Празький цвинтар - Сторінка 66

Вона була спочатку у Люцифера. Усе через Неї почало бути, і без Неї ніщо не почало бути, що почало бути. І Слово стало плоттю, і жило поміж нами, виповнене пітьмою; і ми бачили Його тьмяне світло, як Єдиновродженої від Люцифера, виповненої крику і люті і жадання.

Він дав облатці скотитися по животу Діани, після чого засунув її жінці у вагіну. Потому витягнув, підняв угору перед нефом і викрикнув щосили:

— Беріть і споживайте!

Двійко юнаків, упавши перед Булленом ниць, задирають йому хламиду й цілують його збуджений член. Потім решта підлітків кидається до його ніг, і поки хлопці мастурбують, дівчата почергово зривають із себе покрови й починають качатися одна на одній, випускаючи хтиві стогони. Приміщення наповнюється іншими запахами, ще більш нестерпно-жагучими; й мало-помалу всі присутні роздягаються й починають злягатися одне з одним, не розбираючи ані статі, ані віку. У поволоці я помічаю старезну бабу років сімдесяти: шкіра вкрай зморщена, замість грудей висять ніби пара листків салату, а ноги — як у скелета; вона качається по долівці, а підліток жадібно припадає губами до того місця, де колись була її вульва.

Я тремчу всім тілом, роздивляюся навколо, намагаючись побачити вихід із цього борделю. Місце, в якому я згорнувся калачиком, наскрізь було пронизане отруйними запахами, ніби я знаходився у щільній хмарі; я, безперечно, сп'янів від речовини, якою мене обпоїли на початку церемонії, бо наразі не можу зв'язати слів і бачу все ніби в червонуватім тумані. І крізь той туман помічаю Діану, яка, так само гола і без маски, підводиться з вівтаря, а тим часом юрбище навіжених, не припиняючи свого плотського безладдя, з усіх сил старається дати їй дорогу. Вона йде просто до мене.

Злякавшись, що можу обернутися на одного з тих навіжених, я позадкував, але вперся в колону. Важко дихаючи, Діана підійшла до мене ззаду. Святий Боже, у мене тремтить перо в руках, у голові баламутиться, фактично ридаючи од відрази (зараз, достоту як тоді), неспроможний навіть закричати, бо мені в рота впхнули щось чужорідне, відчуваю, що качаюсь по долівці, чманію від запахів, тіло, яке прагне поєднатися з моїм, викликає в мені передагоністичне збудження, осатанілий, як істеричка з клініки "Сальпетрієр", мацаю руками (своїми власними, ніби сам того хочу) це чуже тіло, з хворобливою цікавістю хірурга проникаю в її рану, благаю ту відьму, щоб полишила мене, захищаючись, кусаю її, а вона кричить, щоб я продовжував, закидаючи голову назад, згадую лікаря Тіссо, знаю, що за цим безтямством прийде знесилення всього тіла, на обличчі, де вже видніється смерть, з'явиться землиста блідість, зір затуманиться й сни стануть тривожними, у горлі застрягне хрипіння, з'явиться біль в очних яблуках, обличчя вкриють червоні плями невідомого походження і з'явиться блювотиння, схоже на щось кальциноване, серце вискакуватиме з грудей, а насамкінець, разом із сифілісом, прийде сліпота.

Уже зовсім нічого не бачачи, раптом відчуваю найболісніше й найнестерпніше відчуття всього свого життя, ніби водночас уся кров із жил пирскає з кожного отвору мого тіла, яке від напруження майже зводить судомою: з вух, очей, з кінчиків пальців, навіть з ануса; рятуйте, рятуйте, гадаю, я відчув, що значить смерть, від якої ховається кожна жива душа, навіть коли шукає її, намагаючись через якийсь протиприродний інстинкт продовжити свій рід…

Не можу писати далі, бо вже не згадую, а переживаю все знову, це нестерпно, я хочу знову втратити всі свої спогади…

* * *

Ніби прийшовши до тями від марення, я бачу поруч із собою абата Буллена, який тримає Діану за руку, на ній знову накидка. Буллен каже, що за дверима нас чекає екіпаж: треба відвезти жінку додому, бо вона, здається, зовсім виснажена. Вона тремтить і бурмоче щось нерозбірливе.

