Празький цвинтар - Сторінка 18

Не варто забувати ще й те, яким був внесок Луї Наполеона у знищення Римської республіки й відновлення Святійшого папи на Папському престолі.

— Наполеон збирався, — вів далі Берґамаскі, — знищити соціалістів, революціонерів, атеїстів, філософів і всіх мерзенних раціоналістів, які проголошують суверенність нації, свободу слова, релігійну, політичну та соціальну свободу, зібрати законодавчі збори, заарештувати, прикриваючись змовою, народних представників, оголосити в Парижі облогу, дозволити розстрілювати без суду людей, яких узяли при зброї на барикадах, відправити найнебезпечніших до Кайєнни[109], придушити свободу преси й зборів, дати наказ відтягнути збройні сили у фортеці й уже звідти обстрілювати столицю, спопеляючи її, не лишаючи від міста каменя на камені, забезпечивши таким чином тріумф папської католицької церкви на руїнах сучасного Вавилона. Потім скликати людей на всенародне голосування, аби йому продовжили його президентські повноваження на десятиліття, і з часом таким чином перетворити республіку на новітню імперію: всенародне голосування — єдина протидія демократії, позаяк у ньому беруть участь селяни, які ще пильно дослухаються до слів своїх парафіяльних священиків.

Найцікавіше, політичні плани стосовно П'ємонту Берґамаскі виголосив наприкінці. Тут падре сформулював майбутні плани Товариства, які на момент його виступу вже здійснилися на сто відсотків.

— Той боягуз король Вітторіо Еммануеле[110] марить про Італійське королівство, на нього ж таки замахується і його міністр Кавур, але обидва воліють не лише вигнати австрійців геть з півострова, а й знищити вікову владу Святійшого папи. Вони шукатимуть підтримки у Франції, тож спочатку втягти їх у війну з Росією буде легко, обіцяючи допомогу у війні з австрійцями, але натомість попросивши віддати Ніццу та Савойю. Потім імператор зробить вигляд, що підтримуватиме п'ємонтців, але, здобувши якусь незначну перемогу, навіть не спитавши думки П'ємонту, підпише з Австрією мир, а потім підтримає італійську конфедерацію на чолі з Папою Римським, до якої згодом вступить і Австрія, зберігши за собою всі свої італійські володіння. Таким чином, п'ємонтським урядом — єдиною ліберальною владою на півострові — буде керувати радше Франція, аніж Рим, і його контролюватимуть французькі війська, що оточили Рим, і ті, що знаходяться у Савойї.

Ось документ і готовий. Я не знав, наскільки сподобається п'ємонтським урядовцям, що Наполеона III названо ворогом П'ємонту й сардинських королівств, але я інтуїтивно відчув те, що згодом підтвердилося на практиці: люди з п'ємонтських секретних служб завжди раді якомусь папірцеві, яким, навіть якщо не викласти його відразу, можна шантажувати уряд, сіяти неспокій або ж перевернути ситуацію догори дриґом.

І дійсно, пильно прочитавши документ, Б'янко підвів на мене погляд і, зазирнувши просто у вічі, сказав, що йдеться про відомості надзвичайної ваги. Він ще раз запевнив мене, що коли шпигун хоче продати щось оригінальне, йому не треба нічого вигадувати, тільки розповісти про те, що можна знайти на будь-якому букіністичному базарі.

Втім, навіть якщо Б'янко кепсько знався на літературі, він дуже добре знав мене, тож незворушно додав:

— Певна річ, це ваших рук справа.

— На Бога! — заперечував я.

Та піднявши руку, він змусив мене замовкнути.

— Пусте, адвокате. Навіть якщо це борошно з вашого млина, для мене та мого начальства воно цілком годяще, аби видати цей папірець урядові за оригінал. Ви знаєте, чому наразі urbi et orbi[111] відомо, що наш міністр Кавур був певен, що Наполеон III у нього в руках, бо повісив йому на шию графиню Кастільйоне[112] — гарну жіночку, ніде правди діти, а француза й не треба було довго просити всолодитися жіночою прихильністю. Та з часом виявилося, що Наполеон не завжди чинить так, як того хоче Кавур, отож графиня лише дарма марнувала свої принади, та принаймні вона отримала від того задоволення; однак ми не можемо дозволити, щоб справи державної ваги залежали від забаганок куртизанки. Неабияк важливо, щоб Його Величність, наш суверен, не довіряв Наполеону. Незабаром, і ви вже це передбачили, Ґарібальді чи Мацціні, а може, й обидва разом здійснять експедицію в Неаполітанське королівство. І якщо їхня справа випадково матиме успіх, то, аби не допустити, щоб ці землі втрапили до рук очманілих республіканців, П'ємонт муситиме втрутитись, пройшовши задля цього вздовж чобота[113] через папські країни. Отож викохати у нашого правителя недовіру й злість на папу, не надто зважаючи на поради Наполеона III, є необхідною умовою для досягнення поставленої мети.

Отже, як ви вже, мабуть, збагнули, любий адвокате, часто політику творимо ми, покірні слуги держави, а не ті, хто керують державою в очах народу…

Це була моя перша насправді серйозна справа, де я не просто нашкрябав заповіт якоїсь приватної особи, а склав політично хитросплетений документ, завдяки якому, можливо, я зробив свій внесок у політику Сардинського королівства. Пригадую, я цим аж пишався.

Тим часом настав провісний 1860-й. Утім, провісницьким він був для держави, а не для мене, тож я лише байдуже спостерігав за тим, що відбувалося, підслуховуючи у кафе балачки ледацюг. Відчуваючи, що мені дедалі більше слід зайнятися політикою, я вважав, що найцікавіша інформація, яку слід фальшувати, це та, до якої дослухаються ґаволови, не довіряючи звісткам, які газетярські писаки називають достовірними.

