержима Сатаною, такими несамовитими були її гарячкова життєва сила та чари її погляду.

Я витріщався від подиву, намагався не слухати, але вночі марив про Бабетту Інтерлакен. Силкуючись у напівсні стерти з-перед очей образ демона з білявим довгим волоссям на, безперечно, оголених плечах, думаючи про ту пекельну чортицю з ароматом парфумів, про груди гордої безбожниці та грішниці, котрі важко здіймаються від любострасного бажання, милувався нею, як взірцем для наслідування, або ж, лякаючись навіть самої думки про те, щоб хоч пальцем її торкнутися, я відчував бажання бути таким, як вона: всемогутнім таємним агентом, який фальшує номери паспортів, доводячи до погибелі своїх жертв протилежної статі.

* * *

Мої наставники дуже полюбляли гарно попоїсти, й зі мною ця вада лишилася аж до зрілого віку. Пригадую, як, якщо не весело, то смиренно сиділи за столами благочестиві отці, коли обговорювали, яким пречудовим було асорті з вареного м'яса, що приготував мій дід.

Для приготування страви знадобиться щонайменше пів-кілограма яловичих м'язів, хвіст, огузок, маленькі ковбаски, телячий язик, голівка, свиняча ковбаса, курка, одна цибулина, дві морквини, два листочки селери й жменя петрушки. Все вариться по-різному, залежно від виду м'яса, але, як згадував дід, отець Берґамаскі жвавенько мотляв головою, схвалюючи страву, щойно її ставили на тацю: для того, щоб у нього прокинувся апетит, часом достатньо було лише добренько посолити м'ясо, посипати жменькою петрушки й полити парою ополоників юшки. Гарніру їли небагато, хіба трохи картоплі — вирішальними були соуси: мостарда[77] з винограду, мостарда з фруктовою гірчицею, соус із редьки. Але найголовніше (дід абсолютно з цим не погоджувався) була зелена поливка: жменя петрушки, чотири маленьких філе анчоусів, м'якушка з булки, ложка каперсів, зубчик часнику, жовток зі звареного накруто яйця. Все легенько розтерти, додавши оливкову олію та оцет.

Пригадую, у цьому було моє дитяче та юнацьке щастя. Чого ще бажати?

* * *

Задушливе пообіддя. Я вчуся науки. Падре Берґамаскі мовчки сидить позад мене, поклавши долоню мені на потилицю, й пошепки каже мені, що такому богобоязливому юнакові, з такими чистими намірами, що хотів би уникнути спокус ворожої нам протилежної статі, він міг би дати не лише батьківську дружбу, але й теплоту й любов зрілого чоловіка.

Відтоді я жодному попу не дозволив себе мацати. Можливо, я сам перевдягаюся абатом Далла Пікколою, щоб мацати інших?

* * *

Утім, коли мені вже було майже вісімнадцять, дід, котрий хотів, аби я став адвокатом (у П'ємонті "адвокатом" називали будь-кого, хто вчив право), поступився й, випустивши з дому, послав навчатися в університет. Я вперше в житті спілкувався зі своїми однолітками, але вже спливло надто багато часу, тож я жив, нікому не довіряючи. Я не розумів, чому вони придушують осмішки й змовницьки переглядаються, коли йдеться про жінок, а ще вони обмінювалися французькими книжками з бридкими ілюстраціями. Тож я віддавав перевагу читанню. З Парижа дід за передплатою отримував "Le Constitutionnel", де іноді друкували уривки з "Агасфера" Сю, й ці випуски я, звісно, ковтав один за одним. З тих сторінок я дізнався, як мерзенний орден єзуїтів уміє організовувати найгидкіші злочини, нехтуючи правами нужденних та доброчесних людей. Та разом з підозріливим ставленням до єзуїтів, яке у мене з'явилося, те чтиво відкрило мені, як приємно читати новий для мене жанр — feuilleton[78]: на піддашші я знайшов цілісінький ящик книжок, які батько, ймовірно, позносив туди, уникнувши дідової перевірки (я теж намагався приховувати від діда цю мою єдину ваду). Я просиджував на горищі над "Паризькими таємницями", "Трьома мушкетерами" та "Графом Монте-Крісто" з обіду до вечора, аж поки вже нічого не міг бачити.

Настав дивовижний 1848 рік. Кожен студент радів, бо на папський престол вступав кардинал Мастаї Феретті, папа Пій IX, що два роки тому амністував політичних в'язнів. Рік розпочався антиавстрійськими виступами у Мілані, де городяни вирішили перестати палити, щоб спустошити казну Королівського імперського уряду (моїм друзям з Турина наші міланські товариші, що рішуче стояли проти солдатів та функціонерів з поліції, котрі дражнили протестувальників, випускаючи димок з ароматних сигар, здавалися героями). Того ж місяця у Королівстві обох Сицилій вибухнули революційні виступи, після яких Фердинанд II[79] пообіцяв конституцію. Та у той час, як у лютому в Парижі після народних повстань було скинуто з трону Луї-Філіпа і проголошено республіку (знову і, на щастя, назавжди), скасовано смертну кару за політичні злочини, рабство і було введено загальне голосування, а в березні папа дозволив не лише ввести конституцію, але й запровадити свободу слова та звільнив євреїв, котрі мешкали в гетто, від багатьох принизливих звичаїв та приневолень. Одночасно з цими подіями ерцгерцог Тосканський теж прийняв конституцію, а Карл-Альберт проголосив конституцію Сардинського королівства[80]. Врешті відбулися революційні виступи у Богемії, Відні та Угорщині, протягом п'яти днів відбувалося міланське повстання, завдяки якому з міста вигнали австріяків і п'ємонтську армію, що йшла війною на місто, щоб приєднати до П'ємонту звільнений Мілан. Мої друзі також тихенько пліткували про те, що з'явився "Маніфест" комуністів — ось це справді була радісна звістка не тільки для студентів, але й для робітників з нижчих верств, адже всі були певні, що незабаром на кишках останнього короля повісять останнього попа.

