Празький цвинтар - Сторінка 69

Звісно, йшлося лише про офіційні повідомлення, які якимось чином просочувалися у пресу й які дрейфусарські газети називали правдою, а їхні опоненти — наклепом. Знайшли телеграми, адресовані Пікару, з яких випливало, що саме Пікар писав горезвісну телеграму, яку німці буцімто направили Естергазі. Як я зрозумів, це постаралися Анрі та Естергазі. Гарна гра, як у тенісі, в якій не треба вигадувати нових звинувачень, а лише відбити на суперника те, що летіло у твій бік. Святий Боже, розвідка (власне, й контррозвідка теж) — це надто серйозна справа, аби її доручати військовим. Лаґранж та Ебутерн ніколи б не вдалися до таких інтриг, утім, на що ж можна сподіватися, коли йдеться про людей, що сьогодні чудові розвідники, а завтра — годяться лише для експедиції в Тунісі, або ж які спочатку були папськими зуавами, а потім пішли на службу в Іноземний легіон?

Хай там як, а останній їхній хід був марним, адже проти Естергазі вже почали розслідування. А що як, щоб відвести від себе всі підозри, той скаже, що бордеро склав я?

* * *

Я цілий рік не міг спокійно спати. Щоночі у хаті мені вчувався якийсь шум, я повсякчас хотів підвестися й спуститися вниз у крамницю, аби перевірити, але боявся, що зустріну там росіянина.

* * *

У січні цього року над Естергазі відбувся суд за зачиненими дверима, на якому всі звинувачення й підозри з нього було повністю знято. Пікара покарали двома місяцями ув'язнення. Але дрейфусари не здавалися, й незабаром Еміль Золя, цей письменник-селюк, написав гнівну статтю "Я звинувачую!", й у гру, вимагаючи перегляду справи, вступили писаки та псевдонауковці. Хто такі ці Пруст, Франс, Ренар та Дюркгейм?[324] Ніколи не бачив їх у салоні пані Адам. Кажуть, Пруст — двадцятирічний педик, чию писанину, на щастя, не видають; і бачив я пару картин того маляра Моне: про мене, він ніби дивиться на світ очима, повними гри. Який стосунок має літератор чи художник до вироку військового трибуналу? "О, безталанна Франціє!" — як з прикрістю каже Дрюмо. Хай би ця так звана "інтелігенція", як її називає фахівець у програванні судових справ Клемансо, переймалася тими небагатьма речами, на яких мала б знатися…

Золя було притягнуто до суду[325], і, на щастя, його засудили до року ув'язнення. "Є ще у Франції правосуддя!" — пише Дрюмо, якого у травні було обрано депутатом від Алжиру, а отже, у кабінеті буде чимало антисемітів, котрі відстоюватимуть погляди антидрейфусарів.

Начебто все йшло на лад: у липні Пікара засудили до восьми місяців позбавлення волі, Золя втік до Лондона, й я вже був повірив, що справу закриють назавжди. Аж ось з'явився якийсь капітан Куїньє, котрий доводив, що лист, у якому Паніццарді звинувачував Дрейфуса, було підроблено. Гадки не маю, як він міг таке казати, адже моя робота була бездоганною. Хай там як, а в генштабі до його слів дослухалися, й оскільки лист знайшов і показав усім Анрі, то розпочалися балачки про "лицеміра Анрі". Наприкінці серпня, припнутий до стіни, Анрі розколовся й був ув'язнений у "Форт Мон-Валер'єн", а наступного дня перерізав собі горлянку власною бритвою. От я й кажу: певні речі ні в якому разі не можна довіряти військовим. Хто ж так чинить? Арештували людину, яку підозрюють у зраді, й залишили йому бритву.

— Анрі не вкорочував собі віку. Йому вкоротили віку! — наполягав розлючений Дрюмо. — У генштабі ще забагато євреїв! Випустимо акції, хай люди купують їх за передплатою, й таким робом назбираємо коштів на процес для реабілітації Анрі!

Однак за чотири чи п'ять днів по тому Естергазі втік до Бельгії, а звідти — до Англії. Це майже те ж саме, що визнати свою провину. Та мій клопіт у тому, щоб, захищаючись, він не звалив свою провину на мене.

* * *

Тим часом, поки по мені отак чорти ходили, я знов уночі чув у помешканні шум. Наступного ранку, прокинувшись, я побачив, що догори дриґом перевернуто не лише мою крамницю, а й винний льох, а дверцята, які ведуть у підземелля, стояли відчинені.

І поки я питав себе, чи не варто мені тікати, як Естергазі, у двері крамнички подзвонили. Це був Рачковський. Не піднімаючись нагору, він умостився у кріслі, яке я виставив на продаж, сподіваючись, що його хоч коли-небудь придбають, і тут-таки випалив:

— А що ви скажете, як я доповім у Sûreté[326], що у вашій каналізації лежать чотири трупи, звісно, не згадуючи, що один з них — моя людина, яку я де тільки не шукав? Мені уривається терпець. Даю вам два дні, аби ви забрали протоколи, про які ви казали, й я забуду про те, що бачив унизу. Як на мене, цілком чесна угода.

Втім, мене анітрохи не здивувало, що Рачковський знає про підземелля. Однак, з огляду на те, що мені сяк чи так доведеться дати йому якісь документи, я вирішив отримати зиск від запропонованої угоди. Отож я насмілився заперечити йому:

— А чи не могли б ви допомогти мені позбавитися клопоту, який я маю зі службами збройних сил…

Він розреготався:

— А що, злякалися, що дізнаються про те, що це ви склали бордеро?

