Празький цвинтар - Сторінка 28

Дотепер я зовсім не уявляв, наскільки Париж більший за Турин. У мене перехоплювало подих від різноманіття люду всіх прошарків суспільства, які блукали навколо мене. Зовсім небагато з них поспішали за закупами, позаяк майже кожен виходив, більше аби покрасуватися один перед одним. Пристойні парижанки вдягалися з надзвичайно добрим смаком, тож мою увагу привертали якщо не вони самі, то їхні стильні зачіски. Однак, на жаль, під час моїх прогулянок траплялися і пані, як би то мовити, непристойні, які, задля того, щоб привернути увагу нашої статі, перевдягалися набагато винахідливіше.

(Див. Іконографічні відомості, 2. — Прим. верстальника.)

І хвойди, навіть ті, які не були такими вульгарними, як повії з brasseries à femmes, про котрих я дізнався пізніше, були лише для чоловіків з добрим економічним становищем, це відразу впадало в око, з огляду на ті диявольські хитрощі, до яких удавалися ці жінки, аби звабити свою жертву. Згодом один мій інформатор розповів, як колись по цих бульварах ходили лише grisettes — молоді, трохи дурнуваті дівчата, які цнотливими не були, але натомість були безкорисливими, не просячи у коханців ані суконь, ані коштовностей, ще й тому, що ті коханці були біднішими за них самих.

Потім вони зникли, як різновид монет карліно[148]. З'явилися lorette[149], biche[150] та cocotte[151] — вони були не набагато дотепніші й розумніші за grisettes, але дуже полюбляли кашеміри та мережива. На час, коли я приїхав до Парижа, замість lorette з'явилися куртизанки: жінки з багатющими коханцями, у діамантах та на екіпажах. Тепер украй нечасто можна було зустріти куртизанку на бульварі. Ці dames aux camélias[152] вирішили, що головним їхнім моральним принципом буде безсердечність, нечуйність, невдячність і вміння використовувати імпотентів, які платять лише за те, щоб виблиснути в їхньому товаристві в ложі в Опері. Яка ж гидка стать.

Тим часом я познайомився з Клеманом Фабр де Лаґранжем. Туринські роботодавці направили мене за певною адресою у невеличку простеньку будівлю, яка розташовувалась на вулиці, котру, через обачність, яка з'явилась у мене завдяки моєму фахові, я не буду називати навіть на аркуші паперу, який ніхто ніколи не прочитає. Гадаю, Лаґранж працює у політичному відділку Direction Générale de la Sûreté Publique[153], хоча я так ніколи й не зрозумів, хто він у цій піраміді — основа чи верхівка. Здавалось, навіть якби мене тортурили, я б мав тримати язика за зубами й нічого не розповідати про той механізм добування політичної інформації. Насправді я навіть не знав, чи офіс Лаґранжа розташовувався у цій будівлі: на цю адресу я відправив листа, щоб повідомити йому, що маю рекомендації від кавалера Б'янко, й два дні по тому мені відповіли запискою, в якій запрошували на нотрдамський церковний цвинтар. Я вгадав Лаґранжа за червоною гвоздикою у петлиці. Відтепер він запрошував мене у найнеймовірніші місця: кабаре, церкву, сад, — але ці місця ніколи не повторювались.

Тими днями Лаґранж мав нагальну потребу в певному документі, і я чудово з ним упорався. Чоловіку я тут-таки сподобався й віднині працював на нього, як у народі кажуть, як indicateur[154], отримуючи щомісяця триста франків платні плюс сто тридцять на витрати (ще чайові у виключних випадках та окремо за складання документів). Імперія витрачає чималенькі кошти на своїх інформаторів, безперечно, набагато значніші за витрати Сардинського королівства: я чув плітки, що з семи мільйонів франків, які щорічно отримує поліція, два мільйони йде на збирання політичної інформації. Проте, якщо вірити іншим чуткам, бюджет поліції складає чотирнадцять мільйонів, з яких вони, щоправда, мають платити за овації імператору, коли той проїжджає вулицями, загонам, яких відправили наглядати за мацціанцями, а також провокаторам і справжнісіньким шпигунам.

На службі у Лаґранжа я заробляв щонайменше п'ять тисяч на рік, познайомившись через нього з кількома приватними клієнтами; тож невдовзі я зміг відкрити свою теперішню практику (чи то пак brocantage[155] як прикриття).

Враховуючи, що за підробку заповіту я міг узяти цілу тисячу, а освячені облатки продавав по сотні франків, позаяк неможливо було розжитися ними у великій кількості, підробляючи по чотири заповіти та продаючи по десять облаток протягом місяця, завдяки своїй практиці я отримував ще п'ять тисяч прибутку, а маючи сто тисяч річного заробітку, я став тим, кого у Парижі називають заможним буржуа. Певна річ, заробіток був непевний, тому я мріяв про те, щоб отримувати десять тисяч не в якості доходу, а в якості ренти, а вкупі з трьома процентами державних цінних паперів (найнадійніших), я 6 міг мати триста тисяч франків на рік. На той час така сума була доступна паризькій куртизанці, але не надзвичайно маловідомому нотаріусу.

