Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 23

— Доброго, ласкавого старого джентльмена, який підібрав мене зовсім хворого, забрав до себе і врятував од смерті. Ох, будь ласка, поверніть йому все це — і книжки, і гроші! Мене залиште, мене не відпускайте хоч повік, але, будь ласка, будь ласка, поверніть йому гроші й книжки! Він подумає, що я украв їх. І старенька леді, і всі, всі, хто так дбав про мене, подумають, що я їх украв! Ох, згляньтесь на мене, поверніть їх!

І в нестямному розпачі Олівер упав навколішки перед Фейгіном, благально заломивши руки.

— Хлопець каже правду, — зауважив старий, нишком озираючи всіх присутніх і зсунувши кущуваті брови. — Твоя правда, Олівере, твоя правда. Вони й справді подумають, що ти їх украв. Ха-ха! — посміхнувся він, потираючи руки. — Це ж саме те, що нам треба, кращого ми б і не вигадали!

— Атож, — погодився Сайкс. — Я це відразу зметикував, як тільки побачив його в Кларкенвелі з книжками під пахвою. Нам таки пофортунило. Ті люди, певно, слиняві святенники, інакше вони не взяли б його до себе. І через поліцію вони його не шукатимуть — боятимуться, що їх змусять подати позов і малий врешті опиниться за ґратами. Тож він тепер наш з усіма бебехами.

Поки вони перемовлялись, Олівер переводив безтямний погляд з одного на другого, наче не розуміючи, що діється довкола, та коли Білл Сайкс замовк, він скочив на ноги й прожогом кинувся геть з кімнати, кричачи: "Рятуйте! Рятуйте!" — так несамовито, що в порожньому старому будинку луна загула аж до горища.

— Держи собаку, Білле! — скрикнула Ненсі і, підскочивши до дверей, зачинила їх за Фейгіном та обома його вихованцями, що кинулися навздогін. — Держи собаку! Він порве хлопчика!

— І добре зробить! — вигукнув Сайкс, намагаючись випручатися з рук дівчини. — Ану пусти, а то голову об стіну розчереплю.

— Бий мене, Білле, ріж мене! — кричала дівчина, щосили стримуючи його. — Але я не дам собаці порвати дитину, хоч убий, не дам!

— Не даси? — заскреготав зубами Сайкс. — Та я зараз саму тебе порву на шматки!

Грабіжник відштовхнув од себе дівчину в протилежний куток, і саме в цю мить повернувся Фейгін з обома злодійчуками, тягнучи за собою Олівера.

— Що тут коїться? — спитав старий, озираючись довкола.

— Дівка, здається, здуріла, — розлючено відповів Сайкс.

— Ні, не здуріла, — мовила Ненсі, бліда й засапана після боротьби. — Я зовсім не здуріла, Фейгіне. Не вір йому.

— Тоді замовкни й не галасуй, чуєш? — погрозливо глянув на неї старий.

— Ні, я не замовкну, — відповіла Ненсі, підвищивши голос. — Ну, що ти на це скажеш?

Містерові Фейгіну були добре знайомі звичаї й повадки тих представниць роду людського, до котрих належала Ненсі, а тому він дійшов висновку, що далі розмовляти з нею зараз небезпечно. І, щоб відвернути увагу присутніх, він обернувся до Олівера.

— Отже, ти хотів утекти, мій дорогесенький, га? — сказав він, беручи в руку сучкувату палицю, що лежала край каміна. — Га?

Олівер нічого не відповів. Він стежив за рухами старого й важко дихав.

— Ти кликав на допомогу, гукав поліцію, правда? — глузував Фейгін, хапаючи хлопця за руку. — Ми тебе вилікуємо від такої звички, паничику!

Він луснув Олівера по спині і замахнувся палицею вдруге, коли раптом Ненсі підскочила до нього, видерла палицю в нього з руки й пошпурила її в камін з такою силою, аж жарини бризнули на підлогу.

