Прекрасний новий світ - Сторінка 9

Старші казали правду. Надмір розумових здібностей виділив Гельмгольца Вотсона й привів майже до того, до чого привели Бернарда Маркса фізичні дефекти. Непоказність Бернарда ізолювала його від суспільного оточення, а почуття окремішності, що за всіма існуючими мірками є розумовим надміром, стало в свою чергу причиною ще ширшого відчуження. А надмір здібностей принудив Вотсона усвідомити й з тривогою відчути свою винятковість і одинокість. Спільною для обох стала свідомість своєї індивідуальності. Але фізично неповноцінний Бернард усе життя страждав від почуття відчуженості, а Гельмгольц Вотсон лише недавно усвідомив надмір своєї розумової сили, одночасно усвідомив і свою відмінність від людей, що його оточували. Цей чемпіон тенісної ескалаторної гри, невтомний коханець (подейкували, ніби він мав шістсот сорок різних дівчат менше ніж за чотири роки), цей чудовий комітетчик і найкращий заводій раптово виявив, що спорт, жінки, громадська діяльність були, поскільки це його обходило, лише другорядними. Насправді, в глибині, його цікавило щось інше. Але що? Ось про це й хотів поговорити з ним Бернард. Або швидше — послухати, оскільки Гельмгольц сам говорив увесь час.

Три чарівні дівчини з Синтетично-голосового відділу перестріли Вотсона, коли він вийшов із ліфта.

— О серденько Гельмгольчику, ходи з нами на пікнік на Есморі, — благально липли вони до нього.

— Ні, ні, — крутив він головою, протискуючися між ними.

— Ми ж не запрошуємо жодного іншого чоловіка.

Але Гельмгольц не спокусився навіть таким заманливим запрошенням.

— Ні, — повторив він, — я зайнятий. — І він рішуче попрямував своєю дорогою.

Але дівчата рушили слідом. І лише коли він сів у Бернардів літак і захлопнув за собою двері, вони відчепилися. Звісно, не без нарікань.

— Ох, ці жінки! — сказав він, коли машина піднялася в повітря. — Ох, ці жінки! — він насупився і знову покрутив головою. — Просто немає спасу.

Бернард по-фарисейськи підтакнув, а сам подумав: якби мені стільки дівчат і так запросто. Його раптом охопила нагальна потреба похизуватися.

— Я беру Леніну Краун з собою до Нью-Мексико, — сказав якомога недбаліше.

— Невже? — байдуже запитав Гельмгольц. А після короткої паузи продовжив: — Ось уже два тижні, як я відмовився і від засідань у комітетах, і від дівчат. Ти не можеш собі уявити, що за шум піднявся з цього приводу в Інституті. Одначе, я думаю, відмова варта цього. Результати... — він завагався — ну, незвичайні результати, дуже дивні.

Фізична недостача може привести до певного розумового надміру. Але, виходить, що й навпаки буває. Розумовий надлишок може викликати в людини свідому, цілеспрямовану сліпоту й глухоту навмисної самотності, штучно холодний аскетизм.

Решта короткого польоту минула без розмов. Потім, зручно розпроставшись на пневматичних софах у Бернардовій кімнаті, вони продовжили бесіду.

— Чи ти коли-небудь відчував, — говорив Гельмгольц дуже повільно, — ніби в тебе щось зачаїлося всередині й тільки чекає від тебе дозволу вийти на волю й утвердитися? Ніби якась особлива сила гине в тобі марно — як вода, що рине водоспадом, замість крутити турбіни? — Він запитально дивився на Бернарда.

— Ти маєш на увазі ті емоції, що людина могла б відчути за іншого способу життя?

Гельмгольц заперечно похитав головою.

— Не зовсім. Я про дивне почуття, яке іноді виникає, — ніби я маю щось важливе сказати й маю здатність сказати це, тільки не знаю, що саме, й тому моя спроможність гине без користі. Якби якось по-іншому писати... Або про щось інакше... — Він помовчав хвилину, а потім продовжив: — Бачиш, я досить вправний винаходити фрази, слова такі, що аж підскочиш, ніби ти сів на шпильку; вони видаються такими новими й хвилюючими, хоча насправді їхній зміст гіпнопедично-банальний. Але цього мені замало. Мало, щоб фрази були хороші — треба, щоб їхній вплив був так само значним і хорошим.

— Але речі твої, Гельмгольце, загалом гарні.

— О, в певних межах, так, — Гельмгольц знизав плечима. — Але ці межі такі вузькі. Я почуваю, що міг би зробити щось вагоміше. Щось глибше, досконаліше й запальніше. Але що? Чи є в нас більш важливі теми? Та хіба те, про що я пишу, може бути значнішим? Слова можуть бути всепроникаючі, як рентгенівське проміння, коли їх вживати як слід. Прочитаєш — і мов пронизаний наскрізь. Ось цього, серед іншого, я й пробую вчити своїх студентів — як писати правильно. Але яка користь із цього для статей про громадські співи чи останнє вдосконалення запахових органів? Та й чи можна знайти слова справді пробивні, як інтенсивне рентгенівське проміння, коли пишеш про такі речі? Чи можна сказати щось про ніщо? Ось до чого воно, врешті-решт, зводиться. Я пробую, силкуюся знову й знову...

— Цить! — раптом сказав Бернард і застережливо підняв палець. Вони прислухалися. — Здається, хтось під дверима, — прошепотів Бернард.

Гельмгольц підвівся, навшпиньках підійшов до дверей і рвучко розчахнув їх навстіж. Там, звичайно, нікого не було.

— Пробач, — сказав Бернард винувато й дещо сконфужено. — Мабуть, нерви розгулялися. Коли всі тебе підозрюють, починаєш підозрювати й сам. — Він приклав долонею очі, зітхнув, і голос його зазвучав жалібно. Він продовжував оправдовуватися майже в сльозах. Його сповив жаль до самого себе. — О, якби ти тільки знав!

