Прекрасний новий світ - Сторінка 15

У потворних масках, розмальовані до втрати людської подоби, вони пішли в танок, закрутилися, співаючи й коло за колом пришвидшуючи темп; барабани теж прискорили ритм, він став схожий на пульсування у вухах під час гарячки; юрба співала все голосніше й голосніше разом з танцюристами; спочатку заверещала одна жінка, потім інша, а за нею ще і ще, ніби їх хтось різав; та ось ведучий танцюрист вискочив із ряду, підбіг до великої дерев'яної скрині, яка стояла в кінці майдану, підняв віко й вихопив звідти двох чорних змій. Могутнім криком відгукнувся майдан, усі танцюристи побігли до ведучого, простягаючи руки. Він кинув змій до перших підбіглих і знову схилився над скринею. Він викидав усе більше й більше чорних, бурих і плямистих змій. І почався новий танець під інший ритм. Зі зміями в руках пішли танцюристи по колу, самі по-зміїному вигинаючись, вихиляючись у колінах і стегнах. Коло за колом. Потім за сигналом провідника поскидали змій посеред майдану. Старий дід виліз із підземелля й потрусив їх пшеничним борошном, а з другого люка вилізла жінка й полила їх водою з чорного глека. Потім старий підняв руку, і враз запала моторошна й загрозлива тиша. Змовкли барабани — мов обірвалося життя. Старий простер руки над люками до підземного світу. І повільно, піднятий невидимими руками, виринув з одного люка вирізьблений розмальований орел, а з другого — подоба голого чоловіка, прибитого до хреста. Вони ніби самотужки зависли в повітрі, щоб оглянути натовп. Дід плеснув у долоні. З натовпу виступив майже голий, лише в ситцевих білих штанцях хлопець років вісімнадцяти й став перед усіма, схрестивши руки на грудях і схиливши голову. Дід перехрестив його й відвернувся. Хлопець повільно пішов довкола купи гаддя, що притаєно ворушилося й звивалося. Він обійшов раз, а за другим з-поміж танцюристів виділився високий чоловік у масці койота з плетеним батогом у руках і пішов йому назустріч. Хлопець продовжував іти, ніби не помічаючи його присутності. Чоловік-койот підніс батога. Довга мить чекання, різкий помах, свист батога — і гучний з виляском удар по тілі. Хлопець здригнувся, але не видав ні звуку, він продовжував іти тим самим повільним рівномірним кроком. Койот бив його знову й знову, кожен удар супроводжувався коротким "ох!" натовпу. Хлопець ішов далі. Двічі, тричі, чотири рази обійшов довкола. З нього цебеніла кров. П'яте коло, шосте. Леніна затулила обличчя руками й почала хлипати.

— О, зупиніть їх! — благала вона. Але батіг невблаганно шмагав і шмагав.

Юнак здолав сьоме коло і похитнувся; не ронячи звуку, упав долілиць. Нахилившись, дід торкнувся його спини довгим білим пером і, щоб бачили люди, підніс на мить почервонене перо вгору, потім тричі стряхнув його над гадюками. Впало кілька краплин, і раптом барабани знову ожили в поспішному тривожному темпі, здійнявся гучний, лункий крик. Танцюристи кинулися вперед, підхопили гадюк і побігли з майдану. Чоловіки, жінки й діти юрбою побігли за ними. За хвилину майдан став порожній, лишився тільки сам хлопець, що нерухомо лежав ниць там, де впав. Три старі жінки вийшли з одного з будинків і сяк-так віднесли його туди.

Над площею залишилося двоє — орел і людина на хресті — ніби вартуючи спорожніле поселення, а тоді, мовби вдосталь надивившися, повільно опустилися крізь люки в підземний світ. Леніна все ще хлипала.

— Нестерпно, — повторювала вона, і Бернард був безсилий утішити її. — Нестерпно! Ця кров!.. — затремтіла вона. — Ой, хоч би крихітку соми!..

