Прекрасний новий світ - Сторінка 5

Безтілесні голоси заграли в сурми.

— Головна зміна скінчилася. Заступає друга зміна. Головна денна зміна...

У ліфті, дорогою до роздягальні, Генрі Фостер і асистент Головного визначальника визивно повернулися спинами до Бернарда Маркса з Бюро психології: відвернулися від людини з поганою репутацією.

Легкий шум і гудіння машин ще колихали тьмяно-вишневі сутінки Ембріонарію. Зміни приходять і відходять, одне плямисте обличчя змінюється іншим; але поважно й безупинно повзуть конвеєри, навантажені майбутніми чоловіками й жінками.

Леніна Краун швидко пішла до дверей.

Його фордність Мустафа Монд! Очі завмерлих у вітанні студентів ледь не лізуть на лоба. Мустафа Монд! Постійний Головний Контролер Західної Європи! Один з десяти Світових Контролерів. Один з десяти — а запросто сів на лавку поруч із Директором! Він явно має намір залишитися й поговорити з ними устами правдороба. Вважай, устами самого Форда!

Двоє коричневих, як креветки, дітей виринули з сусідніх кущів, пильно поглянули на прибульців великими здивованими очима й повернулися назад до своїх розваг.

— Ви всі пам'ятаєте, — сказав Головконтр гучним баском, — ви всі, я переконаний, пам'ятаєте прекрасні натхненні слова нашого Форда: "Історія — нісенітниця". Історія, — повільно повторив він, — нісенітниця.

Він помахав рукою, ніби невидимим помелом змітаючи порох, а порохом тим були Гараппа й Халдейський Ур; а павутинням були Фіви й Вавилон, Кнос і Мікени. Мах-мах рукою — і де ви, Одіссей і Йов, Юпітер і Гаутама, де Ісус? Мах — і полетів геть античний мотлох, що звався Афінами й Римом, Єрусалимом і Серединним царством. Мах — і порожньо там, де була Італія. Мах — і не стало соборів. Мах-мах — і прощай "Король Лір" і "Думки" Паскаля. Прощайте, "Страсті", тю-тю, Реквієм, прощай, Симфоніє. Мах, мах...

— Йдеш увечері на стереоконтактний фільм, Генрі? — запитав асистент Визначальника. — Я чув, в "Алгамбрі" першокласний новий фільм. Там є любовна сцена на шкурі ведмедя. Кажуть, це щось надзвичайне. Відчувається кожна волосинка ведмедя. Найдивніші ефекти дотику.

— Ось чому нас не вчать історії, — сказав Головконтр. — Але тепер настав час...

Директор стривожено глянув на нього. Ходять же чутки, що старі заборонені книжки переховуються в сейфі у кабінеті Головконтра. Біблія, Поезія — Форд його знає що.

Мустафа Монд перехопив занепокоєний погляд співрозмовника і кутики його червоних губ іронічно здригнулися.

— Не бійтеся, Директоре, — сказав насмішкувато, — я не зіпсую вам студентів.

Директор збентежено промовчав.

Тих, хто тебе зневажає, сам зустрічай з презирством. У посмішці Бернарда Маркса було стільки зверхності! Теж мені — волосок ведмедя...

— Обов'язково піду, — сказав Генрі Фостер.

Мустафа Монд подався вперед і насварився пальцем:

— Ви тільки уявіть, — від його голосу в юнаків під грудьми похололо, — ви тільки уявіть собі, що то таке — "живородна мати". — Знову те брудне слово, але нікому зі студентів цього разу й на думку не спало всміхатися. — Спробуйте уявити собі, що означало "жити в своїй сім'ї".

Вони спробували, але було видно, що без найменшого успіху.

— А чи знаєте ви, що таке "рідний дім"?

Вони заперечливо покрутили головами.

