Прекрасний новий світ - Сторінка 11

— і зовсім уже завмираючи: — Кроки Вищої Істоти на порозі. — І знову настала тиша; а напруга чекання, що на мить ослабла, знову зросла майже до межі, до розриву.

Кроки Вищої Істоти. О так, їх чути, чути їхнє наближення — ось-ось і вони переступлять невидимий поріг. Кроки Вищої Істоти... І напруга досягла межі. Витріщивши очі, роззявивши рота, Моргана Ротшілд скочила на ноги.

— Я чую Його! — заверещала вона. — Я чую...

— Він іде! — закричала Сароджіні Енгельс.

— Так, Він іде, я чую! — Фіфі Бредло й Том Кавагучі скочили одночасно на ноги.

— О, о, о! — нечленороздільно засвідчила Джоанна.

— Він наближається! — закричав Джім Бокановський.

Президент перехилився, натиснув вмикач — і ввірвався дзенькіт цимбалів, ревище духових інструментів і гуркіт барабанів.

— О, Він іде! — заголосила, ніби їй перерізували горлянку, Клара Детерлінг.

Почуваючи, що й для нього настав час щось робити, Бернард також підскочив і зарепетував: "Я чую Його, Він іде". Але це була неправда. Він нічого не чув і ніхто до нього не наближався. Ніхто, не дивлячись на музику, незважаючи на піднесення й збудження. Але він махав руками й кричав не гірш за інших. І коли вони почали пританцьовувати, човгати ногами й притопувати, він також зачовгав ногами й затупотів.

Витанцьовуючи, вони пішли кружком, кожен поклав руки на стегна переднього й кричав з усіма в унісон, тупотів ногами в ритм музики, відбиваючи його руками на сідницях перед собою; дванадцять, як одна, дванадцять, як одна. "Я чую Його, я чую — Він іде!" Темп прискорився, швидше затупотіли ноги, швидше, швидше вибивали ритм долоні. І раптом могутній синтетичний бас прогув слова про наближення спокути й остаточного злиття Дванадцяти в Одному, втілення у Вищу Істоту. Бас виспівував "Оргію-поргію", а барабани все вибивали своє жагуче:

Оргія-поргія, Фордня забава.

Цілуйся, кохайся, Форду на славу.

Хлопці, дівчата, радісний сміх —

Оргія-поргія, щастя для всіх.

— Оргія-поргія, — підхопили танцюристи приспів, — щастя для всіх...

Освітлення почало помалу мерхнути, затухати й одночасно тепліти, червоніти, аж доки вони почали танцювати в малинових сутінках Ембріонарію. Оргія-поргія... У кровобарвній внутріутробній темряві танцюристи продовжували крутитися, бити й вибивати невтомний ритм. Оргія-поргія... Коло похитнулося, розламалося, пари падали на кушетки, які стояли колом, — коло зовнішнє навколо кола внутрішнього — навкруг стола і стільців. Оргія-поргія... Басистий голос ніжно наспівував і воркував у червоних сутінках; здавалося, ніби якась величезна негритянська горлиця доброзичливо ширяла над танцюристами, які тепер лежали хто ниць, хто горілиць.

Вони стояли на даху. "Великий Генрі" саме проспівав одинадцять. Ніч була тепла й тиха.

— Правда ж, було чудово? — запитала Фіфі Бредло. — Правда ж, пречудово? — Вона дивилася на Бернарда з захопленням, але в захопленні вже не було ані збудження, ані хвилювання, бо там, де вдоволення, уже нема хвилювання. Захват її був екстазом досягнутого єднання — спокій не порожнечі, не сірої насиченості й ницості, а спокій гармонії життя, врівноважених сил. Спокій збагаченого, оновленого життя. Бо Служба Солідарності не лише забирала, а й давала; спустошувала, щоб виповнити. Фіфі сповнювало відчуття сили й досконалості, єднання для неї ще тривало.