З внутрішньої кімнати почулися кроки.

Леніна не поворухнулася, сиділа, заховавши обличчя в долонях, ні на що не реагуючи. Озирнувся лише Бернард.

На терасу вийшов молодик у одежі індіанця, але коси його були солом'яного кольору. Мав світло-сині очі і білу засмаглу шкіру.

— Добрий день, — мовив незнайомець правильною, проте незвичною англійською мовою. — Ви — цивілізовані? Ви — звідти, з Іншого Місця, з-поза Резервації?

— А ви самі хто? — почав здивовано Бернард.

Молодий чоловік зітхнув і покрутив головою.

— Я найнещасніша людина, — і вказуючи на плями крові в центрі майдану, запитав тремтячим від хвилювання голосом: — Бачите ту прокляту місцину?

— Краще грам... — механічно відгукнулася Леніна, не відкриваючи свого обличчя. — І не знати драм!..

— То я мав там бути, — продовжував молодий чоловік. — Чому вони не схотіли, щоб я був жертвою? Я зробив би десять, дванадцять, п'ятнадцять кіл. А Палохтива здолав лише сім. З мене було б удвічі більше крові. Море крові! — Він жертовно розкинув руки й тужливо їх опустив. — Але вони не схотіли: вони незлюбили мене через мій білий колір. Споконвіку так. Завжди. — В очах у нього стояли сльози, він відвернувся, соромлячись їх.

Від здивування Леніна забула навіть про сому. Відкривши обличчя, глянула на незнайомця.

— Тобто ви хотіли, щоб батогом шмагали вас?

Молодий чоловік ствердно кивнув, не обертаючись.

— Заради селища, щоб дощ ішов і хліб родив. Щоб догодити Пуконгу та Ісусу. Так! — голос його задзвенів, він гордо випростав плечі. — І щоб показати, що я можу витримати біль, не скрикнувши. — Він визивно підняв підборіддя й повернувся. — Щоб показати свою мужність... — але тут з подиву йому перехопило дух, він онімів, не закриваючи рота. Він уперше в житті побачив обличчя дівчини, чиї щоки були не бурої барви, і волосся було завите, а сама вона дивилася (небувало!) доброзичливо і з зацікавленням.

Леніна всміхнулася до нього. Нівроку привабливий хлопець, міркувала вона, і по-справжньому гарне тіло. В обличчя молодого чоловіка ринула кров, він опустив очі, звів їх на мить знову і знову відмітив, що вона все ще усміхається до нього. Це його так збентежило, що він одвернувся, вдаючи, ніби пильно розглядає щось по другий бік майдану.

Порятував його Бернард своєю допитливістю. Хто? Як? Коли? Звідки? Не відводячи погляду від Бернарда (хоч йому так хотілося побачити усміхнену Леніну, що аж не смів на неї глянути), молодий чоловік почав пояснювати.

Вони з Ліндою (Лінда — це його мати) нетутешні. (Від слова "мати" Леніна зіщулилась.) Лінда прибула сюди дуже давно з Іншого Світу, ще до того, як він народився, разом із його батьком (Бернард нашорошив вуха). Пішла сама на прогулянку в гори на північ ізвідси, впала й забила собі голову ("Продовжуй, продовжуй", — схвильовано сказав Бернард). Малпайські мисливці знайшли її й принесли в поселення. А хлопцевого батька Лінда так ніколи більше й не бачила. Звали його Томасик. (Ба, та ж Томас — ім'я Директора Інкубаційно-Кондиціювального Центру!) Він, мабуть, відлетів в Інше Місце без неї. Безсердечна, жорстока людина.

— Так я народився в Малпайсі, — закінчив він. — У Малпайсі, — і сумовито похитав головою.

Які злидні й бруд у тому маленькому будинку на околиці селища! Все довкола завалене сміттям. У покидьках під дверима риється двоє голодних псів. А всередині смердючі сутінки й гудіння мух.