Із тьмяно-червоного підвалу Леніна Краун піднялася на сімнадцятий поверх, вийшла з ліфта, повернула праворуч, пройшлася коридором і, відчинивши двері "Дівочої перевдягальні", занурилася в оглушливий хаос рук, грудей і спідньої жіночої білизни. Потоки гарячої шумуючої води лилися згори і з бульканням виливалися з сотень ванн. Вісім десятків вібровакуумних масажних машин із гуркотом і шипінням місили й смоктали пружні засмаглі тіла вісімдесяти пишних екземплярів жіночої статі, які галасували щосили. Автомат синтетичної музики виводив соло на суперкорнеті.

— Привіт, Фенні! — промовила Леніна до молодої жінки, своєї сусідки по шафі для одягу.

Фенні працювала в Пакувальному відділі, її прізвище теж було Краун. А що на два мільярди населення планети було всього десять тисяч прізвищ, такий збіг не надто вражав.

Леніна сіпала свої застібки-"блискавки" на куртці, з обох боків штанів і на нижній білизні. Потім у одних панчохах та черевичках пішла до купальні.

Домівка. Домівка — це кілька маленьких кімнаток, де тіснилися чоловік, періодично вагітна жінка і юрба хлопчаків та дівчат різного віку. Без повітря, без простору. Антисанітарія справжньої тюрми. Темрява, хвороба й сморід.

Головконтр змалював усе так яскраво, що один із хлопців, вразливіший за інших, поблід — його ледь не вирвало.

Леніна вилізла з ванни, витерлася рушником, взяла довгу гнучку трубку, встромлену в стіну, притисла наконечник до своїх грудей, ніби збираючися покінчити життя самогубством, і опустила курок. Подув теплого повітря опудрив її тальком. Вісім різних одеколонів і духів крилося за маленькими краниками над умивальником. Вона відкрила третій зліва, освіжилася шипром і з черевичками та панчохами в руках пішла подивитися, чи не звільнилася вібрувальна машина.

А в духовному плані домівка була ще злиденніша, ніж у фізичному. Скидалася вона на кролячу нору, смітник, що чадів непорозуміннями й сутичками тісно натоптаних життів, переповнених емоціями. Які небезпечні, безумні, непристойні взаємовідносини між членами сімейної групи! Немов збожеволівши, мати тремтить над своїми дітьми (її рідними дітьми!)... немов кішка над кошенятами. І не просто кішка, а така, що говорить, кішка, що знову й знову повторює: "Моя дитино, моє дитятко. Моя крихітко, ой як ти зголодніла, як припала рученятами, губенятами до моїх грудей". Ця невимовна мука й насолода, і втіха! Аж поки дитина не засне з булькою білого молока в кутиках рота.

— Так, — сказав Мустафа Монд, похитуючи головою, — вам недарма пішов мороз поза шкірою.

— З ким ти гулятимеш цього вечора? — запитала Леніна, повертаючися з вібровакууму зарожевіла, мов опромінений перл.

— Ні з ким.

Леніна здивовано підвела брови.

— Я не особливо добре почуваюся останнім часом, — пояснила Фенні. — Лікар Уелс порадив пройти курс псевдовагітності.

— Але ж, моя любонько, тобі всього тільки дев'ятнадцять років. А перша підміна вагітності не є примусовою до двадцять першого року.

— Знаю, люба. Але для декого корисніше починати раніше. Лікар Уелс вважає, що брюнетки, як я, з широким тазом, повинні пройти першу псевдовагітність у сімнадцять років. Отже я не поквапилася, а радше на два роки запізнилася. Вона відкрила свою шафу і вказала на верхню полицю, заставлену коробочками й флакончиками.

— Сироп жовтого тіла, — голосно читала Леніна. — Оварин, свіжість гарантовано, годиться до 1.8.632 р. Е. Ф. Екстракт молочної залози, розведений водою, вживати тричі на день перед їжею. Плацентин, по п'ять кубиків внутрівенно через кожні два дні... Ху! — здригнулася Леніна. — Як я ненавиджу внутрівенні, а ти?

