Прерії Арктики - Сторінка 8

Ми влаштували військову нараду, і слова, сказані там про П'єра Білку, дошкулили б йому до печінок, якби він до пуття розумів англійську. Але Білка зберігав цілковитий спокій — коли було потрібно, він геть-чисто англійську забував.

Ми буквально кипіли від люті. Ще б пак! Експедиція на півдорозі до мети, всі в доброму здоров'ї, провіанту не бракує, погода чудова, все складається якнайкраще, і раптом — дозвольте повернути, бо провідникові час вертатися додому.

Я був розлючений не менше за інших, але тверезо оцінив обстановку та нагадав своїм супутникам: П'єр іще до від'їзду попередив нас, що його чекатимуть до дня підписання угоди, до того ж, він і зараз готовий зробити все можливе. Коли стихла буря, котрої П'єр навмисно не помічав, він обернувся до мене й мовив:

— Чому ти не хочеш повернутися, а потім добратися до Баффало на човні? Можна спуститися по Гранд-Рівер, потім волоком перетягти човен на Баффало-Рівер, плисти вниз до Ньярлінга, а потім угору Ньярлінгом до самісіньких бізонячих пасовиськ. На це піде всього два з половиною дня, і плавання буде легеньке — вода висока, і в цих місцях немає порогів.

Білка намалював майже точну карту: він чудово знав місцевість. Якби ми провели в дорозі півдня, не виграли б нічого. Розбивати групу теж не входило в наші плани, і після короткої, але бурхливої суперечки, у якій наш проводир участі не брав, ми, мовчазні та лихі, вирушили у зворотний шлях. За нами брів той самий індіанський собачка.

Вранці ми переправилися через Солт-Рівер в іншому місці, нижче за течією, де було гарне дно. За день здолали шість миль гарною рівною місцевістю, де росли величезні тополі. Коли-небудь вона стане ідеальним пасовиськом для худоби. Луки з буйними травами перемежовувалися ріденькими смужками сосни Банкса. В одній із них Пребл виявив гніздо омелюха, в якому лежало шестеро яєць. Це була найкраща знахідка за всю експедицію. Яєчка було відкладені в різний час, через холодні ночі мати висиджувала їх одночасно.

Ми заночували біля устя Солт-Рівер, і наступного дня прибули у Форт-Сміт, провівши в дорозі п'ять днів, так і не побачивши бізонів, хоча навкруги було багато слідів лосів та ведмедів.

Тут наш провідник розпрощався з нами, втік додому й приблудний собачка.

БЕЗК'Я ТА ПІГУЛКИ

Під час останньої мандрівки я надав допомогу двом товаришам, які легко нездужали. П'єр Білка це запримітив. Зранку до мене в намет пришкандибав, спираючись на ціпок, індіанець, глибокий старий, котрий щось хрипко сказав своєю говіркою. З неточного перекладу Біллі я довідався, що в старого болить голова, ломить плече, якась недуга засіла всередині, судомить руки-ноги, а раз так, то ні тобі полювання, ні риболовлі, їжа в горлянку не лізе, сон не йде. Старий просив вилікувати його від немочі. Я уявлення не мав про те, що за неміч здолала старого, але не виказав цього.

— Звичайно, вилікую, — заявив я з апломбом досвідченого лікаря, — приймеш пігулки й до ранку почуватимешся краще.

У мене були з собою пігулки ревеню, які мали сильну дію і які слід було приймати по одній. Про всяк випадок я дав йому дві. Старий відразу проковтнув обидві та запив водою.

Індіанцям подобаються пігулки — їх легко проковтнути й результат досягається швидко. Словом, переваги видно навіч.

Старий побрів до свого вігвама. За кілька годин він повернувся ще більше згорблений і тремтливий. Сльозаві очі почервоніли, немов чумні плями, на попелясто-коричневому обличчі, немов сліди вулканічного виверження на тлі застиглої лави. Він попросив Біллі сказати "окімау", тобто мені ("окімау" їхньою мовою значить "начальник"), що пігулки не допомогли — надто слабенькі.

