Пригоди Електроника - Сторінка 8

Логинов давно бився над синтетичними м'язами і, як відомо, відкрив секрет їхнього скорочення. Він також винайшов матеріал, дуже схожий на людську шкіру. Те, що зробив з машиною Логинов, здавалося далеким від хімії кібернетикам просто дивом. Так буває в цирку: фокусник накриває хусткою кулю, знімає хустку, і всі бачать курча. Глядачі нічого не розуміють: щойно була мертва дерев'яна куля — і от маєте живе пискляве курча… Конструктори Електроника називали Логинова "хімічним богом": адже він подарував автомату живі ноги й живі руки.

— Живі ноги! — повторив професор. — Якби ви бачили, як прудко він мчав!.. А втім, ноги тут ні при чому… Мені просто не щастить.

— Чому? — запитав Свєтловидов.

— Ви пам'ятаєте, Олександре Сергійовичу, того червоного лиса, який одного разу заплутав Пумпонова?

— Як? — здивувався Свєтловидов, — і він теж утік?!

— Утік, — зітхнув Громов, — хоч він і на коліщатках. Ось поцікавтеся.

Професор вийняв із портфеля жмут пом'ятих телеграм і кинув їх на стіл. І поки Свєтловидов читав їх одну за одною, Громов ходив по кімнаті, пускаючи клуби диму зі своєї довгої люльки й похапцем розповідав:

— Це сталося у вашому місті… Пумпонов приїхав сюди з червоним лисом і повернувся без нього. Він нічого не міг до ладу пояснити. "Це дуже хитрий звір, — повторював старий на всі мої запитання, — хоч у нього найправдивіші у світі очі…" А я — теж дірява голова — не здогадався про високу напругу… І от — маєте, ця іграшка веде самостійний спосіб життя…

Громов узяв із столу першу-ліпшу телеграму, прочитав уголос:

— За відомостями, що надійшли до зоопарку, тварина рудуватого забарвлення, з довгим пухнатим хвостом і мордою такси, найімовірніше — лисиця, виявлена у магазині "Металовироби". Коли відчиняли магазин, лисиця вибігла у двері й зникла у дворі будинку № 9 по вулиці Скрябіна, злякавши дітей дитсадку № 218. До дирекції зоопарку надійшло нове прохання спіймати звіра, що втік.

Свєтловидов від душі розсміявся.

— Смійтеся, смійтеся над старим плутаником, — махнув рукою Громов. — Зрештою я сам утечу від себе… О, ці електронні схеми. Коли їх складаєш усі разом, неможливо передбачити тисячі випадковостей.

— Але невже важко піймати в місті звіра з довгим хвостом! — палко вигукнув Свєтловидов. — Не ображайтесь, Гелю Івановичу, я просто в захопленні від вашого лиса. Щоб ви не хвилювались, я ладен працювати ловцем у зоопарку.

— Як бачите, зоопарк справно постачає мені інформацію, а впіймати не може. І не дивно. Звичним командам лис не підкоряється, вдень переховується, а вночі… Зверніть увагу на телеграми: сьогодні він заряджається електроенергією в "Металовиробах", завтра в "Малюкові", а післязавтра в кафе "Затишок". Довелося б вимикати електромережу в усіх торговельних точках міста. А це мені не під силу.

— Він виявився занадто кмітливим.

— Точніше кажучи, — поправив професор, — уся його "хитрість" полягає у швидкості. Адже він був створений як частина Електроника — для перевірки й відпрацювання рухів.

— Велика честь піймати такого екзотичного втікача, — мрійливо казав Свєтловидов. — А Електроник… Адже його, як я зрозумів, не відрізниш від першого-ліпшого хлопчака?

— Так, його створив лялькар Смєхов, — відповів професор. — І тому клопотів з Електроником буде не менше…

Лялькаря Смєхова знав увесь театральний світ як першокласного майстра. Його маріонетки мандрують по білому світі з театрами. Вони освідчуються в коханні, присягаються у вірності, ревнують, убивають, плачуть, але грають одні й ті ж ролі й ніколи не проявляють самостійності.

Можна уявити, як зрадів майстер, коли дізнався, що виготовлятиме живу ляльку! Смєхов дуже хвилювався і всіх питав, яким має бути хлопчик. Йому надавали безліч порад і врешті-решт геть спантеличили. Якось Смєхову потрапила на очі журнальна фотографія: хлопчик виліз із басейну й від задоволення щасливо сміється. Чарівна усмішка, кирпатий ніс, вихор на маківці — взагалі вся зовнішність цього випадкового хлопчини так сподобалася лялькареві, що він вирішив: таким буде його нове створіння. Смєхов натягнув на машину шкіру, мов панчоху на ногу, замкнувся у майстерні й не впускав туди нікого, поки одного разу не виніс справжнього хлопчака.

Залишалося придумати ім'я. Помічник Пумпонов на правах старшого сказав: "Мабуть, у ньому є щось сучасне й щось старовинне, давньогрецьке". Думали, гадали, як раптом хтось сказав: "Електроник". Вдала знахідка! І віддано належну повагу батькам Електроника, й по-давньогрецькому звучить гарно: електрон — це янтар. Так і вирішили.

ЯК НАВЧАВСЯ ЕЛЕКТРОНИК

Розповідь перебив негучний гудок. Увімкнувся блакитний екран на стіні. Професор і Свєтловидов кинулися до відеотелефону. Вони побачили чергового міліції.

— Ваш Електроник накоїв неподобств у парку культури, — суворо сказав черговий, хоч очі його були веселими. — Показував з естради фокуси й проковтнув з десяток годинників, гаманців, авторучок. Ось заява деяких потерпілих.

— Я так і знав, що ця вигадка Пумпонова до добра не доведе… — простогнав професор.