Буллен чомусь дуже послужливий, ніби хоче, щоб я йому за щось вибачив, — врешті, це ж саме він затягнув мене в цю огидну справу. Втім, почувши, що він може йти, а про Діану я подбаю сам, він наполягає, що поїде разом з нами, адже він теж мешкає в Отьої. Наче ревнує. Бажаючи спровокувати його, я сказав, що поїду не в Отьой, а деінде, й завезу Діану до одного товариша, якому можна довіряти.

Чоловік зблід, ніби я забираю у нього здобич, яка належить лише йому.

— Пусте, я поїду з вами, Діані потрібна поміч.

Я сідаю у фіакр, не замислюючись ні на мить, прошу відвезти нас на вулицю Метр-Альбер, немов саме тоді я вирішив, що від учорашнього вечора Діани в Отьої не повинно бути. Буллен спантеличено дивиться на мене, але мовчить і, тримаючи Діану за руку, сідає в екіпаж.

Всю дорогу ми їдемо мовчки, я впускаю їх у своє помешкання.

Штовхаю Діану на ліжко й, схопивши її за зап'ясток, заговорюю з нею вперше після всього, що відбулося між нами. Я кричу до неї:

— За віщо, за віщо?!!

Буллен хотів був утрутитись, та я чимдуж жбурнув його в стіну, й він сповз по ній додолу. Лише тепер я усвідомив, наскільки слабкий та немічний був цей демон, я проти нього — просто Геркулес.

Діана вивертається, і накидка на ній розхристується, оголюючи груди, у мене немає сил дивитися на її плоть, я намагаюся запнути одежину, але моя рука заплутується у ланцюжку, на якому висить її прикраса, й ланцюжок рветься від легкої сутички, залишаючи у мене в руках медальйон. Діана силкується відібрати його, але я, відійшовши у глиб кімнати, відкриваю футлярчик. Бачу золоту медаль, яка, безсумнівно, відтворює мозаїчні Мойсееві скрижалі, одна з них написана івритом.

— Що воно таке? — питаю, підходячи до Діани, котра, широко розплющивши очі, випросталася на ліжку. — Що це за знаки на звороті світлини твоєї матері?

— Мама, — бурмоче вона відсутнім тоном, — мама була єврейкою… Вона вірила в Адоная…

* * *

Он воно як. Я не лише злягався з жінкою з диявольського племені, я злягався з єврейкою, адже я напевне знаю, що національність у них передається по материній лінії. Отже, якщо випадково під час нашого злягання моє сім'я запліднило цю нечисту утробу, я дам життя ще одному єврею.

— Ні, ти так зі мною не вчиниш! — кричу й хапаю Діану за горлянку, вона відбивається, але я стискаю сильніше. Буллен уже опанував себе й кидається мені на спину, але я, копнувши його в пах, знову відштовхую; бачу, як він знепритомнів у кутку. Я знову кидаюсь на Діану (мабуть, тоді я був зовсім несповна розуму!), помалу її очі почали викочуватися з орбіт, язик безживно висолопився, відчуваю, як вона спускає останній подих, і ось її тіло бездиханно зм'якло.

Я опановую себе. Усвідомлюю, яке лихо я скоїв. У кутку, майже як кастрат, стогне Буллен. Намагаюся прийти до тями й регочу: "А хай йому грець, зате не породжу єврея".

Я опановую себе. Кажу, що мушу сховати труп у каналізації внизу, яка вже більше скидається на ваш празький цвинтар, капітане. Втім, було вже темно, а мені потрібно було взяти з собою каганець, пройти увесь коридор аж до вашої квартири, спуститися у льох, а звідти вже у клоаку. Тому мені став би у нагоді абат Буллен, котрий саме підводиться на ноги, дивлячись на мене, наче навіжений.

У цю мить я розумію, що не можу допустити, щоб свідок мого злочину полишив цей будинок. Згадавши, що Батай дав мені пістолета, я підходжу до шухляди, де ховав його, й націлюю його на Буллена, який досі витріщається на мене божевільними очима.