— Ти ж теж вважаєш, що було чудово? — наполягала вона, дивлячися на Бернарда своїми надприродно блискучими очима.

— Так, це було чудово, — збрехав він, відводячи погляд. Її дивно змінене обличчя, здавалося, і звинувачувало його, і водночас глузливо нагадувало про те, що він перебуває в ізоляції.

Бернард був так само принизливо ізольований, як і тоді, коли почалася відправа, навіть більш усамітнений, спустошений, бо не був наповнений мертвотною ситістю. Ізольований і грішний, тоді як інші зливаються у Вищу Істоту; самотній навіть в обіймах Моргани — самотній, як ніколи в житті. Повернувшися з рожевих сутінків у світ звичного електричного освітлення, він відчув, що його знову обсіли сумніви, з якими йому несила боротися. Він почувався страшенно нещасним і, можливо (очі Фіфи звинувачувально блищали), в цьому була його власна провина.

— Справді чудово, — повторив він, але думалося знову про одне — про Морганину брову.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

1

Дивний, дивний-предивний — такої думки була Леніна про Бернарда. Дивний настільки, що протягом наступних тижнів вона не один раз подумувала, чи не відмінити поїздку в Нью-Мексико, а замість того гайнути з Беніто Гувером на Північний полюс. Але вона вже була на полюсі минулого літа з Джорджем Едзелом, і виявився той полюс досить похмурим. Робити там нічого, готель безнадійно старомодний — спальні без телевізорів, без парфумів, сама лише гнила синтетична музика і не більше двадцяти п'яти ескалаторних кортів на двісті відпочиваючих. Ні, на Північний полюс вона не поїде. А до того ж вона була в Америці лише раз. І то тільки якихось два дні. Дешевий вояж до Нью-Йорка із Жан-Жаком Хабібулою чи Бокановським Джонсом? Вже забулося. Та й яка різниця? А полетіти цього разу на Захід на цілий тиждень дуже привабливо. Тим більше, три дні з того тижня провести в дикунській резервації. Не більше як півдесятка співробітників Центру побувало на території тих заповідників. А Бернард як альфа-психолог — один із небагатьох, хто мав право на пропуск до дикунів. Для Леніни це унікальна нагода. Але й дивацтва Бернарда також настільки унікальні, що вона вагалася, чи не ризикнути знову податися на полюс із тим волосатим Беніто? Принаймні Беніто був нормальний. Тоді як Бернард...

Для Фенні вся Бернардова ексцентричність пояснювалася тим, що йому додали в кровозамінник алкоголю. Але Генрі, з яким занепокоєна Леніна одного вечора в ліжку почала обговорювати свого нового коханця, прирівняв бідного Бернарда до носорога.

— Носорога не видресируєш, — пояснив Генрі в своїй енергійно-лаконічній манері. — І серед людей бувають майже носороги, вони не вміють пристосовуватися, сіромахи. Бернард один із них. На щастя, Бернард непоганий працівник. Коли б не це, Директор ніколи б його не тримав. Однак, — додав для заспокоєння, — я думаю, він шкоди не завдасть.

Шкоди, правда, може, й не завдасть, але без клопотів не обійтися. От хоча б та манія усамітнюватися. Що практично означає взагалі нічого не робити? Що можна робити, усамітнившись? За винятком, звичайно, сексу, але ж людина не може проводити весь свій час у ліжку. Ну, що ще можна робити поза товариством? Практично нічого. Те післяобідня, яке вони перший раз проводили разом, видалося особливо гарним. Леніна запропонувала поплавати в басейні Торкійського клубу, а потім пообідати в "Оксфорд-юніоні". Але Бернард заперечив, там, мовляв, буде занадто багатолюдно. Ну, тоді пограти в електромагнітний гольф у Сейнт-Ендрю? Але знову ні, бо то, бачте, марнування часу.

— А на що ж його тратити, той час? — здивовано запитала Леніна.

