Празький цвинтар - Сторінка 9

Поки не вигадаю щось інше, можу сховатися вдома, виходячи лише час від часу, аби купити щось попоїсти. Можливо, пожити впроголодь мені не зашкодить, адже хто сказав, що все те, що зі мною відбувається, не є результатом якогось непомірного бенкетування, яке я дозволив собі… коли? Горезвісного 21-го?

Крім того, якщо я вже вирішив переглянути своє минуле, то мушу витріщитися собі у пупок, як розповідав Бурю (чи Бюро), а на повний шлунок, натоптаний, наскільки це дозволяє мій вік, я б мав відновлювати спогади, витріщаючись у дзеркало.

Натомість я взявся писати без упину ось за цим столом, не відволікаючись, щораз потрошку перекушуючи, щоправда, п'ючи без міри. Найкраще у цьому помешканні — винний льох.

4. Дідові часи

26 березня 1897 року

Моє дитинство. Турин… Пагорб на тому березі По, я з мамою стою на балконі. Потім мами не стало, і мій тато сидів на балконі проти пагорба, коли сонце стояло на вечірньому прузі, і плакав, а дідусь казав, що цього хотів Бог.

З мамою я розмовляв французькою, як і кожен п'ємонтець з гарного роду (коли я тут, у Парижі, розмовляю французькою, здається, що я її навчився у Ґреноблі, де вона чистіша, не те що тутешнє паризьке babil[61]). Змалку я почувався більше французом, ніж італійцем, як і кожен п'ємонтець. Тому вважаю французів нестерпними.

* * *

Дитинство для мене уособлював радше дід, ніж батько з матір'ю. Я ненавидів матір, котра пішла, нічого мені не сказавши, і батька, який виявився неспроможним стати їй на заваді, Бога за те, що хотів цього, і діда, який вважав нормальним, що Бог має такі бажання. Батько завжди був деінде — казав, що створював Італію. А потім та Італія його знищила.

Дід. Джованні Батіста Симоніні, на той час уже офіцер савойської армії, яку, як я, здається, пригадую, на час наполеонівського вторгнення він уже покинув, вступивши до лав флорентійських Бурбонів, а потім, коли й Тоскана відійшла під контроль Бонапарта, вже капітаном у відставці знову повернувся до Турина, викохуючи свої образи.

У нього був ґулястий ніс; коли я був з ним поряд, то міг бачити лише ґулястий ніс. І відчував на своєму обличчі бризки його слини. Він був з тих людей, яких французи називають ci-devant[62], ностальгічно згадував Ancien Régime[63] й не міг змиритися зі злочинами Революції. Він досі носив cullotes[64], мав гарні литки, застебнуті під коліньми золотавою защіпкою; пряжки на його лакованих черевиках теж були золоті. Через жилет, чорний костюм та краватку він мав дещо попівський вигляд. І хоча за правилами етикету колишніх часів слід було носити ще й напудрену перуку, дід від неї відмовився, кажучи, що напудреними перуками прикрашали себе й горлопани штибу Робесп'єра.

Я не міг утямити, які були у діда статки, але у добрій страві він собі не відмовляв. Про діда й про своє дитинство я найліпше пам'ятаю завдяки овочевому фондю "bagna caöda": на плиту, що нагрівається від жару, в ємність з обпаленої глини, де кипить олія, в якій смажилися щільно вкладені анчоуси, часник та масло, обмокають іспанські артишоки (які спочатку вимочили у воді з лимоном, а дехто, але не мій дід, вимочує у молоці), перець свіжий чи варений, білі квіточки савойської капусти, топінамбур, молодесенькі суцвіття цвітної капусти або (хоч дідусь казав, що то для бідняків) варені овочі: цибулю, буряк, картоплю чи моркву. Мені подобалось їсти, а діду подобалось дивитися, як я округлююся (він казав це ніжно), як маленьке поросятко.

Оббризкуючи мене слиною, дід викладав мені свої головні принципи: "Революція, хлопчику мій, зробила нас рабами безбожної держави, більш нерівноправними, ніж раніше, брат братові вовк, кожен своєму брату Каїн. Недобре бути надто вільними, як і недобре мати все необхідне. Наші батьки були біднішими за нас, але й щасливішими, бо не втрачали зв'язку з природою. Сучасний світ приніс нам пароплави, які отруюють сільське повітря, і ткацькі машини, котрі відбирають у бідолах роботу, поза тим не тчуть таке сукно, як раніше. Людина, яку лишили на саму себе, надто лиха, щоб бути вільною. Ту дещицю волі, що їй потрібна, їй має забезпечувати хазяїн".

Але найулюбленішою темою для діда був абат Баррюель[65]. Згадуючи себе хлопчиськом, я майже бачу абата Баррюеля, котрий, здавалося, жив у нашій оселі, хоч давно вже мав би витягнутися.

— Бач, хлопче, — чую я дідів голос, — по тому, як Революція розорила всі народи Європи, почувся голос, який повідав про те, що Революція була не чим іншим, як останнім чи найновішим пунктом у всесвітній змові тамплієрів проти престолу й вівтаря, чи то проти короля, а точніше, проти короля Франції та проти нашої найсвятішої матінки-церкви…

Це був голос абата Баррюеля, котрий наприкінці минулого століття написав свої "Mémoires pour servir à l'histoire du jacobinisme"…

— Але ж, любий діду, до чого тут тамплієри? — питався я тоді, хоча вже знав цю історію напам'ять, проте хотів зробити дідові приємність розповіддю про його найулюбленіший доказ.