— Мені прикро, абате, та якщо хочете жити, маєте допомогти мені позбавитися цього чарівного тіла.

— Звісно, звісно, — відповідає він, неначе перебуваючи в еротичному екстазі. Мабуть, у його мареві покійна Діана з висолопленим язиком та виряченими очима така ж жадана, як та оголена Діана, яка заради його втіхи ґвалтувала мене.

З іншого боку, я теж не в змозі мислити ясно. Немов уві сні, я загортаю Діану в її накидку, подаю запалений каганець Булленові, хапаю покійницю за ноги й тягну коридором аж до вашої оселі, тоді стягую сходами у крамничку, потім — у каналізацію; на кожній сходинці труп зловісно стукається головою, й ось нарешті я кладу її поруч з абатом Далла Пікколою (тим, іншим).

Здається, Буллен геть збожеволів.

— Ого, скільки трупів, — регоче він. — Може, воно й краще бути тут, а не там, нагорі, у світі, де на мене чатує Ґуайта… Чи можу я лишитися з Діаною?

— Ще б пак, абате, — відповідаю, — ліпшого я б і бажати не хотів.

Я витягаю пістоля, стріляю й поціляю йому просто посеред лоба.

Буллен падає навскоси, майже до ніг Діани.

Я нахиляюся, піднімаю його знов і кладу обабіч неї. Лежать, як коханці.

* * *

І ось саме тепер, розповідаючи все, я бентежною пам'яттю знову пізнав, якою ж була вирішальна мить, перш ніж я її втратив.

Коло замкнулося. Тепер я знаю. Зараз, на світанку 18 квітня великодньої неділі, я описав те, що трапилося пізньої ночі 21 березня з тим, хто, на мою думку, був абатом Далла Пікколою…

25. Прояснити голову

Зі щоденника за 18 та 19 квітня

Наразі людина, яка б дивилася з-за спини Симоніні на те, що написав Далла Піккола, зауважила би, що записи стають переривчастими, ніби рука була вже не в змозі тримати перо й те почало неконтрольовано й невпинно дряпати беззмістовні закарлючки, виходячи за межі аркуша й списуючи фетрове сукно, що вкривало письмовий стіл, тоді як тіло писаря зсунулося додолу. А вже на наступному аркуші за письмо знову взявся Симоніні.

Симоніні прокинувся у попівській сутані й перуці Далла Пікколи, але тепер уже не мав і тіні сумніву, що він є Симоніні. Він ураз зауважив на столі розгорнутий щоденник з останніми сторінками, списаними шаленою й щодалі плутанішою писаниною того, кого вважав абатом Далла Пікколою; читаючи ці рядки, він укривався потом, серце його калатало, й разом з цим він усе пригадував, аж до миті, копи записи абата обривалися й він (абат), чи то пак він (Симоніні), були ні… він зомлів.

Щойно прийшовши до тями, коли туман у голові помалу розсіявся, йому все стало ясно. Опановуючи себе, він розумів і тепер уже знав напевне, що вони з абатом Далла Пікколою — єдине ціле, й те, що згадав минулої ночі Далла Піккола, тепер уже пригадував і він сам, тобто він пам'ятав, що, перевдягнувшись абатом Далла Пікколою (не тим, що мав вип'ячені зуби й котрого він убив, а того, що він, повернувши до життя, роками втілював сам), особисто пережив жахіття чорної меси.

А що ж трапилось потім? Може, під час сутички Діана встигла стягти з нього перуку, а може, аби мати змогу дотягти тіло нещасної аж до каналізації, йому довелося зняти з себе сутану, а потім, майже безтямний, він інстинктивно повернувся у своє помешкання на Метр-Альбер, де, прокинувшись наступного ранку, 22 березня, не зміг згадати, де полишив свої речі.

Фізичний контакт з Діаною, розкриття її страшенно гидких коренів і конче необхідне, майже ритуальне убивство, яке він скоїв, — усе це було для нього надміру, тому чоловік утратив пам'ять, чи то пак вони обидва, Далла Піккола та Симоніні, її втратили, й протягом місяця одна особистість почергово змінювала іншу.