Прерії Арктики - Сторінка 6

Живою залишилася тільки молода жінка з маленькою дитиною.

Вона пішла в Ніпігон, де сподівалася знайти допомогу. Жінка насилу добулася до маленького озера й виявила схованку на дереві. Там був кістяний рибальський гачок. Вона зробила вудку. Але без наживки вудка була марною. Плач голодної дитини допоміг матері зважитися. Одним ударом індіанка відітнула шмат м'яса від власного стегна, зробила тим самим ножем діру в кризі на поверхні озера, насадила наживку на гачок. Нагородою відданій матері стала чудова щука, яка поласилась на шматок скривавленої плоті. Жінка погодувала рибою маля, попоїла сама й залишила ще шматочок для іншої наживки. Так вона й жила біля озера, харчуючись лише рибою, до самої весни, а потім без пригод повернулася до людей.

Завершення історії не таке радісне. Хлопчик виріс, перетворився на дужого чоловіка, але незабаром жорстоко повівся з матір'ю, покинув її на схилі віку вмирати з голоду (і тим самим продемонстрував поведінку, абсолютно не властиву індіанцям, а, швидше, хижим рибам). Андерсон знав цю жінку й навіть бачив глибокий шрам на нозі — місце, де вона вирізала м'ясо для наживки.

Старовинні перекази чув шотландець і в Онтаріо.

У червні 1879 року він ночував на східному березі озера Берч-Лейк на річці Оттаві. Там зі своїми людьми зустрів індіанського вождя і його родину. Вождь показав Андерсону маленьку піщану бухту, де дуже давно відбулася битва між його предками з племінного союзу алгонкінів та ірокезами, які нишпорили околицями.

Мисливці за скальпами приготувалися до розбійницького нападу. Вони витягли піроги на берег, запалили вночі багаття та почали свої войовничі танці навкруг вогню. Троє алгонкінів з озера Гранд-Лейк, предки вождя, котрий зустрівся шотландцеві, спостерігали за танком ворогів із укриття. Один із них узяв гострого крем'яного ножа — в індіанців на той час іще не було залізних ножів і томагавків — підплив до вражих човнів і проробив великі дірки в днищі кожної піроги. Потім, коли він повернувся до товаришів, усі троє розійшлися в різні боки та, ховаючись за чагарниками, заходилися галасувати й волати на різні голоси. Ірокези вирішили, що на них напала безліч воїнів, підбігли до своїх пірог, зіштовхнувши їх у воду, швидко вигребли на глибоке місце. Піроги наповнилися водою та пішли до дна, ірокезам довелося плисти до берега. Алгонкіни перебили їх одного за одним, залишили живим останнього. Вони дали полоненому мисливцеві за скальпами їжі в дорогу та відіслали до ірокезів із попередженням: так буде з кожним, хто насмілиться прокласти стежку війни на землю алгонкінів!

КОМАРІ

Краще відразу сказати, що отруювало нам життя, і не повертатися більше до цієї теми.

Всі, хто побував у тутешніх краях, сходяться на думці, що комарі — страшна напасть. Капітан Бек 1883 року зазначав, що кровососи знищують мандрівників на Півночі. Хатчінс писав понад сто років тому, що влітку в марних пустелях Півночі (Баррен-Граундз) людям нема життя від цього гнусу.

Я читав раніше ці дорожні нотатки, але поки сам не побував у цих краях, не міг зрозуміти своїх попередників.

Над запиналом мого ліжка їх кружляло близько тисячі. Удень і вночі повітря вібрувало від комариного гудіння. Але це був тільки початок літа. 9 липня на річці Ньярлінг комарі лютували ще дужче. Ось що записано в моєму щоденнику: "Я нарахував не менш як чотириста комарів, які вп'ялися в спину Біллі, котрий сидів переді мною на веслах. Приблизно стільки ж їх було на каптурі плаща, який прикривав йому голову та шию, трішки менше — на руках і ногах. Навколо хмари комарів, які дзижчать, жалять, монотонно стугонять. Вони — суща кара для всіх нас. Майор Джарвіс — свіжий, рожевощокий, кров з молоком товстун завважки понад двісті фунтів — з мого (точніше, з комариного) погляду, — розкішне "пасовисько" порівняно з прокуреними індіанцями. Куди не сядь — наїсися досхочу, і з десяток роздутих кровососів сидять у нього на обличчі та шиї, ніби червоні ягоди смородини. Він стверджує, що не відчуває їхніх укусів, і посміюється з мого накомарника. Комарі й справді нітрохи не шкодять його здоров'ю та гарному настрою. Я дуже вдячний Джарвісу за його чудові смакові якості, за те, що комарі надають йому перевагу над усіма нами".

На Солт-Рівер можна було одним ударом прибити сотню комарів, і часом вони так густо обліплювали коня, що неможливо було визначити, якої він масті. За деякий час їх стало ще більше. На шести квадратних дюймах свого намету я нарахував ЗО комарів і, оскільки щільність була приблизно однакова, прикинув, що 24 тисячі сиділо на наметі й стільки ж кружляло біля входу.

Хоч ми й убивали комарів, число їхнє не зменшувалось, агресивність — теж. Вони нагадували мені золотошукачів, що рвуться в Клондайк. Туди приїздили тисячі, більшість гинула від голоду й холоду, лише одному з десяти тисяч вдавалося вибратися звідтіля живим і з бажаною здобиччю, але кожен вірив, що йому призначено стати цим щасливчиком, і не здавався.

