Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 27

Старий зупинився на розі, підозріло озирнувся довкола, перейшов на другий бік і подався в напрямку Спітелфілдсу.

Густа грязюка вкривала брук, чорна імла нависла над вулицями, сіявся дрібний дощ, і все — навіть холодне повітря — здавалося липким на дотик. Ідеальна ніч для прогулянок таких людців, як Фейгін! Скрадаючись ніби поповзом під стінами будинків, цей гидкий дідуган здавався потворним плазуном, породженим темрявою і тванню, який виліз уночі поживитись яким-небудь падлом.

Він довго тюпав вузькими вуличками й завулками, а біля Бетнел-Гріна круто звернув ліворуч і заглибився в лабіринт брудних, убогих кварталів тієї густонаселеної частини міста.

Певно, старий добре знав дорогу, бо хоч як вона кривуляла майже в суцільній темряві, ходи не стишував. Швидко проминувши кілька перехресть, він звернув нарешті у вулицю з одним-єдиним ліхтарем десь у далекому її кінці, постукав у двері якогось будинку і, стиха перемовившись кількома словами з чоловіком, який відчинив їх, піднявся сходами на другий поверх.

Коли він узявся за ручку дверей, за ними загарчав собака, і чоловічий голос запитав, хто там.

— Це я, Білле, тільки я, голубе, — відповів єврей, зазираючи до кімнати.

— Ну, то заходь, — сказав Сайкс. — Цить, дурна тварюко! Невже ти не впізнаєш диявола, коли він у пальті?

Певно, собаку і справді ввів в оману верхній одяг містера Фейгіна: коли той розстебнув пальто й кинув його на спинку стільця, пес трохи пометляв хвостом, виявивши всю ту радість, на яку був здатен, і повернувся до свого кутка.

— Ну? — мовив Сайкс.

— Ну, голубе… — почав був Фейгін і вигукнув: — О! Це ти, Ненсі!

Тон у нього був трохи збентежений, бо відколи дівчина заступилася за Олівера, вони ще не бачились, і Фейгін не знав, чого від неї чекати. Проте поведінка юної леді швидко розвіяла його побоювання, якщо вони в нього були. Вона прийняла ноги з гратів каміна, відсунула стілець і без зайвих слів запросила Фейгіна підсісти до вогню, бо надворі, ух, як холодно.

— А таки холодно, Ненсі, дорогесенька моя, — мовив Фейгін, гріючи над вогнем свої кістляві руки. — Аж пронизує, — додав він, хапаючись за бік.

— Холоднеча, певно, й справді люта, коли навіть тебе пробрало, — сказав містер Сайкс. — Дай-но йому випити, Ненсі. І швидше ворушися, хай тобі грець, бо я зараз сам занедужаю, дивлячись, як труситься ця стара шкелетина. Тьху, мов привид, який щойно встав з могили!

Ненсі квапливо дістала пляшку з шафи, де стояло ще багато пляшок, наповнених, мабуть, різними трунками.

Сайкс налив чарку бренді й запропонував її Фейгінові. Той лише вмочив у чарку губи, відставив її й сказав:

— З мене годі, Білле, дякую.

— Так-так, боїшся, щоб тебе не перехитрували? — пильно глянув йому в очі Сайкс. — Хху!

Виказавши тим хрипким вигуком свою зневагу, містер Сайкс схопив чарку й вихлюпнув залишок бренді в камін; спорожнивши посудину, він наповнив її для себе.

Поки він перехиляв чарку, старий озирався довкола — не з цікавості, бо не раз тут бував, а з властивої йому сторожкості й підозріливості. Це була убого обставлена кімната, і тільки зазирнувши в шафу, ви зрозуміли б, що тут живе не простий робітник; щоправда, певну підозру могли б викликати кілька важких кийків у кутку й свинчатка, що висіла над каміном.

— Ну от, — сказав Сайкс, облизуючи губи. — Тепер я готовий.

— Говорити про справи? — спитав єврей.

— Так, — відповів Сайкс. — Кажи, з чим прийшов.

— З приводу тієї хати в Чертсі, Білле, — стиха мовив єврей, присуваючись ближче до нього.

— Гаразд. А що далі? — спитав Сайкс.

— Ах, голубе мій, ти сам чудово знаєш! — вигукнув Фейгін. — Правда ж, він знає, Ненсі?