А тим часом, очікуючи на несподіваний талан, я вже міг перетворитися зі стороннього спостерігача на головного героя паризьких веселощів. Мене ніколи не цікавив театр, де розігрують ті жахливі трагедії, декламуючи александрійським віршем[156], а музейні зали навіювали на мене нудьгу. Проте Париж міг запропонувати мені дещо краще: свої ресторації. Перша, до якої я б волів завітати, навіть попри те, що вона надзвичайно дорога (бо я чув, як її навіть і в Турині нахвалювали), — "Grand Véfour", яка розташована під портиками Королівського палацу. Здається, сюди навіть Віктор Гюґо ходив посмакувати баранячою грудинкою з білою квасолею. Ще одна місцина, яка мене відразу ж привабила, — "Café Anglais", на розі рю Ґрамон та Італійського бульвару. Місце, яке колись відвідували лише слуги й візники, тепер збирає за своїми столиками tout Paris[157]. Саме тут я скуштував pommes Anna, le écrevisses bordelaises, le mousses de volaille, le mauviettes en cerises, le petites timbales à la Pompadour, il cimier de chevreuil, fonds d'artichauts à la jardinière[158], сорбе з шампанського вина. Тільки-но згадавши ці назви, я відчуваю, що життя варте того, щоб його прожити.

Крім ресторанів, мене зачаровували passage. Passage Jouffroy, либонь, тому, що там розташовувались найліпші паризькі ресторани, як-от "Dîner de Paris", "Dîner du Rocher" та "Dîner Jouffroy". Навіть сьогодні, особливо щосуботи, складається таке враження, що увесь Париж призначає зустрічі у цій кришталевій залі, де штовхаються знуджені добродії та, як на мій смак, занадто напарфумлені панянки.

Можливо, мене навіть більше цікавив passage des Panoramas[159]. Тут можна побачити більш близьку до народу фауну: буржуа та провінціалів, котрі не зводили очей з предметів антикваріату, які вони ніколи не зможуть собі дозволити, а також тут крутяться молоді робітниці, які щойно вийшли з заводу. Якщо треба тихцем підглядати за жіноцтвом, то краще вже гарно вбрані панянки з passage Jouffroy, як уже кому до смаку, та щоб подивитися на робітниць, suiveurs[160], чоловіки середнього віку в закопчених зелених окулярах, розгулюють туди й сюди по всій залі. І взагалі сумнівно, щоб усі ті робітниці справді ними були, адже те, що вони вдягнені у прості суконьки, тюлеві чепці та нагрудники, ще ні про що не свідчить. Треба роздивитися пучки на їхніх пальцях, і якщо на них немає уколів, подряпин чи маленьких укусів, то слід би було сказати, що дівчата, саме завдяки цим чарівним suiveurs, провадять більш активний спосіб життя.

На цих passage я не підглядаю тихцем за робітницями, я дивлюся за suiveurs (урешті-решт, хто ж сказав, що у кафешантанах філософ той, хто дивиться на сцену, а не в партер?). Коли-небудь вони можуть стати моїми клієнтами або ж знаряддями у моїх руках. За декотрими з них я йду аж до їхньої оселі, коли вони повертаються, аби обійняти розжирілу дружину й півдюжини дітлахів. Запам'ятовую їхню адресу. Хтозна. Я б міг знищити їх лише одненьким анонімним листом. Я кажу "коли-небудь", якщо у цьому буде потреба.

З різних завдань, що Лаґранж доручав мені на початку, я не пам'ятаю майже нічого. На думку спадає лише одне ім'я — абат Буллен, але то, мабуть, стосується більш пізніх часів, навіть трапилось незадовго або ж уже після війни (я спроможний згадати, що десь посередині була війна, коли у Парижі все було догори дриґом).

Абсент завершує свою справу, і якщо я зараз дмухну на свічку, ґніт добряче спалахне.

10. Спантеличений Далла Піккола

З квітня 1897 року

Любий капітане Симоніні,

сьогодні вранці я прокинувся з важкою головою й дивним смородом із рота. Прости Боже, та це ж абсент! Я запевняю вас, капітане, що я ще не читав ваших записів про вчорашній вечір. Як же я міг знати, що ви пили, коли я сам цього не вживав? І як може представник духівництва впізнати запах забороненої, а отже, невідомої йому речовини? Або не так, у мене в голові плутанина, я пишу про запах, який відчув, прокинувшись уранці, але вже після того, як прочитав ваші записи, й це на мене так подіяло те, що ви написали. І дійсно, якщо я ніколи не вживав абсенту, то звідки ж мені знати, що те, що я відчув у роті, — абсент? Це сморід чогось іншого, що я через ваш щоденник вважав абсентом.

Ох, святий Боже, я прокинувся у власному ліжку, й усе видавалось начебто цілком нормальним, ніби я увесь минулий місяць тільки те й робив. Хіба знав, що треба сходити у вашу квартиру. Там, чи то пак тут, я читав сторінки з вашого щоденника, на який раніше не звертав жодної уваги. Я зауважив, що ви натякаєте на Буллена, і в моїй голові дійсно щось вигулькнуло, але дуже непевно й плутано.

Я проговорив це ім'я кілька разів уголос, і у моєму мозку стався струс, ніби ваші лікарі Бурю та Бюро приклали мені до одного місця металеві магнітні пластини, чи ваш лікар Шарко, припустімо, поводивши мені перед обличчям долонею, увів мене в стан виразного сомнамбулізму.

У мене перед очима з'явилося ніби видіння, в якому священик плював у рота біснуватій.

11. Жолі

Зі щоденника за 3 квітня, пізня ніч

Сторінка зі щоденника, яку писав Далла Піккола, несподівано обривається. Можливо, він почув якийсь шум чи як унизу відчинилися двері. Зважте, що це навіть Оповідача спантеличило. Вочевидь, Далла Піккола з'являється лише у тих випадках, коли Симоніні потрібно почути голос совісті, яка дорікає йому забавами чи закликає до правдивості фактів, а щодо решти, то, здається, він радше забув себе самого.