Пишуть, що комарі рідко летять від рідних місць. Може, це й правда про жалюгідних вихідців із Нью-Джерсі, але північні комарі не раз доводили свою здатність до далеких перельотів. Їм холод і вітер не завада.

21 липня ми розбили табір на острівці Великого Невільницького озера. Кам'янистий острівець завдовжки чверть милі лежав за півмилі від сусідніх островів. Проте комарів там була незліченна кількість. Як і всі інші комарі на світі, вони жадали крові. Навіть побиті й скалічені, збираючи останні сили, вони жалили нас із тією самою люттю. Що не день вони лютували дужче, і ми зрозуміли, що жоден прикметник у світі не створить уявлення про комариний кошмар. Я винайшов спосіб визначення масштабів цього нещастя. Витягнув неприкриту долоню на 15 секунд і підраховував число кровососів на її тильному боці. Кількість їх зростала щодня. У бізонячому краю їх було від 15 до 25. На початку липня на річці Ньярлінг — від 20 до 40. Наприкінці місяця на Великому Невільницькому озері — від 50 до 60. Та коли ми дісталися до Баррен-Граундз, відкритих усім вітрам, і до холодних озер, варто було витягнути долоню всього на 15 секунд, як у неї відразу втикали жала від ста до 120-ти комарів.

Нічого дивного в тім, що люди не селяться в цьому комариному пеклі. І все-таки не слід думати, що комарів тут скрізь однаково багато. Вони, поза сумнівом, збираються в рої та летять за людьми й тваринами, яких зачують. Можливо, до нас зліталося все комарине населення з великої території. Адже коли вибираєшся із заростей чагарнику на відкриту місцину, комарів спочатку не помічаєш. Але за хвилину — ім'я їм — легіон! Коли підпливаєш до берега озера де-небудь на Півночі, комарів майже не видно, але варто лише зійти на найближчий пагорб, і тебе навіть при сильному вітрі накриває хмара мучителів. Готовність комарів збиратися в рій може підказати в майбутньому способи боротьби з ними.

Усі місцеві жителі, хоча й звикли до них у певній мірі, вважають все-таки, що комарі — бич для людей і тварин. Ми спимо спокійно тільки завдяки наметам із запиналами, непрониклими для комарів. Удень доводиться надягати рукавички й накомарник — спекотно, зате не доводиться терпіти муки, незчисленні уколи. До накомарника легко звикнути, до жалючих комах — неможливо.

Шість місяців на рік у цих краях найкращий у світі клімат, але майже половина з них украй зіпсовані злобливими комарами. Коли-небудь людина навчиться позбуватися їх, і перший крок у цьому напрямку — вивчення способу життя комахи.

Багато тварин нечутливі до комариних укусів. Серед таких щасливчиків — жаби. Одного разу в червні я спіймав жабу. Комарі відразу обліпили мені руки. Десь із тридцятеро вп'ялося в долоню з тильного боку, а десять — у вказівний палець. Між ними була жаба, істота, яка чимось нагадує людину — червоною кров'ю, безволосою м'якою шкірою, але жоден комар на неї не сів. Безліч паразитів напилася моєї крові, і лише один комар сів на жабу, та й той відскочив, начебто потрапив на розжарену пательню. Дослід, проведений з іншою жабою, скінчився з тим само результатом. Чому? Навряд чи причина в тому, що жаби — холоднокровні істоти, адже комарі не кусають і багатьох птахів, а в них температура тіла вища, ніж у людини.

Наступного разу я взяв живу жабу й потер її спинкою свою долоню, а потім окреслив це місце олівцем. На руці залишився слиз, який, висихаючи, поблискував. Я витяг руку, й у неї негайно вп'ялося добрих півсотні злющих комарів. З них лише чотири сіло на змазане жаб'ячим слизом місце, причому троє відразу полетіли геть.

Назавтра я натер частину долоні грибом-поганкою. Із п'ятдесяти комарів тільки сім опустилося на змазане місце, і всіх, крім одного, відразу ніби водою змило! Цей останній уперто вп'явся в руку, але грибний сік уже висох до того моменту.

Багато хто запитував, чому я не прихопив із собою спеціальної мазі чи іншого засобу проти комарів. Можу сказати лише, що не бував раніше в краях, де комарі змушують вдаватися до захисту, до того ж, часто чув, що подібні засоби неефективні, а тому не включив їх у спорядження експедиції. Визнаю, це було помилкою. Наступного разу обов'язково прихоплю з собою мазь від комарів. Особливою популярністю користується такий склад: м'ята болотяна, дьоготь, прованське масло й камфорний спирт, узяті в рівних частинах.

У комарів багато природних ворогів — їх поїдають навіть найдрібніші птахи та бабки, причому останні вселяють крилатим кровососам особливий страх. Коли над головою в'ється бабка, коли вона дзижчить, комарі відлітають убік і вичікують. Одного разу я бачив, як водяний павук схопив і з'їв комара, що виявився поруч.

Можливо, єдина істота, здатна погубити все комарине плем'я, — малесенький червоний грибок, який розмножується дедалі швидше з настанням літа. Він досить чітко виділявся червоними горбочками на носиках та інших частинах тіла комарів. Очевидно, він смертоносний для них. Побажаємо ж усілякого процвітання цьому грибку (якщо він не шкідливий для людини) і справі, якій він служить!

На закінчення скажу: з огляду на колосальну територію комариного царства — три чверті сухопутної частини планети — і число хвороб, переносниками яких є комарі, їхнє знищення стає для людства ще важливішим завданням, ніж боротьба з туберкульозом.