Празький цвинтар - Сторінка 29

Відверто кажучи, якби на цих сторінках не писалася щира правда, можна було б подумати, що це вправний Оповідач створив це чергування амнезійної ейфорії та дисфоричного[161] повернення пам'яті.

Навесні 1865-го Лаґранж, покликавши Симоніні зустрітися на лавці у Люксембурзькому парку, показав йому зім'яту книжечку в жовтуватій обкладинці, яку, здається, видали у жовтні 1864-го у Брюсселі, не зазначаючи імені автора, надрукувавши на обкладинці лише назву: "Dialogue aux enfers entre Machiavel et Montesquieu ou la politique de Machiavel au XIXe siècle, par un contemporain"[162].

— Оце, — сказав Лаґранж, — книжка такого собі Моріса Жолі[163]. Тепер ми вже знаємо, хто він такий, але поки він завозив до Франції примірники, віддруковані за кордоном, і таємно розповсюджував, нам коштувало чимало зусиль це встановити. Або ж це було радше справою трудомісткою, аніж важкою, оскільки багато контрабандистів, які ввозять політичний матеріал, є нашими агентами. Ви ж знаєте, що єдиний спосіб контролювати підривне таємне товариство, — це стати на його чолі чи принаймні мати у своїй розрахунковій книзі головних його керівників. Не думайте, що ворожі заміри розкриваються завдяки божественному одкровенню. Хтось сказав, може, дещо перебільшуючи, що з десятка членів таємного товариства троє — наші mouchards, даруйте мені на слові, шестеро — йолопи, засліплені вірою, а один — людина небезпечна. Але не відволікаймося. Наразі Жолі сидить за ґратами у в'язниці "Сен-Пелаж", і ми затримаємо його там якнайдовше. Але нас цікавить, звідки він узяв таку інформацію.

— А про що ж книжка?

— Зізнаюся, я її не читав, там більше п'ятиста сторінок — помилкове рішення, бо наклепницьку книжечку мають прочитати за півгодини. Один з наших агентів, такий собі Лакруа, дав мені переказ. Але вам я подарую інший примірник, єдиний, який уцілів. Побачите, як на сторінках цієї книжки передбачається, що Макіавеллі та Монтеск'є розмовляють у царстві мертвих і що Макіавеллі постає теоретиком цинічного бачення влади, підтримуючи обґрунтованість низки заходів, спрямованих на придушення свободи преси та слова, законодавчих зборів та всіх тих речей, які зазвичай пропагують республіканці. І він пише так детально й так співвідносно до наших днів, що навіть найнаївніший читач уторопає, що пасквіль направлений на те, щоб знеславити нашого імператора, приписуючи йому замір нейтралізувати Кабінет, випросити у народу продовжити президентський строк на десять років, перетворити республіку на імперію…

— Даруйте мені, пане Лаґранж, ми ж говоримо відверто, й ви знаєте моє ставлення до уряду… І я не можу, зважаючи на ваші слова, не відзначити, що Жолі пише про те, що імператор справді зробив, а тому не розумію, навіщо перейматися, звідки він узяв таку інформацію.

— Таж у книжечці йдеться не лише про те, що вже сталося, а й натякають на те, що уряд може мати на думці, ніби автор бачить усе не з-за меж країни, а зсередини. Бачте, у кожному міністерстві, у кожній урядовій установі є кріт, sous-mariti[164], людина, яка поширює інформацію назовні. Зазвичай через неї розповсюджують ту інформацію, в оприлюдненні якої уряд зацікавлений, але часом така людина стає небезпечною. Отож треба дізнатися, хто інформував, чи навіть гірше — наставляв Жолі.

Симоніні, помізкувавши, зрозумів, що всі деспотичні уряди керуються однаковими моделями поведінки, а тому досить прочитати справжнього Макіавеллі, аби дізнатися, що було б на думці у Наполеона; та завдяки своїм роздумам Симоніні нарешті зміг окреслити відчуття, яке не покидало його протягом усього часу, поки Лаґранж переповідав зміст книги: Макіавеллі—Наполеон цього Жолі заговорив достоту тими ж самими словами, що Симоніні вклав у вуста єзуїтів у документі, який він писав для п'ємонтських спецслужб. Отже, Жолі, вочевидь, надихало те ж саме джерело, що і його самого, тобто лист падре Родіна до Ротана, з "Таємниць народу" Ежена Сю.

— Тому ми, — вів далі Лаґранж, — відправимо вас до "Сен-Пелаж" як мацціанського політемігранта, якого підозрюють у зв'язках з французькими республіканцями. У тій в'язниці сидить італієць, такий собі Ґав'ялі, причетний до замаху Орсіні[165]. Оскільки ви ґарібальдієць, карбонарій і бозна-хто там ще, ви, певна річ, спробуєте ввійти з ним у контакт. Через Ґав'ялі познайомитеся з Жолі. У колі політв'язнів, яких утримують в оточенні покидьків найрізноманітнішого ґатунку, ви знайдете спільну мову. Розговоріть його, людям у в'язниці нудно.

— І як довго я там пробуду? — спитав Симоніні, турбуючись про харчування.

— Це залежить тільки від вас. Що раніше назбираєте інформації, то раніше вийдете на волю. Там дізнаються, що завдяки вашому адвокату слідчий зняв із вас усі обвинувачення.

У житті Симоніні бракувало лише в'язничного досвіду. Через сморід сечі та поту і страви, які годі було навіть проковтнути, досвід цей був не надто приємний. Дякувати Богові, Симоніні, як і інші ув'язнені з гарним достатком, отримував щодня кошик із їстівним провіантом. З двору заходиш у велику вітальню, в якій відразу виділяється велика піч центрального опалення. Зазвичай у цій кімнаті обідали ті, кому приносили їжу з волі. Серед них були такі, що їли, схилившись над своїм кошиком і затуливши його руками подалі від чужих очей, а були й ті, котрі виявляли щедрість як до друзів, так і до випадкових сусідів. Симоніні зауважив, що найщедрішими були, з одного боку, звичайнісінькі злодії, які були виховані у солідарності із собі подібними, а з іншого — політичні в'язні.