Звісно, не всі звістки приносили радість. Карла-Альберта, який постійно зазнавав поразок, міланці, та й взагалі кожен, хто був патріотом, оголосили зрадником; Пій IX, переполошившись через убивство одного зі своїх послів, сховався у Ґаеті у короля обох Сицилій і, діючи тихою сапою, виявився не таким ліберальним, яким здавався спочатку; багато конституцій, про які було проголошено, скасували… А до Рима тим часом прийшли ґарібальдійці та мацціанці, і вже на початку наступного року було проголошено Римську республіку.

Остаточно батько зник з дому у березні, і нянька Тереза запевняла, що він став до лав міланських повстанців. Проте наприкінці осені один з єзуїтів, що мешкав у нашому домі, отримав звістку, що батько приєднався до мацціанців, котрі поспішали боронити Римську республіку. У розпачі дід розсипав найжахливіші пророцтва, через які annus mirabilis обертався на annus horribilis[81]. І дійсно, саме цими днями п'ємонтський уряд скасував єзуїтський орден і почав відчужувати його майно, а щоб лишити після них лише випалену землю, разом з єзуїтами скасували й так звані єзуїтські ордени: облатів Святого Карла, Богородиці та редемптористів[82].

— Світ на порозі пришестя Антихриста, — скиглив дід, певна річ, звинувачуючи в усьому євреїв з їхніми каверзами, переконуючись у тому, що найгірші передбачення Мордехая справджуються.

* * *

Дід прихищав у нашій оселі кількох єзуїтів, що перечікували народний гнів, сподіваючись згодом знайти собі місце серед білого духівництва, тож на самому початку 1849 року багацько з них таємно повтікали до Рима, переповідаючи про звірства, що там коїлися.

Падре Паккі. Прочитавши "Агасфера" Сю, падре Паккі я бачив як викапаного падре Родіна, бридкого єзуїта, який завжди діяв тишком-нишком, жертвуючи всіма моральними принципами заради свого ордену. Може, через те, що падре Паккі завжди приховував свою належність до єзуїтського ордену, перевдягаючись у міщанина, вдягаючи зношений плащ з комірцем, забрудненим столітнім потом, а там, де має бути краватка, носив слинявець, був убраний у жилетку з протертого чорного сукна та завжди заляпані брудом величезні черевики, які він безсоромно ставив на наші килими. Обличчя він мав худе та бліде, із загостреними рисами, волосся жирне й липке на скронях, черепашачі очі та тонкі, посинілі губи.

Не обмежуючись тим, що від його присутності за столом ставало гидко, він ще й псував усім апетит, розповідаючи історії, від яких стигла в жилах кров, таким тоном і використовуючи такі вирази, наче був святим проповідником: "Друзі мої, хоч голос мій тремтить, я, однак, мушу вам розповісти це. Проказа йде з Парижа, адже Луї-Філіп, хоч і не був святим та божим, та все ж стояв на перепоні анархії. Я зустрічав римлян цими днями. Та хіба ж це римляни? То були розтріпані обірванці, шибеники, які за чарку вина зречуться Раю Небесного. Не люди — чернь, що злилася в одне з найстрашнішою підлотою й потолоччю міст італійських та іноземних: ґарібальдійці та мацціанці — це сліпе знаряддя всякого зла. Ви й гадки не маєте, як мерзенно все спаплюжили республіканці. Вони заходять у церкви й нищать урни з останками мучеників, розсіюючи прах за вітром, а посудини використовують замість нічних горщиків. Скидають священне каміння з вівтарів, обмазуючи його фекаліями, кинджалами шкрябають статуї Діви Марії, виколупують очі у святих образів, вуглиною надписуючи лайливі слова, як бордельна шльондра. Один священик насмілився висловитись проти Республіки, то вони затягли його за двері, скололи кинджалом, видлубали очі й вирвали язика, а потім, випатравши його, накрутили йому кишки на шию й задушили. Не думайте, що навіть якщо Рим звільнять (а вже подейкують про підтримку з Парижа), то мацціанці зазнають поразки. Вони сунуть з кожної італійської провінції, кмітливі і хитрі, вміють вводити в оману й прикидатися, вони рішучі й хоробрі, терплячі й незворушні. Вони й далі гуртуються у найпотаємніших кублах міста, удаваннями й лицемірством вони прослизають у тайники кабінетів, поліцію, військо, флоти і фортеці".

— І серед них — мій син, — плакався дід, зломлений тілом і душею.

Сказавши це, він поставив на стіл прекрасну печеню у червоному п'ємонтському вині "бароло":

— Мій син ніколи не зрозуміє прекрасний смак цієї печені з цибулею, морквою, селерою, шавлією, розмарином, лаврушкою, гвоздикою, корицею, ялівцем, сіллю, перцем, маслом, оливковою олією, з гарніром з кукурудзяної каші чи картоплі і, певна річ, пляшечкою "бароло". Робіть, робіть свою революцію… Загубили смак життя. Хочете вигнати папу, аби напихатися bouillabaisse[83] по-ніццівському, як нас змусить той рибалка Ґарібальді… безбожники…

* * *

Частенько, перевдягнувшись у мирське, падре Берґамаскі зникав з дому на кілька днів, не сказавши, куди йде й навіщо.