Прекрасний новий світ - Сторінка 17

"І справді там можна полетіти, коли тільки захочеш?" — "Так, коли захочеш". І Лінда розповідала про дивну музику, що лине з коробки, про чудесні ігри, про смачні страви — наїдки й напої, про світло, що загоряється після того, як натиснути на маленьку штуку в стіні, про живі картини, які можна не тільки бачити, а й чути, нюхати й відчувати на дотик. І про іншу коробку, яка виробляє приємні запахи, і про яскраво-рожеві, зелені, сині й срібні будинки, великі, як гори, і які там усі щасливі, ніхто й ніколи не сумує й не сердиться, кожен належить кожному іншому; і про коробки, в яких можна бачити й чути, що робиться на другому кінці світу, і про немовлят у красивих чистих посудинах. "Там усе таке чисте й зовсім немає смороду та бруду — і люди там не знають самоти, а живуть разом і такі веселі й щасливі, як на літніх танцях у Малпайсі, але набагато щасливіші, і щастя там кожен день, кожен день..." Він слухав годинами. А іноді, коли він і інші діти, перевтомлені від дуже довгої гри, сідали перепочити, до них підходив хтось із старших чоловіків поселення і починав розповідати місцевою мовою про великого Творця Світу і про затяжну битву між Правицею й Лівицею, між Безоднею й Твердю, про Авонавілона, що самою думкою створив за ніч цілий світ із Туману, про Землю-Матір і Небо-Батька, про Агаюту й Марсайлему, близнюків Війни й Удачі, про Ісуса й Пуконга, про Марію й Естенатлегі — жінку, що омолоджується, про Лагунський чорний камінь і великого Орла, і про Нашу Пречисту з Акоми. Це дивні оповідання були тим чудовіші, що розповідалися місцевими словами й були не зовсім зрозумілими. Лежачи в ліжку, він малював в уяві Небо й Лондон, і Нашу Пречисту з Акоми, і ряди за рядами дітей у чистих посудинах, і як Христос літає, і Лінда літає, а ще уявляв великого Директора Світового Інкубаторію й великого Авонавілона.

Багато чоловіків ходило до Лінди. Хлопчаки вже почали тикати на нього пальцями. Дивними, на своїй мові словами говорили, що Лінда погана, давали негарні прізвиська, яких він не розумів, але знав, що вони погані. Одного разу вони безконечно співали про неї пісню. Він почав кидати в них камінцями. А вони в нього, поки гострим камінцем не розбили йому щоку. Кров цебеніла, не перестаючи, і він увесь заюшився кров'ю.

Лінда навчила його читати. Вуглиною вона малювала на стіні картинки — сидячу тваринку, дітей у посудинах, а під ними писала: ТАМ КІТ, ТУТ МАЛЯ. Він вчився легко й швидко. Коли вивчився читати всі слова, виписані на стіні, Лінда відкрила свою велику дерев'яну скриню і витягла звідти, з-під тих смішних червоних штанців, яких вона ніколи не вдягала, тоненьку книжечку. Він часто бачив її й раніше "Коли підростеш, будеш її читати". — "Ось і підріс", — із гордістю подумав він. "Я боюсь, що вона тобі не дуже сподобається, але іншої немає, — зітхнула вона. — Якби ти бачив, які гарні читальні машини в Лондоні!" Він почав читати: "Хімічне й бактеріологічне кондиціювання ембріона. Практична інструкція для бета-лаборантів ембріонного відділу". Пішло п'ятнадцять хвилин, щоб прочитати сам лише заголовок. Він жбурнув книжку на підлогу. "Погана, погана книжка!" — сказав і заплакав.

Як і колись, хлопці все ще співали ту мерзотну пісню про Лінду. Іноді сміялися також і з того, що він був такий обірваний. Одяг Лінда не вміла латати. В Іншому Місці, пояснювала вона, люди викидають старий одяг і купують собі новий. "Обірванець! Ганчірник!" — дражнили його хлопці. "Зате я вмію читати, — втішав він себе, — а вони ні. Вони навіть не знають, що таке читання".