— Ну добре, — сказав я, — вже цього разу він відчує їхню дію.

Із цими словами я простяг старому три пігулки й чашку гарячого чаю. Всі індіанці люблять чай, він на них дуже добре впливає. Підбадьорений старий розговорився. Тепер він вимовляв слова виразніше, і Біллі, який так-сяк розумів мову чіпева, раптом захвилювався:

— Боюся, я дав маху. Безк'я каже, що пігулки надто сильні й просить що-небудь, аби зупинити пронос.

Господи, оце досада, подумав я, що ж тепер робити? І пригадав прислів'я, котре ходить на Заході: "Не знаєш, що робити, — не роби нічого".

— Безк'я нехай іде додому та лягає спати, а завтра прийде знову, — звелів я.

Індіанець побрів до свого вігваму. Решту дня та всю ніч на душі в мене було неспокійно, а вранці я з нетерпінням очікував приходу старого. Але він не прийшов, і я зовсім знітився. Слід було якось переконатися, що лікування не зашкодило йому. Для цього я мусив побачити хворого, але професійна етика забороняла виказувати своє занепокоєння непроханим візитом.

Томливо тягся день. Безк'я не з'являвся. Ближче до вечора я пішов до крамниці Компанії, бо саме такий знайшов привід, аби пройти повз вігвам Безк'ї. З жахом побачив я біля нього кількох жінок, із головою вкритих шалями. Вони тихо перешіптувалися. Одна з них показала на мене пальцем, усі повернулися в мій бік і знову зашепотілись. Боже милостивий, я вбив старого, майнула думка, але зайти у вігвам я так і не наважився.

Уночі я не стулив повік. Вранці вже збирався послати Віллі довідатися, що трапилось, як раптом з'явився сам Безк'ю — на милицях, коліна тремтять, обличчя попелясто-сіре — та сказав Біллі, який цього разу не помилився в перекладі, що доктор дав йому чудові ліки, і він просить такі самі пігулки для своєї дружини!

ФОРТ-СМІТ І МІСЦЕВА КОРОЛЕВА

Під час подорожі річкою я кілька разів чув про дивну жінку, особу зарозумілу та чванливу, котра невідомо звідки набралася такої пихи, що придбала два горщики — в одному заварює чай, у другому варить каву.

Така неймовірна помпезність викликала цілком природно, глузи її оточення. Мені сказали, що я неодмінно побачу цю задаваку у Форт-Сміт.

У кожному з північних фортів на мене чекало щось цікаве, адже я прочитав усі книги про подорожі на Північ і сам півжиття мріяв здійснити таку подорож.

Мало хто з людей, котрі живуть на Півночі, розуміє, наскільки цікаві їхні спостереження. Їм здається, що варте уваги лише щось дуже далеке від повсякденного життя. Просто вражає, до чого часом людина відірвана від навколишнього середовища.

Одного разу я зустрів білого поселенця, котрий прожив 16 років на півночі Онтаріо. Щороку лисиці крали в нього курчат, а він жодного разу в житті не бачив лисиці!

Інші мешкали в краю, де водилися вовки, чули їхнє виття, але за 20 років навіч не бачили живого вовка!

А зовсім недавно я познайомився з мандрівниками, які багато років підряд приїздили влітку в гори Адірондак — справжнє царство кабанів — і не бачили жодного. Коли принесли вбитого кабана до них у табір, вони не знали, що це за звір!

Тому я нітрохи не здивувався, що службовці Компанії Гудзонової затоки, які жили у Форт-Сміт, де по всій околиці водилися лосі у чималій кількості, де вбивали не менше сотні лосів за рік, де все життя люди харчувалися м'ясом лосів, уявлення не мали, який вигляд має живий лось. Таких людей можна порівняти лише з мешканцем Нью-Йорка, який ніколи не бачив безпритульного кота.