Очевидно, на прогулянку пішечки в Надозерному краї. Саме це запропонував Бернард. Приземлитися на вершині Скідо й поблукати пару годин у вересовій пустці.

— На самоті з тобою, Леніно, — сказав він.

— Але, Бернарде, на самоті ми будемо цілу ніч.

Бернард почервонів і опустив очі.

— Я хотів сказати: поблукаємо на самоті, поговоримо, — промимрив він.

— Поговоримо? Але про що? Ходити й говорити — дивний спосіб провести день.

Нарешті вона переконала Бернарда, хоч як той опирався, летіти в Амстердам на чвертьфінал чемпіонату з боротьби жінок-важкоатлетів.

— Знову в натовпі, — бурчав Бернард, — завжди в натовпі...

І до самого вечора Бернард був уперто нахнюплений, не хотів розмовляти з друзями Леніни, яких вони зустріли в барі сомного морозива в інтервалах між змаганнями борців, і навідріз відмовився прогнати нудьгу сомовою водичкою з полуничним морозивом, як вона пропонувала.

— Вважаю за краще залишатися самим собою, — говорив він. — Хай буду поганим самим собою, ніж якимось добрим іншим.

— Вчасно прийнятий грам заощаджує дев'ять, — показала Леніна свої світлі скарби премудрості, завченої у сні.

Бернард із досадою відштовхнув подану склянку.

— Не сердься, — сказала Леніна. — Пам'ятай: соми ковтнем — і немає проблем.

— Замовкни, Форда ради! — скрикнув він.

Леніна знизала плечима.

— Краще півграма, ніж драма, — закінчила вона з гідністю й випила зі склянки.

Дорогою назад через Ла-Манш Бернард наполіг виключити пропелер, щоб покружляти на гелікоптерових гвинтах метрів за тридцять над хвилями. Погода погіршала: подув південно-західний вітер, захмарилося небо.

— Поглянь, — наполіг він, вказуючи на море.

— Жахливо, — відсахнувшися від вікна, сказала Леніна. Її настрахала порожнеча ночі, що насувалася, бушування пінистих хвиль, бліде виснажене лице місяця серед хмар, які бігли небом. — Ввімкни негайно радіо. Хутчій! — вона простягла руку і навмання покрутила вимикача.

— ...небеса сині в твоїй середині, — заспівала шістнадцятка фальцетом, — завжди погожа днина...

Потім вона затнулася, і настала тиша. Це Бернард вимкнув приймача.

— Я хочу спокійно дивитися на море, — сказав він. — Це звірине ревище заважає дивитися.

— Та це ж чудова музика. І я не хочу дивитися на море.

— А я хочу, — наполягав Бернард. — Від моря в мене таке відчуття, ніби, — він завагався, підшуковуючи слова, — ніби стаю самим собою, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Більше самим собою і менше частиною чогось іншого. Не лише клітиною в суспільному тілі. Чи не відчуваєш і ти подібного, Леніно?

Але Леніна плакала.

— Так не можна, так не можна, — повторювала вона. — Як ти так можеш говорити про нехіть бути частиною суспільного тіла? Зрештою, кожний працює на кожного іншого. Кожен нам потрібен, навіть епсилони...

— Знаю, знаю, — сказав насмішкувато Бернард. — "Навіть епсилони корисні". Я також. Але мені те байдуже.

Леніну ошелешило таке блюзнірство.

— Бернарде, — запротестувала вона вражено й болісно. — Як ти смієш?

— Як смію? — перепитав він уже спокійніше й задумано. — Ні, справжня проблема в тому, що я не смію чи, радше, я добре знаю, чому я не смію. — А що, коли б я смів, коли б я був вільний, а не сформований як раб?

— Бернарде, ти говориш найжахливіші речі.

— А хіба ти не бажаєш бути вільною, Леніно?

— Я не знаю, про що ти говориш.