Чим більше хлопці дражнилися й співали глузливих пісеньок, тим наполегливіше він читав. Незабаром прочитав усі слова з неї. Навіть найдовші. Але що вони означають? Питав Лінду, але навіть коли їй вдавалося відповісти, ті її відповіді мало що прояснювали. Та частіше вона відповідей взагалі не знала. "Що таке хімікати?" — запитував він. "О, це солі магнезії або алкоголь, яким пригнічують ріст дельт і епсилонів, або кальцій для кісток і всякі інші речовини". — "А як роблять хімікати? Звідки вони беруться?" — "Цього не знаю. Вони у флаконах. Коли флакон порожніє, нам надсилають новий із хімічного складу, їх виробляють, мабуть, там. А може, одержують із фабрики. Я точно не знаю. Я ніколи не вчила хімії. Я завжди працювала з ембріонами". І так з усім, про що не запитай. Лінда, здавалося, нічого не знала. Старі люди в селищі відповідають набагато впевненіше: "Сім'я людини й усіх створінь, сім'я сонця, землі і неба було створено Авонавілоном з Туману Зростання. Світ має чотири матки, в найнижчу він заклав сім'я. І поступово сім'я почало рости..."

Одного дня (Джон пізніше підрахував, що це було незабаром після того, як йому сповнилося дванадцять років) він прийшов додому і знайшов книгу, якої ніколи до того не бачив. Вона лежала на підлозі у спальні. Це була груба книга і виглядала дуже старою. Її палітурки були об'їдені мишами, деякі сторінки вирвані й зім'яті. Він підняв її, оглянув. Книга називалася "Повне видання творів Вільяма Шекспіра". Лінда лежала в ліжку й потроху ковтала той відворотний смердючий мескаль. "Це Попе приніс для тебе, — сказала вона грубим захриплим голосом. — Вона валялася в одній із скринь у Антилоп-Ківі. Кажуть, вона пролежала там сотні років. І, мабуть, це правда, бо почитала я трохи, а там повно нісенітниць. Не цивілізована. Але для вправлянь у читанні пригодиться". Вона проковтнула останню краплину мескалю, поставила чашку на підлогу біля ліжка, перевернулася на бік, раз чи двічі гикнула й заснула. Навмання він відкрив книжку.

Як можна

В смердючій, заяложеній постелі,

В розпусті парячись, на купі гною

Милуючись, кохаючись ...

Дивні слова залунали в його голові, загриміли, як грім, що має людський голос, як барабани на літніх танцях, як чоловічий хор з обжинковою піснею, гарною до сліз, як заклинання старого Мітсими, вимовлені над молитовними пір'їнами, вирізьбленими палицями, костяними й кам'яними фігурками — кіатла тсилу сілокве сілокве. Кия сілу сілу тситл — але сильніше від Мітсиминих заклинань, тому що вони більше значили й були звернені до нього; говорили чудесно і лише напівзрозуміло — грізне прекрасне чаклунство про Лінду. Про Лінду, що лежить, хропучи, з порожньою чашкою на підлозі біля ліжка. Про Лінду й Попе, Лінду й Попе.

Він ненавидів Попе дедалі дужче. Так, можна усміхатися й усміхатися, але бути негідником. Безжалісним, зрадливим, розпусним. Слова ці він розумів не до кінця. Лише наполовину. Але їхні чари були сильні й продовжували гриміти в голові, і здавалося, що раніше він ніколи по-справжньому не вмів ненавидіти Попе; ніколи раніше, тому що ніколи до того не був здатний висловити словами свою ненависть до нього. Але тепер він мав ці слова, слова, як барабани, спів і заклинання. Ці слова й дивна-предивна історія, з якої вони бралися (він не міг у тій історії розібратися, але вона все одно була чудова, надзвичайно чудова), давали йому підстави ненавидіти Попе, і та ненависть була справжньою. Слова робили справжнішим навіть самого Попе.