— Хлопчика знайдено? — нетерпляче запитав Свєтловидов.

— Хлопчик зник, перестрибнув через двометровий паркан. Ось речовий доказ, який є у багатьох потерпілих. — Черговий розгорнув на весь екран хустку з веселим личком і монограмою "Електроник". — Я дав вказівку всім постам, — розповідав далі черговий, — затримати хлопчика й негайно відправити його в лікарню. Особисто я, — додав черговий, — не зовсім розумію, як можна проковтнути таку кількість предметів.

— Прошу негайно викликати нас, коли надійдуть відомості, — сказав Свєтловидов. — Спасибі.

Професор ходив по кімнаті, зчепивши руки за спиною.

— Що таке? — бурмотів він, ні до кого, власне, не звертаючись. — Легковажність цього Пумпонова завжди ставить мене в незручне становище. Замість серйозної роботи виходить клоунада, фарс. Яка легковажність!

Свєтловидов несподівано розвеселився. Цікаво було б зараз побачити Електроника, подивитися на його фокуси.

— Які, одначе, здібності у вашого хлопчика! — жартівливо сказав він. — Мабуть, разом з червоним лисом вони могли б виступати в цирку.

— Ну, знаєте… — загарячився Громов. — Ви ще не вислухали й половини, а вже робите висновки!

— Не хвилюйтеся, — засміявся Свєтловидов. — Я не сумніваюсь, що всі речі, які проковтнув Електроник, можна повернути потерпілим.

— Звичайно, звичайно… Там є така маленька скринька, вона легко відчиняється. Все буде повернено власникам.

— Я гадаю, його скоро знайдуть, — сказав Олександр Сергійович. — Ця потішна історія ще більше підігріла мою цікавість. Прошу вас, добрий Гелю Івановичу, візьміть свою люльку й розповідайте далі. Якби я не чув цю історію від вас, я вважав би все це за жарт.

— Щоб не бути і в ваших очах шарлатаном, — усміхнувся професор, — доведеться закінчити історію.

Він сів у крісло навпроти Свєтловидова, запнув домашню куртку, запалив люльку. Свєтловидов знову помітив лукавий вогник в його очах, що спалахнув майже водночас із сірником, і вирішив, що до професора повернувся його звичайний жартівливий настрій.

— Насамперед, — мовив Громов, — ми виявили, що наш Електроник дурний як пень. Так, так, він абсолютно нічого не знав. Ми заздалегідь перевірили пристрій, здатний читати, і з'ясували, що він зможе розпізнавати різні образи. Пумпонов тренував прилад розрізняти звуки людської мови: він пищав, свистів, говорив басом, лепетав, як дитина, прикидався жінкою і врешті-решт навчив прилад реагувати на різні голоси. Пам'ять Електроника була спроможна класифікувати слова почутої мови і з часом мала складати самостійні судження. Коротше кажучи, в ньому було передбачено всі механізми, які могли провадити відбір і засвоєння корисної інформації. Але поки що він нічого не знав…

А втім, я надто прискіпливий, — поправив себе Громов. — Пам'ять кожної дитини схожа на учнівський зошит: чистий папір, на який треба записати корисні відомості. Якщо згадати, що маленька людина ставить за день майже п'ятсот запитань батькам, стане ясно, як вона заповнює цей чистий папір… Ми подякували природі за її винахід і з легкою душею перейняли простий метод набуття знань. Ні, чесно кажучи, на душі в нас було не так легко: на нас звалилася лавина праці. В повсякденному житті ми просто не задумувались, яка безліч речей і понять оточує нас. А всі ж їх треба було показати й розтлумачити Електроникові…

Свєтловидов знав, яке це важке завдання — навчити машину самостійно мислити, складати собі програму дій. Слухаючи професора, він яскраво уявив усю картину шкільного життя Електроника. Урок перший: як розпізнавати й відрізняти один від одного різні образи? Що таке літера "А"? Це цілий маленький світ. Як пояснити машині, що літера "А" — з'єднані вгорі дві палички з поперечкою посередині і кружальце з паличкою праворуч — теж літера "А"? І от кожна літера пишеться різними почерками сто разів. Потім учений показує Електроникові двадцять літер і пояснює: "Це "А". Решту вісімдесят він сам має назвати.

Як і кожний учень, Електроник одержував двійки. Ніхто його, звичайно, не сварив за погані відповіді. Та щоразу, коли учень помилявся, професор натискував кнопку, і всередині Електроника — в одній із схем машини — послаблювався той зв'язок, який передав неправильну інформацію. Іншим разом сигнал мчав правильним шляхом, і Електроник уже не помилявся. Він був дуже старанним учнем.

Після азбуки й цифр — картинки. Чоловічі, дитячі, жіночі обличчя, тварини, автомобілі, домашня обстановка, шкільні приладдя… Тисячі й тисячі понять запам'ятовував учень. Це не означає, що в його пам'яті укладався точний, майже фотографічний образ якогось певного будинку чи автомобіля. Якби це було так, Електроник не впізнав би і жодного іншого будинку, жодного іншого автомобіля, Він запам'ятовував якісь загальні, найважливіші риси різних образів і міг уже відрізнити дитину від чоловіка. Приблизно так діє і людська пам'ять. Ми ніколи не запам'ятовуємо з фотографічною точністю, в усіх деталях навіть близького друга — наш мозок не перевантажує себе. Проте не сплутаємо його ні з ким іншим, а після тривалої розлуки неодмінно впізнаємо…

— Я не втомив вас, Олександре Сергійовичу? — спитав професор.

— Навпаки, я боюсь, що з міліції подзвонять надто швидко, й ви не закінчите розповідь.

— Ну, наскільки я їх зрозумів, сильний заряд в акумуляторах ще не скінчився.