Празький цвинтар - Сторінка 6

- Умберто Еко -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Отже, лягаючи спати ввечері, Далла Піккола знав про існування Симоніні, тоді як прокинувшись наступного ранку, пан Симоніні гадки не мав, що він — абат Далла Піккола. Ніби спочатку пам'ять утрачає Далла Піккола, потім вона до нього повертається, він засинає зі спогадами, передаючи своє знепам'ятство пану Симоніні…

Безпам'ятство… Це слово, що означає відсутність спогадів, ніби утворило прогалину у поволоці забутих мною часів. Більш як десять років тому я говорив про знепам'ятних у "Маньї". Саме там ми мали про них розмову з Бюро та Бурю, з дю Мор'єром та з тим лікарем-австрійцем.

3. Chez magny

25 березня 1897, на світанку

"Ше Маньї"… Пригадую, що дуже небайдужий до гарної кухні і що у тому ресторанчику на рю Контрескарп-Дофін не брали більше десяти франків з носа і наїдки там цілком відповідали ціні. Та хіба ж находишся щодня у "Фойо"? Раніше, аби віддаля подивитися на відомих літераторів, таких як Ґотьє чи Флобер, а також на того змарнілого польського піаніста на утриманні однієї дегенератки, котра бігала у підштаниках, багато хто ходив до "Маньї". Якось я зазирнув туди, але відразу ж ушився. Митці, навіть віддаля, — люд нестерпний, вони повсякчас озираються навкруги, аби переконатися, що їх упізнають.

Пізніше, коли до "Маньї" більше не приходили "величні", перебравшись до ресторанчика "Brébant Vaichette", що на бульварі Пуасоньє, де їжа була краща, хоч і брали за це дорожче, та було зрозуміло, що carmina dant panem[33]. А коли заклад, так би мовити, очистився, я почав час від часу навідуватися туди й ходив до нього аж до початку вісімдесятих.

Я помітив, що "Маньї" навідує багацько науковців, відомих хіміків, таких як Бертло[34], а також чимало лікарів з клініки "Сальпетрієр"[35]. Звісно, до клініки звідти не рукою подати, але, ймовірно, ті лікарі віддавали перевагу коротенькій прогулянці Латинським кварталом, а не обідові в загиджених gargottes[36], куди приходили попоїсти родичі пацієнтів. Послухати розмови лікарів завжди цікаво, адже вони розповідають про чужі хвороби, а у "Маньї", аби перекричати навколишній галас, відвідувачі аж дерли горлянку, та якщо ваші вуха вже призвичаїлися, то у тих розмовах завжди можна вихопити щось цікавеньке. Прислуховуватися — зовсім не означає намагатися дізнатися про щось конкретне. Все, навіть найменша дрібничка, колись може прислужитися. Якщо ти про щось знаєш, то важливо, щоб ніхто інший не знав, що тобі про це відомо.

Та якщо письменники й художники завжди сиділи за столом разом, то науковці, як і я, обідали наодинці. Одначе, кілька разів опинившись за сусіднім столиком, починаєш знайомитися. Найперше я познайомився з лікарем дю Мор'єром — такий осоружний чолов'яга, що починаєш питати себе: як психіатр (а то був саме психіатр) з такою бридкою пикою може викликати довіру у своїх пацієнтів? Він мав злостивий і заздрісний вигляд, як людина, що вважає себе завжди другим. Насправді ж дю Мор'єр очолював у Венсенні клініку для людей з хворими нервами. Однак його лікувальний заклад ніколи не заживе такої слави й не матиме таких доходів, як клініка найвідомішого психіатра, лікаря Бланше, навіть попри саркастичні розповіді дю Мор'єра про те, що тридцять років тому в тій клініці лікарі долікували такого собі Нерваля[37] (на його думку, досить талановитого поета) до самогубства.