Гельмгольц Вотсон слухав з якоюсь ніяковістю. Йому було шкода Бернарда. Але одночасно й трохи соромно за свого друга. Не завадило б Бернардові мати трохи більше гідності й самоповаги.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

1

О восьмій годині почало темніти. Рупори на вежах Гольф-клубу синтетичними тенорами оголосили про закриття кортів. Леніна й Генрі покинули гру й пішли знову до клубу. З території Тресту внутрішньої й зовнішньої секреції чулося мукання худоби, чиє молоко й гормони були сировиною для великої фабрики в Фарнем-Роялі.

Безперестанне гудіння гелікоптерів заповнювало сутінки. Кожні дві з половиною хвилини дзвінок і свистки оголошували про відхід до столиці одного з легких монорейкових потягів, на яких від'їжджали гравці нижчих каст.

Леніна й Генрі сіли в свою машину й відлетіли. На висоті трьохсот метрів Генрі збавив швидкість, і на хвилину-дві вони зависли над меркнучим ландшафтом. Бернгемський буковий ліс простягався до ясних берегів західного неба, як великий налитий темрявою затон. Багряниця на західному горизонті поволі танула, спочатку в жовтогарячому, потім жовтому, а затим у поблідлому водянисто-зеленому небі. На півночі за деревами сяяла електричними вогнями фабрика Внутрішньої і зовнішньої секреції, кожне вікно якої по всіх двадцяти поверхах ніби палахкотіло злістю. Під ними лежали будови Гольф-клубу — величезні бараки для нижчих каст, а з другого боку роздільної стіни — невеликі будинки для альф і бет. Всі підходи до моновокзалу аж чорніли від кишіння мураховидних нижчих каст. З-під скляного склепіння станції вилетів освічений потяг. Провівши його очима через темну рівнину вздовж південно-східного маршруту, вони прикипіли поглядом до величезних будівель Слауського крематорію. Для безпеки нічних польотів його чотири височенні димарі були підсвічені, а їх верхівки обведені червоними сигнальними вогнями, попереджуючи про небезпеку. Крематорій стримів, як віха.

— Чому димарі обвішані ніби балконами? — запитала Леніна.

— Щоб уловлювати фосфор, — лаконічно почав пояснювати Генрі. — Підіймаючись по димарях, гази обробляються чотирма різними способами. Колись п'ятиокис фосфору після кремацій просто випадав із життєвого кругообігу. Тепер 98% його уловлюється. Більше ніж півтора кілограма з кожного дорослого трупа. А це майже чотири сотні тонн фосфору щороку в самій лише Англії. — Генрі говорив із задоволенням і гордістю, від душі радіючи з досягнень, ніби вони були його власними. — Приємно думати, що й після смерті будемо суспільно корисними, посприяємо вирощенню рослин.

Леніна тим часом перевела погляд униз, туди, де виднівся моновокзал.

— Приємно, — погодилася вона, — але дивно, що рослини від альф та бет ростуть не краще, ніж від тих огидних маленьких гамм, дельт й епсилонів, що вовтузяться он там.

— Всі люди у фізико-хімічному відношенні рівні, — повчально сказав Генрі. — При цьому навіть епсилони виконують необхідні функції.

Навіть епсилони... Леніна раптово пригадала випадок, коли ще була маленькою дівчинкою в школі; вона якось прокинулася серед ночі й уперше розчула шепіт, який переслідував її уві сні. Місячне світло, ряд маленьких білих ліжечок, вкрадливий ніжний-ніжний голос вимовляв (після стількох цілонічних повторень закарбувалось у пам'ять навічно: "Кожен працює на всіх інших. Нам завжди хтось потрібен. Кожен нам необхідний..." Леніна пригадала перший шок від страху й здивування, свої безсонні півгодинні роздумування. Зрештою, під впливом тих безконечних повторень свідомість врівноважилася й повільно, плавно, вкрадливо наповз сон...

— Мабуть, епсилона й не турбує те, що він епсилон, — сказала вона вголос.

— Звичайно, що ні. Чого б їм турбуватися? Вони ж не знають, як це бути неепсилоном. Ми, звісно, були б проти. Але ж ми інакше влаштовані. Крім того — спадковість у нас інша.

— Як гарно, що я не епсилон, — сказала Леніна з глибоким переконанням.

— А була б епсилоном, — сказав Генрі, — то завдяки своєму вихованню раділа б, що ти не бета або альфа.

Він увімкнув передній пропелер і спрямував машину до Лондона. Позаду, на заході, багряна з жовтогарячим зоря згасла; темні краї хмари підсунулися в зеніт. Коли перелітали крематорій, машину підхопив стовповий струмінь гарячого повітря з димарів, та відразу ж літак потягнув донизу спадний потік прохолодного повітря.

— Що за чудесний зигзаг! — сміялася Леніна.

— А ти знаєш, — промовив Генрі майже сумно, — що то був за зигзаг? То якась людина остаточно й безповоротно зникала в струмені гарячого газу. Було б цікаво знати, хто згорів — чоловік чи жінка, альфа чи епсилон... — Він зітхнув. Потім рішуче й бадьоро закінчив: — В усякому разі, можемо бути певні: хто б то не був, він був щасливий, коли жив. Тепер усі щасливі.

— Так, тепер усі щасливі, — відгукнулася Леніна. Цю фразу їм повторювали сто п'ятдесят разів кожної ночі протягом дванадцяти років.

Приземлившись у Вестмінстері на даху багатоквартирного сорокаповерхового будинку, де жив Генрі, вони зійшли вниз прямо до їдальні.