Одного разу, нагулявшись, він повернувся додому, двері внутрішньої кімнати були відчинені, і він побачив їх обох сонних у ліжку — біла Лінда і майже чорний Попе. Лінда лежала на руці Попе, а друга темна його рука спочивала в неї на грудях. Одна довга коса Попе обплелася впоперек її шиї, ніби чорна гадюка, ладна задушити. На долівці біля ліжка стояли тиква і чашка. Лінда хропіла.

Його серце, здавалося, зникло, залишилася холодна дірка. Став ніби цілком порожній. Пустка, холоднеча, легка нудота, якась круговерть у голові. Він притулився до стіни, щоб заспокоїти себе. Безжалісний, зрадливий, розпусний... Биттям барабанів, хоровим обжинковим співом, заклинанням гриміли слова в його голові. З холоду його кинуло в жар. Щоки горіли від припливу крові. Кімната попливла й потемніла перед очима. Він заскреготав зубами. "Я його вб'ю, я його вб'ю!" І раптом пригадалися інші слова.

Коли уп'ється він, чи буде в гніві,

Чи в кровозмісних втіхах на постелі ...

Чари на його боці, чари все прояснюють і віддають накази. Він вступив у передню кімнату. "Коли він п'яний спить..." Біля хатнього вогнища на долівці — ніж, яким різали м'ясо. Підняв його й навшпиньки підійшов до дверей. "Коли уп'ється він, коли уп'ється..." Вбіг до кімнати і, підскочивши до ліжка, загородив ножа — ой кров! — тоді вдарив знову. Попе важко смикнувся, прокидаючись. Джон підняв руку, щоб ударити ще раз, але його зап'ясток схопили, стисли — ай, викручують руки!.. Його зловили, не ворухнешся, впіймався в капкан, а чорні маленькі очиці Попе пильно дивляться впритул. Джон відводить очі. На лівому плечі Попе дві ранки. "Ой, кров! — заверещала Лінда. — Ой, кров біжить!" Вона ніколи не зносила виду крові. Попе піднімає вільну руку — звісно, щоб ударити. Джон напружується, щоб витримати удар. Але рука лише взялася за підборіддя, повернула його обличчям до себе. Він знову глянув в очі Попе. Довго, нескінченно довго. І раптом він не втримався — заплакав. Попе засміявся. "Іди, — сказав він по-індіанському. — Іди, мій сміливий Агаюта". І тоді Джон кинувся до другої кімнати ховати сльози.

— Тобі п'ятнадцять років, — сказав старий Мітсима по-індіанськи. — Тепер тебе можна вчити гончарства.

Присівши біля річки, вони замісили глину.

— Перш за все, — сказав Мітсима, беручи кавалок зволоженої глини в руки, — ми зробимо маленького місяця. — Старий розплескав кавалок на кружок, потім позагинав краї — і місяць став неглибокою чашкою.

Повільно й невміло повторював Джон Мітсимові точні рухи.

— Ми зробили місяця, чашку, а тепер зробимо змію, — Мітсима розкачав другий кавалок глини в довгий гнучкий циліндр, вигнув його в коло і приліпив до обідка чашки. — Тепер ще одну змію, ще одну й ще одну. — Коло за колом Мітсима вибудовував стіни горщика, знизу вузького, надутого посередині й знову звуженого в шийці. Мітсима видавлював і поляпував, вишкрібував і згладжував. І ось нарешті стоїть перед ними малпасійський горщик для води, але не чорний звичайний, а блідо-жовтий і ще м'який на дотик. А поруч його власний — кривобока пародія Мітсимового. Порівнявши обидва, Джон мимоволі засміявся.

— Другий вийде кращий, — сказав він, роблячи новий заміс глини.