Інші двоє лікарів, з якими я потоваришував за обідом, були Бюро та Бурю[38] — двійко непересічних особистостей, схожих на братів-близнюків: вони завжди були вдягнені в чорні, майже однакового крою костюми, й обидва носили майже однакові чорні вуса і мали гладенько виголене підборіддя й завжди трохи брудненькі комірці, бо були в Парижі проїздом, адже проходили науку в медичній школі Рошфора і приїздили до столиці лише на кілька днів на місяць, аби подивитися на експерименти лікаря Шарко.

— Як же ж то сьогодні немає порею? — одного дня роздратовано горланив Бурю.

А Бюро й собі обурено:

— Немає порею?

І поки офіціант вибачався, я встряв у розмову з-за сусіднього столика.

— А я віддаю перевагу козлобороднику. Мені він смакує краще за порей, — а потім, усміхаючись, узявся наспівувати: "Tous les vegumes, — au clair de lune — étaient en train de s'amuser — et les passants les regardaient. — Les cornichons — dansaient en rond, — les salsifis — dansaient sans bruit…"

Врешті, я переконав їх, і вони замовили salsifis[39]. Саме з цього моменту двічі на місяць повелася сердешна традиція.

— Бачте, пане Симоніні, — розтлумачував мені Бурю, — лікар Шарко глибоко вивчає істерію — форму неврозу, що має найрізноманітніші психосоматичні, сенсорні та вегетативні прояви. Колись її вважали властивою лише жінкам через розлади у роботі матки, але Шарко дійшов висновку, що істеричні прояви є однаковими в обох статей і можуть включати в себе параліч, епілепсію, сліпоту чи глухоту, утруднене дихання, порушення мовлення та ковтання.

— Мій колега, — втрутився Бюро, — не зазначив, що, за словами Шарко, він провадить терапію, яка цілковито виліковує ці симптоми.

— Я саме збирався про це розповісти, — виправдовувався Бурю. — Шарко обрав метод гіпнозу, який ще донині був забавкою шарлатанів штибу Месмера[40]. Пацієнти під гіпнозом мають згадати події, які спричинили істеричний напад, і, усвідомивши їх, видужати.

— І вони видужують?

— От в цьому й увесь фокус, пане Симоніні, — мовив Бурю. — На наш погляд, усе, що відбувається у "Сальпетрієр", радше тхне театральним видовищем, ніж психіатричним лікуванням. Домовимось не ставити під питання непомильні здібності маестро як діагноста…

— Не ставити під сумнів, — додав Бюро. — І техніку гіпнозу, яка сама по собі…

Бюро та Бурю розповіли мені про різноманітні способи гіпнозу, починаючи від шарлатанських методів такого собі абата Фаріа[41] (від цього імені я нашорошив вуха, хоча відомо, що Дюма запозичував факти зі справжніх записів) аж до науково доведених методів справжнього першовідкривача доктора Брейда[42].

— Наразі, — додавав лікар Бюро, — хвацькі гіпнотизери використовують простіші техніки.

— І дієвіші, — уточнював Бурю. — Хворому перед очима розмахують медальйоном чи ключами, наказуючи йому невідривно слідкувати поглядом: протягом однієї-трьох хвилин зіниці пацієнта бігають туди-сюди, пульс уповільнюється, повіки опускаються, обличчя має розслаблений вигляд, — такий сон може тривати хвилин зо двадцять.

— Подейкують, — почав виправляти колегу Бюро, — що все залежить від пацієнта, оскільки на магнетизм впливає не передача якихось таємничих флюїдів[43] (як того хотів той шахрай Месмер), а явище самонавіювання. Індійські праведники досягають того ж самого ефекту, не зводячи очей з кінчика носа, а монахи з гори Афон — витріщаючись собі на пупок.