Безперечно, для цього чоловіка немає таємниць. Він склав руки, ніби збираючись зібрати думки докупи, а потім спробував мені роз'яснити:

— Ймовірно, ви зовсім нічого у цій справі не второпали й боїтеся лише за те, щоб хтось вас у неї не втягнув. Заспокойтеся, вся Франція, з міркувань національної безпеки, зацікавлена, щоб записку визнали справжньою.

— Чому?

— А тому, що французи готують найновішу розробку — 75-міліметрову гармату, а треба, щоб і надалі німці думали, що Франція розробляє гармату зі 120-ма міліметрами. Необхідно було, щоб німці повірили, що саме це й є болючим місцем, щоб вони думали, що французький шпигун продав їм секрети тієї гармати. Як людина, наділена здоровим глуздом, ви зауважите, що німці мали б тоді похопитися: "А, родимець, якщо те бордеро було справжнім, то, перш ніж викидати його у смітник, ми мали б про це знати!" Тобто вони мали б проковтнути той папірець. Одначе вони таки втрапили у пастку, адже серед розвідників ніхто ніколи до кінця всього не скаже, бо остерігається, що сусід за столом поруч може виявитися подвійним агентом, а тому вони, ймовірно, тепер звалюють провину один на одного: "Як це так? Надійшло таке важливе повідомлення, й ніхто, навіть військовий аташе, якому воно було адресоване, й гадки про нього не мав? Чи знав і змовчав?" Уявляєте, який шквал взаємних звинувачень посипався! Безперечно, хтось із тамтешніх ще й головою за це поплатився. Тоді було конче потрібно й необхідно зараз, щоб у непідробність бордеро вірили всі. Через те, щоб запобігти тому, щоб Дрейфус задля свого захисту почав базікати, що він ніяк не міг шпигувати за документами щодо 120-міліметрової гармати, бо — оце так штука! — він розвідував про гармату з 75-ма міліметрами, слід було якнайшвидше відіслати його на Чортів острів. Ба більше, перед ним начебто навіть клали пістолета, аби він уникнув ганьби, яка на нього чекає. Так він міг би уникнути ймовірності постати перед привселюдним судом. Але Дрейфус виявився впертюхом і, вважаючи себе невинним, наполягав, що буде захищатися. Офіцерові не треба гадати. Поза тим, як на мене, то бідолаха зовсім нічого не знав про 75-міліметрову гармату, бо навряд щоб такі речі втрапляли на стіл стажистові. Втім, завжди треба бути пильним. Збагнули? Якщо дізнаються, що бордеро — ваших рук справа, пропаде все окозамилювання, й тоді німці зрозуміють, що гармата із 120-ма міліметрами — то хибний слід; звісно, вони, фріци, з кмітливістю — туго, але не в усьому. Ви, певна річ, скажете, що не тільки німецька, а й французька розвідка у руках збіговиська інтриганів. Це безперечно, інакше вони б працювали на охранку, яка працює дещо краще й, як бачите, має інформаторів як серед одних, так і серед інших.

— А як же Естергазі?

— Наш франт був подвійним агентом: при німецькому посольстві удавав, ніби шпигує за Сандером, але одночасно з тим шпигував за німцями для Сандера. Він поклопотався, щоб склепати справу проти Дрейфуса, та Сандер уже тоді збагнув, що проколовся й німці почали його підозрювати. Сандер чудово знав, що дав вам зразок почерку Естергазі. Треба було звинуватити Дрейфуса, але, якщо раптом звинувачення проти нього підуть хибним шляхом, завжди можна перекласти відповідальність за бордеро на Естергазі. І, певна річ, сам Естергазі надто пізно второпав, у яку пастку втрапив.

— Тоді чому ж не назвав моє ім'я?

— Бо тоді б його назвали брехуном і для нього все скінчилося б ґратами чи навіть гірше. А так можна на гарному утриманні спецслужб у Лондоні лежня справляти. Втім, чи то автором записки й надалі вважатимуть Дрейфуса, чи то визнають, що її написав зрадник Естергазі, — байдуже, аби лише бордеро було визнано справжнім. Ніхто зроду не звинуватить такого фальсифікатора, як ви. Не бійтеся, ви як у Бога за дверима. А от я завдам вам багато клопоту тими трупами у підземеллі. Тож краще діставайте папери, які мені потрібні. Післязавтра до вас прийде молодик, такий собі Головінський, він працює на мене. Вам не треба робити остаточний документ, бо папери мають бути російською, тож на нього ще чекатиме переклад. Від вас потрібен свіжий, правдивий, переконливий матеріал, аби ми могли поповнити вашу розповідь про Празький цвинтар, яку всі вже знають lippis et tonsoribus[327]. Маю зазначити, що розповідь про викриття та зібрання на кладовищі мене влаштовує, але не треба уточнювати щодо часу події, тому пишіть про більш сучасні питання, а не про середньовічні фантазії.

Треба поморочитися.

* * *

Наразі у мене було повних два дні й дві ночі, щоб розібратися із записами та вирізками з газет, які я назбирав протягом більш як десятирічного товаришування з Дрюмо. Я не збирався використовувати те, про що вже писалося у "Libre Parole", але, можливо, росіянам та інформація була невідомою. Треба було все розділити. Звісно, Рачковському та Головінському не було ніякого діла до того, що євреї мають сяке-таке представництво серед музикантів чи дослідників. Набагато цікавіше, хай навіть це буде лише припущення, сказати, що євреї готують економічний крах добрих людей.

Я продивився, що я вже використовував у попередніх розмовах рабинів. Юдеї пропонували заволодіти залізницями, копальнями, лісовим господарством, земельними угіддями, взяти під свій контроль управління податками, замірялися на судочинство, адвокатуру, загальноосвітні заклади, хочуть проникнути у середовища філософів, митців, науковців, політиків, а головне — лікарів, адже лікар вхожий у родини більше за попа.