— Все, годі, Фейгіне! — вигукнула вона. — Хлопець у тебе в руках, чого тобі ще треба? Не мордуй його! Чуєте всі ви, не чіпайте його, а то я комусь із вас таке зроблю, що передчасно попаду на шибеницю.

Виголосивши цю погрозу, дівчина люто тупнула ногою й перебігла поглядом з єврея на грабіжника; кулаки її були стиснуті, губи стулені в тонку лінію, обличчя сполотніле від нестямного гніву.

Розгублено перезирнувшись із Сайксом, Фейгін спробував її утихомирити:

— Ну, Ненсі, так чудово ти ще ніколи не грала. Ха-ха! Моє серденько, ти справжня актриса!

— По-твоєму, я граю? — сказала дівчина. — Ну, то дивись, щоб я не переграла! Бо тоді, Фейгіне, тобі не минути лиха. Заздалегідь попереджаю вас обох: не чіпайте мене!

У знавіснілій жінці, надто коли до її природної запальності додаються нестяма і відчай, є щось таке, перед чим відступає більшість чоловіків. Старий побачив, що далі вдавати, ніби він сприймає лють Ненсі за гру, — безглуздо, і, мимоволі позадкувавши, кинув благальний, боязкий погляд на Сайкса, мовби натякаючи, що останнє слово тепер за ним.

Зрозумівши це німе благання і, можливо, відчуваючи, що він утратить гідність і авторитет, якщо відразу ж не приборкає міс Ненсі, містер Сайкс вивергнув з півсотні лайок та погроз безперервним суцільним потоком, який засвідчував його неабияку винахідливість. Проте вони не справили ніякого враження на ту, для кого призначались, а тому він удався до вагоміших аргументів.

— Це що таке? — вигукнув Сайкс, підкріпивши своє запитання дуже поширеним прокляттям, адресованим найліпшій окрасі людського обличчя; якби з кожних п'ятдесяти тисяч цих проклять на небі зважали бодай на одне, сліпота була б такою самою поширеною хворобою, як кір. — Що це таке? Хай мене грім поб'є! Та ти знаєш, хто ти й що ти?

— О так, це я чудово знаю, — істерично засміялася дівчина й похитала головою, марно силкуючись показати, що їй це байдуже.

— Ну, то сиди тихо! — гаркнув Сайкс, мов на свого собаку. — А то я заспокою тебе так, що ти покійницею станеш!

Дівчина засміялася ще істеричніше і, скинувши оком на Сайкса, відвернулася від нього й до крові закусила губу.

— Кому ж, як не тобі, — додав Сайкс, зневажливо дивлячись на неї, — кому ж, як не такій, як ти, виявляти людяність і шляхетність! Добрий мені друг для дитини, як ти його називаєш!

— Так, друг, господом богом присягаюся — друг! — палко вигукнула дівчина. — І краще б я крізь землю провалилась, краще б помінялася місцем з тими смертниками у в'язниці, перше ніж погодилася привести його сюди! Від сьогодні він стає злодієм, брехуном, нечистою силою, всім, що є на світі бридкого. Невже старому негідникові мало цього, невже треба ще й мордувати хлопця?

— Ну, ша, ша, Сайксе, — примирливо заговорив єврей, показуючи на хлопців, що з жадібною цікавістю спостерігали всю цю сцену. — Не забуваймо про чемність, Білле, не забуваймо про чемність!

— Чемність! — вигукнула дівчина, страшна в своїй люті. — Ти говориш про чемність, гаде? Ну, звісно, ти заслужив на чемність від мене! Ти навчив мене красти, коли я була вдвоє менша за нього! — Вона показала на Олівеpa. — I відтоді я дванадцять років краду для тебе, дванадцять років займаюся цим ремеслом! Ти цього не знаєш? Кажи! Не знаєш?

— Ну то й що! — спробував заспокоїти її старий. — Зрештою, це ж твій хліб!

— Атож, мій хліб, — вже не говорила, а криком кричала дівчина, захлинаючись нестримним потоком слів. — Це мій хліб, а холодні, мокрі, брудні вулиці — мій дім! А ти той падлюка, що погнав мене на ті вулиці, щоб я ходила ними вдень і вночі, вдень і вночі, аж до скону!