— Ми не надто ймемо віри в ці методи самонавіювання, — мовив Бюро, — хоч тільки те й робимо, що практично використовуємо гіпотези того ж таки Шарко, які той висловив ще до того, як захопився гіпнотизмом. Нас цікавлять випадки зміни особистості, коли одна особа одного дня вважає себе однією людиною, а іншого — зовсім іншою, і обидві особистості й гадки не мають про існування іншої. Якось явився до нас у клініку такий собі Луї…

— Цікавий випадок, — озвався Бурю, — він жалівся на параліч, нечутливість до болю, контрактуру, м'язові спазми, гіперестезію, німоту, шкірні подразнення, геморрагію, кашель, нудоту, епілептичні напади, кататонію, лунатизм, малу хорею, вади мовлення…

— Іноді, — додав Бюро, — чоловік вважав себе псом, а іншим разом — паровим локомотивом. У нього була манія переслідування, звуження зорового поля, смакові, зорові та слухові галюцинації, псевдотуберкульозна легенева емболія, нудота, закреп, анорексія, булемія, летаргія та клептоманія…

— Загалом, — підсумував Бурю, — нормальна картина. І наразі ми, замість того щоб удатися до гіпнозу, вдалися до сталевої щаблини на правицю хворого, й перед нами постала зовсім інша людина. Параліч та нечутливість з правого боку де й ділися, з'явившись з боку лівого.

— Перед нами був зовсім інший чоловік, — уточнював Бюро, — котрий не міг пригадати, ким він був хвилину раніше. В одному зі своїх станів Луї був непитущим, а в іншому в нього вмить з'являлася схильність до пияцтва.

— Зауважте, — мовив Бурю, — що гіпнотичний вплив речовини діє навіть на відстані. Наприклад, не сказавши пацієнту, кладеш йому під крісло пляшечку з алкогольним напоєм. І в цьому стані сомнамбулізму хворий демонструватиме всі ознаки пияцтва.

— Тепер ви розумієте, що наші методи бережуть психічну цілісність пацієнта, — підсумував Бюро. — Через гіпноз пацієнт утрачає свідомість, тоді як від магнетизму немає примусового струсу якогось органу, але натомість послідовно навантажуються нервові сплетіння.

Після нашої розмови я дійшов висновку, що лікарі Бюро та Бурю — двійко бовдурів, котрі мордують нещасних душевнохворих своїми пекучими субстанціями, а зауваживши, як за столиком поряд лікар дю Мор'єр, що дослухався до розмови, частенько хитає головою, я ще більше переконався у своєму висновку.

— Любий друже, — сказав він мені два дні по тому, — і Шарко, і наші двоє зі школи Рошфора, замість того щоб, вивчивши життя пацієнтів, визначити, що хочуть сказати ці дві особистості, переймаються тим, чи можна подіяти на пацієнта гіпнозом або металевими щаблинами. Клопіт у тому, що у багатьох недужих перехід від однієї особистості до іншої відбувається несподівано, й передбачити, коли це станеться і в який спосіб — неможливо. Доречніше говорити про самогіпноз. Як на мене, лікар Шарко та його послідовники не достатньо добре проаналізували описи неврозу доктора Азама та випадок з Фелідою[44]. Ми досі мало знаємо про ці явища; розлади пам'яті може спричинити нестача крові в одній з невивчених ділянок мозку, а миттєве звуження судин може бути спричинене істерією. Але де ж саме бракує крові, коли відбувається втрата пам'яті?

— Де бракує?

— Отож-бо й воно. Вам відомо, що в нашому мозку дві півкулі. Ймовірно, існують люди, які часом міркують повноцінною півкулею, а часом неповноцінною — тією, якій бракує здатності пам'ятати. У мене в клініці є саме один випадок, надзвичайно подібний до трапунку з Фелідою. Дівчині заледве за двадцять. Звуть Діана.

Раптом дю Мор'єр на хвильку змовк, ніби стидався зізнатися у чомусь потаємному.

— Два роки тому одна родичка довірила мені дбати про неї, але потім померла, очевидно, не спромігшись сплатити за пансіон.