— Я теж. Але ж вони корисні, — Фенні була дівчиною розсудливою.

— Наш Форд, або наш Фрейд, як він з якоїсь невідомої причини волів себе називати, коли говорив про психологічні справи, Господь Фрейд був перший, хто відкрив жахливу небезпеку сімейного життя. Світ переповнився батьками, а отже й стражданнями, кишів матерями, що призвело до різноманітних збочень — від садизму до непорочності; переповнився братами, сестрами, дядьками, тітками, сповнився збожеволілими й самогубцями.

— Але ж між дикунами Самоа та на деяких островах біля Нової Гвінеї...

Проміння тропічного сонця, як теплий мед, лилося на тіла голих дітей, що з насолодою вовтузились у рожевому світлі. Домівка була в кожному з двадцяти будинків, вкритих пальмовим листям. На островах Тробріан зачаття вважалося справою духів предків, про батька ніколи не було й мови.

— Протилежності, — сказав Головконтр, — поєднуються. Це саме те, що треба — змусити їх поєднуватись.

— Лікар Уелс сказав, що три місяці псевдовагітності покращать моє здоров'я на три-чотири роки.

— Що ж, сподіваюся, так воно й буде, — сказала Леніна. — Але ж, Фенні, виходить, що три місяці тобі не можна буде...

— О, ні, дорога. Лише тиждень чи два, не більше. Я проведу вечір у клубі, за музичним бриджем. А ти, звісно, підеш гуляти?

Леніна ствердно кивнула головою.

— З ким цього разу?

— З Генрі Фостером.

— Знову? — запитала Фенні з болісно-докірливим здивуванням, що так не пасувало до її ласкавого, наче місяць, обличчя. — Невже ти й досі ходиш із Генрі Фостером?

— Матері й батьки, брати й сестри. Але були також просто чоловіки й жінки, й коханці. Була моногамія й романтика. Хоч ви, правдоподібно, й не знаєте, що воно означає, — говорив Мустафа Монд.

Вони похитали головами.

— Сім'я, моногамія, романтика. Скрізь винятковість, зосереджене спрямування імпульсів; енергії в одне вузьке річище. Але кожен належить кожному іншому, — закінчив він, цитуючи гіпнопедичну приказку.

Студенти знову кивнули головами, підкреслено погоджуючися з твердженням, повторення якого у напівтемряві понад шістдесят тисяч разів примусило сприймати його як правдиве, незаперечне й самозрозуміле.

— Але, — протестувала Леніна, — я з Генрі всього місяців чотири.

— Місяців чотири! Оце мені подобається! І до того ж, — Фенні грізно тицьнула пальцем у Леніну, — ти за цей час не мала нікого, крім Генрі. Чи мала?

Леніна почервоніла, але очі й тон її голосу лишалися зухвалими.

— Ні, я не мала нікого іншого, — відповіла вона майже задерикувато. — А чому б я повинна була мати?

— О, вона, бачте, не розуміє, чому повинна була мати, — повторила Фенні, ніби для невидимого слухача за лівим плечем Леніни. Потім раптом посерйознішала: — Без жартів, Леніно, тобі треба бути обережнішою. Це просто непристойно так довго затримуватися з одним чоловіком. У сорок або в тридцять п'ять це ще допустимо. Але в твоєму віці, Леніно! Ні, справді так не можна. Ти знаєш, як не любить Директор всякої інтенсивності у цьому відношенні. Чотири місяці з Генрі Фостером і ніким іншим. Як би він розлютився, дізнавшися про таке.

— Уявіть собі воду в трубі під тиском (студенти уявили). — Я просвердлю в ній отвір, — продовжував Головконтр, — і ударить струмінь. А якщо просвердлити двадцять отворів, то буде вже двадцять, але слабеньких струмочків. "Моя дитино, моє дитятко!..", "Мамо!" Безумство інфекційне. "Коханий, єдиний, дорогий і безцінний..." Материнство, моногамія, романтика кохання.