Так я дізнався, що люди з ерцгерцогства Тосканського, герцогств Модени та Парми виганяють геть своїх правителів, так звані папські дипломатичні місії Емілія та Романья виходили з-під контролю папи; всі просили об'єднання з Сардинським королівством; у квітні 1860-го у Палермо відбулися повстанські виступи. Мацціні писав керівникам повстань, що Ґарібальді погодився їм допомогти. Ходили чутки, що Ґарібальді шукає для своєї експедиції людей, коштів та зброї, а бурбонський флот уже курсує в сицилійських водах, аби придушити будь-які ворожі походи.

— Знаєте, що Кавур використовує свою довірену особу на ймення Ла Фаріна, щоб тримати Ґарібальді на припоні?

— Та що ви мелете? Міністр погодився на публічне збирання коштів для закупівлі дванадцяти тисяч гвинтівок саме для ґарібальдійців.

— Хай там як, а поставки заблокували.

— І хто?

— Королівські карабінери.

— Та бути цього не може, не може! Кавур полегшив поставки, а не блокував їх.

— Атож, тільки ті рушниці "Енфілд" виявилися не такими добрими, як гадав Ґарібальді, з тим старим залізяччям герой щонайбільше може полювати на жайворонків.

— Мені казали люди з королівського палацу, — і не просіть, щоб я назвав їхні імена, — що Ла Фаріна дав Ґарібальді вісім тисяч лір та тисячу гвинтівок.

— Авжеж, але мало б бути три тисячі, бо дві з них прибрав собі правитель Ґенуї.

— Чому Ґенуї?

— Бо ви ж не хочете, щоб Ґарібальді їхав до Сицилії верхи на віслюкові. Він уже підписав угоду на закупівлю двох пароплавів, які відійдуть з Ґенуї чи її околиць. І знаєте, хто виступив поручителем боргу? Масони. Зокрема, ґенуезька масонська ложа.

— Та яка там у біса ложа! Масонів вигадали єзуїти.

— Мовчіть уже, він бо ж масон, це не таємниця.

— Glissons![114] Я знаю з надійного джерела, що на підписанні контракту були присутні (тут оповідач починав шепотіти) адвокат Рікарді та генерал Неґрі ді Сенфрон[115].

— А хто ж тоді Джандуя?[116]

— А ви не знаєте (його голос став тихим-тихим)? Це ж керівники секретної служби, чи то пак краще сказати, Служби вищого політичного нагляду, котра є інформаційною службою голови ради міністрів… Крім того, що вони масони, у їхніх руках справжня влада, з ними рахуються більше, ніж з прем'єр-міністром.

— Невже? Отже, можна належати до секретної служби й водночас бути масоном, і це навіть на користь.

П'ятого травня стало загальновідомо, що Ґарібальді зі своєю тисячею добровольців вийшов у море й прямує на Сицилію. П'ємонтців серед них було не більше десятка, інші були іноземці, чимало адвокатів, лікарів, фармацевтів та приватних власників. Простих людей небагацько.

Одинадцятого травня ґарібальдійці висадилися в Марсалі. А куди ж дивилися бурбонські моряки? Перелякалися двійко британських суден, що стояли у порту офіційно для того, щоб захищати добро своїх співгромадян, котрі мали в Марсалі процвітаючу торгівлю благородними винами? Та хіба вони не прийшли на допомогу ґарібальдійцям?

Коротше кажучи, за кілька днів Ґарібальдійська тисяча (народ уже прозвав їх саме так) розгромила Бурбонів у битві при Калатафімі[117], збільшивши свою чисельність завдяки місцевим добровольцям, і Ґарібальді проголосив у Сицилії диктатуру, керуючи від імені короля Вітторіо Еммануеле, і до кінця травня Палермо вже завоювали.

А Франція, як же на це Франція реагувала? Франція, здавалося, пильно спостерігала за подіями, але один француз, Александр Дюма, котрий уже зажив слави більшої за Ґарібальді, зі зброєю та грошима на борту свого власного корабля "Емма" вже поспішав пристати до визволителів.

А в Неаполі бідолашний король обох Сицилій, нажаханий тим, що подекуди Ґарібальді вже взяв гору, бо королівські генерали зрадили короля, поспішав відновити скасовану ним же конституцію 1848 року, але вже було запізно, й у його столиці теж уже назрівали народні повстання.

І саме у перших числах червня я отримав цидулку від кавалера Б'янко, в якій мене просили чекати опівночі того ж дня на екіпаж, що забере мене просто від дверей мого кабінету. Зустріч мені призначили незвичайну, але передчуваючи, що буде дуже цікаво, я опівночі, обливаючись потом від літньої спеки, яка тими днями спала й на Турин, чекав біля дверей своєї контори. За мною приїхав закритий екіпаж з фіранками, правив ним незнайомець, який одвіз мене в якесь місце: як мені здалося, знаходилось воно недалечко від центру, більш того, у мене склалося враження, що екіпаж кілька разів проїхав одним і тим самим маршрутом.

Екіпаж зупинився у напіврозваленому дворищі старого багатоквартирного будинку, який був суцільною пасткою з розхлябаних перил на сходах. Мене провели крізь маленькі дверцята, потім коридором до широких дверей, за якими ховався дім зовсім іншого штибу із широчезними парадними сходами. Втім, ми піднялися не ними, а маленькими східцями в глибині під'їзду, потрапивши у кабінет зі шпалерами з дамаської тканини, великим портретом короля на дальній стіні кімнати й столом, застеленим зеленою скатертиною, за яким сиділо четверо чоловіків; один з них, кавалер Б'янко, представив мене решті присутніх.