— Ти в мене добалакаєшся, — перебив її старий, якого ці докори дійняли до живого. — Я тобі ще не таке зроблю, як ти не заткнешся.

В нестямі дівчина шарпнула на собі волосся, одяг і кинулася на Фейгіна так несподівано, що, мабуть, залишила б на ньому сліди своєї помсти, якби Сайкс не встиг схопити її. Вона забилася в його руках, намагаючись випручатись, і зомліла.

— Тепер усе гаразд, — сказав Сайкс, кладучи її в кутку кімнати. — Коли вона казиться, в руках у неї страшенна сила.

Старий обтер чоло і з полегкістю всміхнувся, радіючи, що бучі кінець. Але ні він, ні Сайкс, ні пес, ні злодійчуки не надали, здавалося, ніякої ваги тому, що сталося: для них це було звичайне явище, пов'язане з їхнім ремеслом.

— Через отакі вибрики я не люблю мати справу з жінками, — зітхнув Фейгін, ставлячи на місце палицю. — Але вони хитрі, й у нашій справі без них не обійтися. Чарлі, покажи-но Оліверові, де спати.

— Певно, Фейгіне, йому не варто надягати завтра свій святковий костюм, — мовив Чарлі Бейтс.

— Ну, звісно, не варто, — відповів єврей, посміхаючись так само глузливо, як Чарлі.

Юний Бейтс, видимо задоволений дорученням, узяв палицю із свічкою, завів Олівера до сусідньої кухні, де на підлозі лежали кілька вже знайомих Оліверові матраців, і, зайшовшись нестримним реготом, дістав те саме старе дрантя, якого наш герой з такою радістю спекався був у містера Браунлоу. Це вбрання випадково показав Фейгінові лахмітник, що купив його, і саме воно навело злодіїв на Оліверів слід.

— Ану, скидай свого костюмчика, — звелів Чарлі. — Я віддам його Фейгіну, він про нього подбає. Ну й сміхота!

Сердешний Олівер неохоче роздягся. Юний Бейтс, згорнувши костюм, узяв його під пахву, вийшов з кімнати й замкнув за собою двері.

Невгавний регіт Чарлі й сокотіння міс Бетсі, яка завітала саме вчасно, щоб окропити водою свою подружку й привести її до тями різними іншими жіночими засобами, можливо, не давали б заснути людині в щасливішому стані, ніж Олівер. Але знеможений, змучений хлопець незабаром поринув у глибокий сон.

Розділ XVII

Доля виявляє й далі неласку до Олівера і приводить до Лондона видатну людину, щоб зганьбити його

Так уже повелося, що в усіх добротних кривавих мелодрамах, які побачили світло рампи, трагічні й комічні сцени чергуються точнісінько в такому порядку, як червоні та білі шари м'яса й сала в грудинці. Під вагою кайданів і злигоднів герой падає на своє солом'яне тюремне ложе, а в наступній сцені, не відаючи про це, його вірний зброєносець звеселяє глядачів кумедною пісенькою. З болем сердечним ми спостерігаємо героїню в руках пихатого й жорстокого барона; честь і життя її в небезпеці, й вона хапається за кинджал, щоб ціною життя зберегти честь. Та саме в ту мить, коли хвилювання наше досягає найвищої межі, лунає дзвінок, і ми зненацька опиняємось у великому залі замку, де сивоголовий сенешаль36 виконує забавну пісеньку у супроводі хору ще забавніших васалів, перед якими відчинені всі двері і храмів, і палаців і які вештаються гуртом по всіх усюдах, неугавно виспівуючи пісень.

Слід визнати, що подібні переміни не такі вже недоречні й неприродні, як може видатися на перший погляд. У житті бувають ще дивовижніші переходи від столу, що вгинається під стравами, до смертельного ложа, від жалоби до святкових шат; але не забуваймо і про величезну різницю, яка полягає в тому, що в житті ми вже не пасивні глядачі, а дійові особи.