— Ліндо! — погукав молодий чоловік.

— Іду, — обізвався досить хрипкий жіночий голос з іншої кімнати.

Вони зачекали. У мисках на долівці, мабуть, ніколи не митих, лежали недоїдки.

Двері відчинилися. Опасиста блондинка переступила поріг і зупинилася, розтуливши рота і з недовірою позираючи на незнайомців. Леніна з огидою помітила, що в неї немає двох передніх зубів. А колір тих, що ще були в роті... Брр!... Вона бридкіша за старого індіанця. Така грубезна. А ця одряблість, ці зморшки! Одвислі щоки з червоними плямами. Червоні вени на носі, налиті кров'ю очі. А шия, а підборіддя, а покривало на голові, зношене і брудне! А під коричневою, як мішок, сорочкою — такі величезні обвислі груди, випнутий живіт, дебелі стегна... О, та вона ще гірша від того старого індіанця, вона ще бридкіша!

І раптом це створіння вибухло потоком слів, кинулось до Леніни з розпростертими руками і — о Форде, о Форде, яка гидота, блювати хочеться — створіння притисло її до черева, до грудей і почало цілувати. Форде! Слиняві цілунки, жахливий сморід, істота видно ніколи не милася, а з рота било таким бридким духом, наче від ампул для дельт і епсилонів, заправлених алкоголем (а Бернардові його не вливали, неправда). Леніна якомога швидше вирвалася з тих обіймів. На неї дивилося опухле, спотворене риданням обличчя.

— О мої дорогі, мої дорогі, — говорила, схлипуючи. — Якби ви знали, яка я рада! Стільки літ не бачити цивілізованого обличчя! Цивілізованого одягу! Я думала, вже не побачу справжнього ацетатного шовку. — Вона помацала руками сорочку Леніни. Нігті її були чорні від бруду. — Які чарівні віскозно-плисові штанці! Уяви, люба, я й досі зберігаю в скрині свій старий одяг, у якому колись прибула сюди. Я покажу його вам. Звичайно, ацетат уже подірявів. Але в мене є й гарний білий пояс із капшуком, хоча, признаюся, твій зелений саф'яновий кращий. Втім, мені й пояс не допоміг. — По щоках у неї знову потекли сльози. — Я думаю, Джон уже говорив вам. Чого тільки не довелося мені витерпіти, та ще й без жодного грама соми. Хіба що інколи мескаль, якщо його принесе Попе. Попе ходив, бувало, до мене. Після мескалю так погано, а від пейотлю нудить. Крім того, на похмілля таке почуття сорому. Я тоді ще так соромилася. Лише подумати: я, бета, народила дитину! Поставте себе на моє місце. — Від самого такого припущення у Леніни побігли мурашки по шкірі. — Але, присягаюся, це не моя вина, я ще й досі не знаю, як це сталося, адже я завжди дотримувалася всіх мальтузіанських прийомів, ти знаєш, по порядку: один, два, три, чотири, завжди, клянусь вам, але все одно завагітніла, а про абортарій тут, звичайно, нема й мови. Між іншим, він і досі в Челсі? — запитала вона. Леніна кивнула. — І, як завжди, залитий світлом по вівторках і п'ятницях? — Леніна кивнула знову. — О, ця чарівна рожева скляна вежа! — Бідна Лінда заплющила очі, нестямно закинувши голову, відновила в пам'яті незабутній образ. — А яка річка вночі! — прошепотіла вона. Великі сльози повільно викотилися з-під зажмурених повік. — А як гарно було повертатися додому зі Сток-Поджу. І чекає на тебе гаряча купіль і вібро-вакуумний масаж... Але що вже про це, — вона глибоко зітхнула, похитала головою і знову розплющила очі, раз чи два пирхнула, вишмаркала ніс пальцями і витерла їх об спідницю.