Завдяки рокам, прожитим у Турині, досвіду, набутому на Сицилії та протягом перших років у цьому місті, коли він вештався найбруднішими паризькими завулками, Симоніні набрався неабиякого вміння з першого погляду визначати природженого лиходія. Він не погоджувався з думкою, яка поширилася у його часи, буцімто всі рахіти, горбані чи ті, хто має заячу губу або хворіє на золотуху, були злочинцями; як сказав добре відомий Відок[166] (хто ж іще, адже він сам був одним з них), лиходієм називали кожного, хто мав ноги дугою. Втім, говорилося й про прикметні риси кольорових рас, як-от незначний волосяний покрив, слабкі черепні можливості, низьке чоло, надто розвинені лобні пазухи, завеликі щелепи й вилиці, прогнатія[167], косі очні орбіти, темніша шкіра, густіше й кучерявіше волосся, об'ємисті вуха, нерівні зуби, а ще чуттєве отупіння, надто сильна пристрасть до насолод Венери й до вина, нечутливість до болю, нестача почуття моралі, ледарство, запальність, непередбачуваність, величезне марнославство, пристрасть до ігор та марновірність.

А про таких, як той добродій, що щодень вішався йому на шию, ніби щоб виканючити шматок з його кошика з провіантом, — обличчя порізане вздовж і впоперек блідими-блідими рубцями, губи розбухлі від ерозійного впливу купоросу, обрубані носові хрящі, замість ніздрів — пара здоровезних дірок, довгі руки, маленькі, порослі аж до самісіньких пальців кисті, — так і взагалі й говорити зайве… Втім, згодом Симоніні мусив переглянути свої переконання щодо злочинських стигматів, оскільки тип, якого звали Оресте, виявився надзвичайно сумирною людиною, а після того, як Симоніні пригостив його їжею зі свого кошика, чоловік дуже до нього прив'язався й виявляв просто-таки собачу відданість.

Його випадок був не зі складних: чоловік просто задушив дівчину, яка знехтувала його даром кохання, і тепер очікує на суд.

— Гадки не маю, чому вона стала такою лихою, — казав він, — адже я, по суті, запропонував їй узяти шлюб. А вона засміялася. Ніби я якась потвора. Я, звісно, дуже шкодую, що її вже нема, але як же мав учинити чоловік, який має самоповагу? Врешті, якщо мені вдасться уникнути гільйотини, довічне ув'язнення — не так уже й погано. Кажуть, там годують від пуза.

Якось, показуючи на когось пальцем, він промовив:

— А це лиха людина. Він замірявся вбити імператора.

Так Симоніні визначив, хто серед в'язнів — Ґав'ялі, а потім підійшов до нього ближче.

— Ви завоювали Сицилію завдяки нашій жертві, — промовив Ґав'ялі. А потім пояснив: — Не моїй жертві. Вони не змогли довести нічого, окрім того, що я мав якийсь стосунок до Орсіні. Тож Орсіні та того П'єрі відправили на гільйотину, Ді Рудіо — в Кайєнну, а я, якщо все складеться добре, дуже скоро звідси вийду.

Усі знають історію Орсіні. Італійський патріот, поїхавши до Англії, виготовив шість бомб, нашпигованих гримучою ртуттю. 14 січня 1858 року, коли Наполеон III поїхав до Опери, Орсіні разом із трьома своїми спільниками кинув у імператорський екіпаж три бомби, але результати були "мізерними": сто п'ятдесят сімох людей було поранено, вісім з них пізніше померли, але найвищі керівники лишилися неушкодженими.

Перш ніж піти на ешафот, Орсіні написав імператорові листа, який просто шарпав серце, благаючи захистити об'єднання Італії. Кажуть, що цей лист у подальшому дуже вплинув на рішення Наполеона III.

— Спочатку ті бомби мав виготовляти я та кілька моїх друзів, які, без перебільшення, просто чарівники у цій справі. Та Орсіні нам не довірився. Він закомизився, мовляв, йому англієць потрібен, знаєте ж бо, іноземці завжди меткіші за нас, а той у свою чергу закомандував гримучу ртуть. У Лондоні гримучу ртуть можна придбати у будь-якій аптеці, там її використовують у виробництві дагеротипів, а у Франції цією речовиною просочують "китайські цукерочки": розмотуєш таку і — бум! — фантастичний вибух… і скільки реготу… Ви знаєте, що від бомби з детонатором користі мало й вона не вибухне, якщо не проконтактує з ціллю. А бомба з чорним порохом наробить багато металевих уламків, які завдадуть збитків у радіусі десяти метрів, тоді як бомба з гримучою ртуттю розкришиться вмить, убивши тебе тільки в тому випадку, якщо ти стоїш саме там, де вона впала.

— Отож краще вже випустити кулю з пістолета, яка вже летить, куди летить. Завжди можна спробувати ще раз, — наважився прокоментувати Симоніні. І додав: — Я знаю людей, які залюбки скористаються послугами кількох піротехніків.

Оповідач гадки не має, чому Симоніні закинув ту приманку. Чи мав уже щось на думці, чи вчиняв так через покликання, через примху, через свою далекоглядність, адже ніколи не знаєш напевне? Хай там як, та у цьому випадку Ґав'ялі повівся саме так, як треба.

— Отже, обговоримо це, — мовив він. — Ви кажете, що скоро вийдете звідси, я теж.