Здавалося б, з чого ще можна дивуватися! І все-таки я був вражений неуцтвом, із яким зіштовхнувся зовсім недавно. Ведмежа ягода — мучниця — килимами встеляє ліс на околицях форту. Строкатий килим дивовижно гарного яскраво-зеленого листя та багряно-червоних ягід вкриває чверть усієї поверхні ґрунту в сухих лісах. Ягодами харчуються й птахи, й звірі, у тому числі лисиці, куниці та койоти.

Мучниця — найщедріший дарунок північного лісу. Поруч із фортом цілі плантації цієї ягоди, та коли я приніс із лісу стеблинку мучниці з листочками й плодами, службовці Компанії здивувалися:

— Де ви її знайшли? Напевно, це дуже рідкісна рослина! У наших краях вона не зустрічається.

Щось схоже я почув і про фебу[8]:

— У наших краях феби не водяться.

А гнізда феби трапляються через кожні чверть милі!

Оскільки я надовго застряг у Форт-Сміт, моя медична практика значно розширилася. Одного разу вранці до мене з'явився вождь П'єр Білка та попросив надати допомогу хворій жінці в його вігвамі. Я вирішив, що хвора жінка — чудовий привід, аби покласти край моїй дилетантській лікарській діяльності. Але вождь мене й слухати не хотів:

— Il faut venir, elle est bien malade (фр. — Треба йти. Вона дуже хвора).

Я піддався на умовляння, взяв свою сумку з ліками та пішов за ним.

Біля вігвама вождя бігала добра дюжина їздових собак — дуже коштовних тварин узимку й зовсім марних і тому злих і голодних пустобрехів (гавкають марно, без угаву) влітку. Відштовхнеш їх стусаном убік — заслужиш повагу, а пожалієш — вкусять. До нас вони перейнялися глибокою повагою.

Я ввійшов у вігвам і побачив біля вогню двох індіанок, які шили мокасини. Одна була стара та страшна, як смертний гріх, друга — молода, смаглява й гарна, мов лань. Я з подивом переводив погляд з однієї на другу:

— La quelle est la malade? (фр. — Хто хвора?)

І тоді красуня відповіла найчистішою англійською:

— Французька тут ні до чого. Я говорю англійською мовою.

Серед місцевих жителів ходить французька, але деякі, що володіють англійською мовою, дуже пишаються своїми знаннями, за нагоди демонструючи їх.

— Ви хворі? — запитав я.

— Вождь так вважає, — поквапливо відповіла вона й важко задихала.

— Коли це почалося?

— Що?

Замість відповіді я постукав себе по грудях.

— Ах, кашель… Мабуть, з весни.

— А торік навесні ви теж кашляли?

— Так, — забарившись, відповіла вона. — Але мене не кашель турбує.

— Чоловік до вас добре ставиться?

— Іноді.

— Ваш чоловік — вождь?

— Ні, я їхня сусідка.

Бідолашна знову зайшлася кашлем.

— Дати вам щось, щоб заспокоїти кашель? — запитав я.

— Ні, в мене болить не тіло, а душа.

— І ви хотіли б полегшити душу й розповісти мені про своє горе?

— Так, я втратила своїх діточок.

— Коли?

— Два роки тому. Вони були ще маленькі й умерли одне за одним. Я часто залишаюся сама, чоловік постійно в роз'їздах. Ми живемо поруч із вождем. Його собаки здіймають гавкіт через кожну дурницю, ось я й лежу без сну щоночі, все думаю про своїх діточок. Але найважче не це.

— А що ж?

Жінка похитнулася, потім випалила:

— Лихі жіночі язики. Ви навіть не уявляєте, яке це проклятуще місце. Схоже, тутешнім жінкам і робити нема чого — цілими днями перемивають кісточки сусідам.