— Хлопчику, тамплієри були надзвичайно могутнім лицарським орденом, який розігнав король Франції, аби заволодіти їхнім добром, посилаючи більшість з них на вогнище. А ті, що лишилися в живих, зібралися в таємний орден, маючи на меті помститися королю та Франції. І дійсно, коли лезо гільйотини відтяло голову королю Луї, на поміст збіг невідомий і, піднявши вгору ту нещасну голову, прокричав: "Жак де Моле[66], за тебе помстилися!" Моле був Великим магістром тамплієрів, котрого король спалив у Парижі на найвищій вершині Ĵle de la Cité[67].

— Та коли ж спалили того Моле?

— У 1314-му.

— Дайте-но, любий діду, я сам порахую. Це ж майже за п'ятсот років до Революції. І що ж робили ті тамплієри всі ці п'ятсот років, щоб про них не дізналися?

— Вони просочилися до гільдій давніх кафедральних каменярів, саме з тих гільдій зародилося англійське масонство, яке має таку назву, бо члени цих гільдій вважали себе "free masons", або ж "вільними каменярами".

— А нащо каменярам треба було вчиняти революцію?

— Баррюель утямив, що власне тамплієрів та каменярів підкорили та підкупили баварські ілюмінати[68]. Це була страшна секта, натхненником якої був такий собі Вейсгаупт. Члени цієї організації знали лише свого безпосереднього наставника, геть ігноруючи вищих за званням та їхні приписи. Їхньою метою було не лише знищити трон та вівтар, а й створити суспільство, яке б не мало ані законів, ані моралі й у якому все добро й навіть жінки були б спільними, хай пробачить мені Господь, що кажу таке хлоп'яті, але все це скидається на сатанинські підступи. До баварських ілюмінатів нерозривно прив'язані ті безбожники, що не визнають ніякої віри, котрі склали гидку "Encyclopédie": я маю на увазі Вольтера, Д'Аламбера, Дідро і все те поріддя, що, наслідуючи ілюмінатів, говорило у Франції про Століття світла[69], у Німеччині — про Просвітництво чи Просвітительство, і котрі, врешті, таємно об'єднавшись, щоб своїми інтригами скинути короля, створили Якобінський клуб, назва якого походить саме від імені Жака де Моле! Ось ким були змовники, котрі розпалили Революцію у Франції!

— Цей Баррюель геть усе второпав…

— Не втямив, як з купки лицарів-християн могла виникнути таємна спільнота, ворожа Христові. Це наче дріжджі у тісті: якщо їх замало, тісто не збільшується, не підходить, тоді й хліба не спечеш. Якими ж були дріжджі, які хтось, — сама доля чи диявол, — розпустив у ще здоровій плоті таємної спільноти тамплієрів та вільних каменярів, аби виростити з них найбільш сатанинську з усіх спільнот у світі?

Тут дід на мить змовк, склав руки так, ніби хотів краще зосередитись, і з вивірено-переможною скромністю мовив:

— Першим, хто мав сміливість про це розповісти, хлопчику мій, був твій дід. Коли я мав можливість прочитати твір Баррюеля, я без жодних вагань вирішив написати йому листа. Ходи-но сюди, дитино, візьми ту скриньку ондечки внизу.

Я послухався, дід відчинив скриньку позолоченим ключем, який завжди носив на шиї, і витяг звідти пожовклий від свого сорокарічного віку аркуш паперу.

— Оце оригінал листа, чудову копію якого я згодом відіслав Баррюелю.

У мене знов перед очима дід, що читає того листа, час від часу драматично змовкаючи:

"Прийміть, пане, від неосвіченого вояка, яким я є, найщиріші вітання за ваш твір, який цілком заслужено можна назвати винятковим твором нашого сторіччя. О, як чудово ви розвінчали ці мерзенні таємні товариства, що готують шлях Антихристу і є непримиренними ворогами не лише християнства, а й усякого віросповідання, будь-якого суспільства й порядку. Одначе серед них є ще одне, яке ви лише ледве згадали. Можливо, ви зробили це назнарошне, позаяк спільнота ця найбільш знана, а через те від неї чекають небезпеки найменше. Та, як на мене, якщо зважити на її незчисленні багатства та заступництво, яким вона користується в усіх європейських країнах, то влада цієї спільноти на сьогодні є найзначнішою. Ви, пане, чудово розумієте, що я маю на увазі юдейську спільноту. Вона видається найбільш відокремленою й найбільш ворожою всім іншим товариствам, але насправді все зовсім не так. Варто лишень якомусь з цих товариств виказати ворожість до християнського світу, як вони стають йому заступниками, годувальниками та захисниками. Та хіба ж ми не бачили, хіба ми не спостерігаємо за тим, як вони щедро розсипають своє золото, своє срібло, підтримуючи та направляючи сучасних софістів, франкмасонів, якобінців та ілюмінатів? Євреї, як і інші члени таємних товариств, є з ними не що інше, як одна порода, що намагається, за нагоди, знищити хрещений мир. Не вважайте, пане, що всі ці слова є перебільшенням. Я не розповідаю нічого такого, про що мені не повідали б самі євреї…"

— А як вам про це повідали євреї?

— Під час наполеонівського вторгнення в Сардинське королівство мені було ледь за двадцять і я був офіцером савойської армії. У Міллезімо ми зазнали поразки, після чого П'ємонт відійшов Франції. Це була перемога безбожних бонапартистів, які, жадаючи накинути нам на шию зашморг, влаштували за нами, офіцерами королівського війська, гонитву. Казали, що не варто досі розгулювати у мундирі, та де там — не варто взагалі носа на люди показувати. Батько крамарював і мав зв'язки з одним євреєм, що позичав гроші під відсотки і був батькові винен не знаю вже яку послугу, тож за його підтримки я на кілька тижнів лишився у його розпорядженні, поки все навколо не заспокоїться й я матиму змогу вийти в місто й поїхати до когось з наших родичів до Флоренції.