Празький цвинтар - Сторінка 16

Отак він почав спілкуватися з непевними особистостями, яких сам нотаріус називав "добродії з Кабінету", й не треба бути надто кебетливим, аби здогадатися, що йшлося про таємні справи, якими займався уряд.

Одним з цих людей був кавалер Б'янко, котрий якось заявив, що надзвичайно задоволений тим, як Ребауденґо зробив один неспростовний документ. Вочевидь, чоловік був з тої когорти, що, перш ніж зав'язати з кимось знайомство, дізнається про цю людину якнайправдивішу інформацію, позаяк одного дня він, відтягнувши Симоніні убік, спитав, чи той ще відвідує "Caffè Bicerin", позвавши хлопця туди, як він висловився, "для приватної розмови". А тоді сказав таке:

— Любий наш адвокате, ми чудово знаємо, що ви — онук щиро вірного підданого Його Величності, а тому отримали правильну освіту. Ми навіть знаємо, що ваш дорогий батько поклав життя за те, що ми теж вважаємо ділом праведним, навіть попри те, що зробив він це, як би то краще висловитися, занадто випереджаючи події. Тож ми розраховуємо на вашу щирість та прагнення до співпраці, навіть усвідомлюючи, що ми надто поблажливі до вас, адже вже давно могли притягти вас та нотаріуса Ребауденґо до суду за не надто вже схвальні справи. Ми знаємо, що ви зустрічаєтеся зі своїми друзями, колегами, духовними товаришами, як же ж бо це, — мацціанцями, ґарібальдійцями, карбонаріями. Це, видається, цілком природна річ для молодих поколінь. Але ось у чому заковика: ми не хочемо, щоб ці молоді люди капризували, принаймні не раніше, ніж це буде корисно й слушно. Наш уряд дуже стурбований тією божевільною витівкою, яку утнув той Пізакане[105], котрий кілька місяців тому сів на борт разом з іншими двадцятьма чотирма бунтівниками й, висадившись у Понці, почав розмахувати триколором, допоміг утекти з-під варти трьом сотням в'язнів і поїхав у містечко Сапрі, сподіваючись, що місцеві зустрінуть його вже озброєними. Прихильники називають його чоловіком хоробрим, скептики — дурнем, а насправді його обдурили. Ті невігласи, яких він хотів звільнити, зарізали його разом зі своїми. Бачте, куди можуть завести добрі наміри, якщо не оцінювати реальний стан речей.

— Розумію, — відповів Симоніні. — Але чого ви від мене хочете?

— Справа ось у чім. Якщо ми хочемо вберегти цих молодиків від помилок, то найкращий спосіб зробити це — посадити їх на деякий час у в'язницю за звинуваченням у зазіханнях на державний лад, а пізніше, коли дійсно знадобляться хоробрі серця, — звільнити. Треба заскочити їх за неспростовними змовницькими діями. Ви, певна річ, знаєте, кому з командирів вони довіряють. Достатньо, щоб вони отримали наказ від одного зі своїх командирів зібратися у певному місці, повністю озброєними, прихопивши з собою кокарди, стяги та інші свої цяцьки, за якими видно, що це — озброєні карбонарії. Приїде поліція, всіх арештує, та й по всьому.

— Але якщо я буду разом з ними, мене теж арештують, а якщо ні — то вони вмить утямлять, що зрадник саме я.

— Е ні, любий мій пане, ми ж не настільки недалекоглядні, аби цього не передбачити.

Як побачимо з часом, Б'янко дійсно про все гарно продумав. Але наш Симоніні теж неабияк умів розкидати розумом. Отож, уважненько вислухавши, що йому пропонують, Симоніно вигадав собі незвичну винагороду, тут-таки й розповівши Б'янко, яким саме він бачить вияв королівської щедрості.

— Бачте, кавалере, нотаріус Ребауденґо накоїв багацько незаконних речей ще до того, як я почав на нього працювати. Достатньо, щоб я знайшов кілька таких справ, які мають вагомі задокументовані докази і до яких непричетна жодна справді важлива особа, а лише дехто, хто вже віддав Богові душу, а потім я передав би, з вашою допомогою, звісно, анонімно, документи, які доводять провину, в державні судові органи. Цього вам стане для того, щоб звинуватити нотаріуса у неодноразовій підробці державних актів і надійно сховати його на розумний термін, якого старому цілком вистачить, адже природа бере своє, й брати їй лишилося недовго, з огляду на те, в якому старий зараз стані.

— А що потім?

— Потім, щойно нотаріус втрапить за ґрати, я пред'явлю документ, датований кількома днями до арешту, який засвідчуватиме, що, вже виплативши старому всі внески, я придбав у нього практику, яка тепер офіційно належить мені. Що ж до грошей, які фігуруватимуть у якості оплати, то всі подумають, що я отримав великий спадок від діда, адже єдина людина, котра знає правду, — це Ребауденґо.

— Цікаво, — відповів Б'янко. — Але суддя спитає, що сталося з грошима, які він від вас отримав.

— Ребауденґо не довіряє банкам, тому ховає гроші у сейфі в кабінеті, і, звісно, я знаю, як його відчинити, адже, повертаючись до мене спиною, він думає, якщо мене не бачить, то я не розберу, що він робить. Тоді юристи якимось чином відкриють сейф і побачать, що він порожній. Я б міг засвідчити, що Ребауденґо зробив пропозицію так несподівано, що я сам був здивований тим, наскільки мізерну ціну він правив, запідозривши, що у нього були причини, щоб покинути свої справи. Окрім спорожнілого сейфа, у каміні знайдуть купу попелу, й хтозна, що саме там палили, а ще у шухлядці столу лежатиме лист з готелю в Неаполі, в якому підтверджуватиметься бронювання номера. Тоді вже стане цілком зрозуміло, що Ребауденґо був свідомий того, що за ним стежать органи правосуддя, й хотів від них сховатися, поїхавши насолоджуватися своїми статками до Бурбонів, куди вже, мабуть, перевів свої грошенята.

— Але коли в присутності судді його спитають про цю угоду, він заперечуватиме…

— Бозна, скільки ще він усього заперечуватиме, тож великої довіри до нього не буде.

— Ви дуже передбачливо все спланували. Адвокате, ви мені до вподоби. Ви меткіший, зацікавленіший, рішучіший за Ребауденґо, а також, як би це мовити, значно багатогранніший. Отже, спочатку ви допоможете нам у справі з карбонаріями, а потім ми візьмемося за нотаріуса.

Арешт карбонаріїв виявився дитячою забавкою, хоча насправді дітьми були якраз ці ентузіасти, котрі лише у своїх найпалкіших мріях були карбонаріями. Симоне вже давно, хоч спочатку лише через марнославство (адже знав, що кожне його викриття спишуть на інформацію, яку він дізнався від свого батька-героя), розпатякував про карбонаріїв усілякі вигадки, які йому розповідав отець Берґамаскі. Єзуїт безугавно застерігав його від махінацій карбонаріїв, масонів, мацціанців, республіканців, юдеїв, замаскованих патріотами, які, ховаючись від поліції та всього світу, видають себе за торгівців вугіллям, збираючись у різних потаємних місцях під приводом проведення своїх комерційних операцій.

— Усіма карбонаріями керує "Альта Вендіта"[106], що складається з сорока чоловік, здебільшого (як жахливо про таке казати) то цвіт римських патриціїв і, певна річ, серед них є євреї. Очолював її Нубіус, шанований пан, чиєї корумпованості стало б на ціле довічне ув'язнення, але, дякуючи своїй репутації та щастю, він у Римі зробив собі таке становище, що був поза всілякими підозрами. У Парижі Буонаротті, генерал Лафайєт чи Сен-Симон радилися з ним, як з Дельфійським оракулом. З Мюнхена, як і з Дрездена, з Берліна, як і з Відня чи Петербурга, керівники головних "Вендіт" — Тшарнер, Хейман, Якобі, Ходзко, Лєвін, Муравйов, Штраус, Паллавічіні, Дрістен, Бьом, Басьяні, Опенгейм, Клаус та Каролус, питали у нього, що робити далі. Нубіус стернував "Вендітою" майже до самого 1844-го, поки його хтось не отруїв. Не думайте, що це ми, єзуїти. Підозрюють, що це був Мацціні, який прагнув, та й наразі за допомогою юдеїв прагне очолити всю карбонаріївську організацію. Наступником Нубіуса став Малий Тигр, єврейчик, який, як і його попередник, безугавно бігає туди-сюди, аби відправити своїх ворогів на Голгофу. Однак хто входить до "Альта Вендіти" й де вона знаходиться, тримають у таємниці. Ложі теж не мають про це знати, адже "Вендіта" є їхнім дороговказом і спонукою. Самі сорок членів "Вендіти" ніколи гадки не мали, звідки прийде наказ, який треба буде передати комусь чи виконати самим. А ще кажуть, що єзуїти — раби тих, хто стоїть вище за ієрархією. Це карбонарії — раби свого володаря, який не показується їм на очі, може, якийсь старець, що диригує цією підземною Європою.

Симоне перетворив Нубіуса на свого героя, майже на чоловічий варіант Бабетти Інтерлакен, й оправив у епічну поему те, що отець Берґамаскі розповів йому як готичну новелу. Симоне заворожував Нубіусом своїх товаришів, щоправда, не згадуючи про те, що він уже давно помер.

Аж ось одного дня він показав листа, зробити якого йому не коштувало жодних зусиль, у якому Нубіус повідомляв, що незабаром у всьому П'ємонті, у місті за містом відбудуться повстання. У загону, який очолював Симоне, було складне й водночас захопливе завдання. Якщо вони визначеного ранку зберуться у дворищі шинку "Золотий рак", то побачать там шаблі, рушниці та чотири вози, повні старих меблів та матраців, озброївшись якими, вони мають піти до завулку Барбаро й спорудити там барикаду, яка перекриє дорогу до площі Кастелло. І чекати подальших наказів.

Щоб запалити серця двадцятьох студентів, годі було шукати чогось іншого, тож того провісницького ранку вони, зібравшись у дворищі шинку, знайшли у кількох бочках обіцяну зброю. А поки вони роззиралися навколо, шукаючи вози з домашнім приладдям, навіть не подумавши зарядити рушниці, на подвір'я висипало з півсотні жандармів, що тримали в руках наведену на них зброю. Нездатні чинити опір, молодики здалися. У них забрали зброю, наказали йти вперед, стати обличчям до стіни з обидвох боків вхідних дверей. "Вперед, негідники, руки вгору, мовчати!" — горланив насуплений жандарм у штатському.

І хоч здавалося, що змовники зібралися разом майже випадково, двійко жандармів наказали Симоне стати у самісінькому кінці ряду, просто на розі вулички, а потім їх раптом покликав сержант, і вони відійшли до самого входу до дворища. Трапилася слушна нагода. Симоне, повернувшись до товариша, який стояв найближче, щось тому прошепотів. Хлопці кинули погляд на жандармів, що стояли далеченько, а потім умить завернули за ріг і пустилися навтьоки.

— Стріляй, тікають! — хтось прокричав. Утікаючи, хлопці зауважили кроки й вигуки жандармів, які теж завертали за ріг.