— Не знає, — вищирився містер Сайкс. — А може, не хоче знати, а це одне й те саме. Ну, давай, викладай усе навпростець. І годі моргати, й щулитися, й ходити околяса, наче не ти перший задумав цей грабунок! Кажи, з чим прийшов!

— Ша, Білле, ша! — мовив єврей, марно намагаючись зупинити цей вибух обурення. — Нас можуть почути, голубе! Нас можуть почути!

— І нехай! — сказав Сайкс. — Мені байдуже!

Але насправді містерові Сайксу було не байдуже, і тому ці слова він вимовив спокійніше, притишивши голос.

— Ну, не треба, не треба, — улесливо мовив старий. — Я просто стережуся, та й по всьому. То з приводу того діла в Чертсі, коли ми впораємо його, Білле, га? Коли ж ми його впораємо? Скільки там срібла, голубе, скільки срібла — і якого! — Він аж потер руки й звів брови від солодкого передчуття.

— Ніколи, — холодно відповів Сайкс.

— Ніколи не впораємо? — вигукнув єврей, відкидаючись на спинку стільця.

— Так, ніколи, — кивнув Сайкс. — Принаймні так, як ми намірялись, у нас не вийде.

— Значить, ви намірялися не так, як слід, — аж зблід від злості Фейгін. — І не переч мені!

— А хто ти такий, що тобі й перечити не можна? — визвірився Сайкс. — Так от, щоб ти знав: Тобі Крекіт уже третій тиждень там вештається, а ще й досі нікого із слуг не намовив.

— Невже ти хочеш сказати, Білле, — спитав єврей, лагіднішаючи в міру того, як грабіжник розпалювався, — що бодай одного з двох слуг не можна перетягти на наш бік?

— Саме це я й кажу, — відповів Сайкс. — Вони служать у тієї старої вже двадцять років, і якби ти їм давав навіть п'ятсот фунтів, вони б однаково не погодилися.

— Ну, а жінки, голубе, невже їх теж не вдасться переманити? — спитав єврей.

— Так, не вдасться, — відказав Сайкс

— Навіть такому дженджикові, як Тобі Крекіт? — недовірливо спитав єврей. — Ти ж знаєш, що за народ ці жінки, Білле.

— Атож, навіть такому дженджикові, як Тобі Крекіт, — відповів Сайкс. — Він каже, що весь час походжав коло того будинку в канарковому жилеті, з наклеєними бакенбардами, — і все надаремно.

— То треба було перейти на вуса й кавалерійські бриджі, голубе, — зауважив старий.

— Він і перейшов, та тільки це теж нічого не дало, — відповів Сайкс.

Прикро вражений, Фейгін на кілька хвилин замислився, уткнувшись підборіддям у груди, а тоді підвів голову, глибоко зітхнув і сказав, що коли Тобі Крекіт не бреше, то з цього діла справді вийшов пшик.

— Охо-хо, — мовив він, опускаючи руки на коліна, — досадно все ж таки втрачати таке багатство, коли до нього, здавалося, вже рукою подати.

— Атож, — погодився містер Сайкс. — Не пощастило.

Запала довга мовчанка. Старий поринув у глибоку задуму, і зморшкувате бридке обличчя його набуло воістину сатанинського виразу. Сайкс раз у раз скоса поглядав на нього, а Ненсі, видно, боячись роздратувати грабіжника, сиділа, втупившись очима у вогонь, і ні словом, ні порухом не виказувала своєї присутності.

— Фейгіне, — раптом порушив гнітючу тишу Сайкс, — ти б накинув півсотні золотих, якби ми облагодили це діло без слуг?

— Певна річ, — пожвавився старий.

— То згода? — спитав Сайкс.

— Так-так, згода, голубе, — закивав головою єврей; очі в нього заблищали, м'язи обличчя засіпалися від хвилювання.

— Тоді, — сказав Сайкс, досить зневажливо відштовхуючи простягнуту руку Фейгіна, — це можна зробити хоч завтра. Ми з Тобі позавчора вночі перелізли через паркан у садок і перевірили всі двері й віконниці. Вони там замикаються на ніч, мов у в'язниці, але в одному місці все ж таки можна залізти досередини так, що жодна жива душа не почує.

— Де саме, Білле? — збуджено спитав єврей.

— Значить, так. Треба перейти моріжок… — пошепки почав Сайкс.

— Ну, і… — нетерпляче підхопив старий, витягнувши шию й вирячивши очі так, що вони в нього мало не повилазили.

Сайкс гмукнув і замовк, бо в цю мить дівчина, яка досі сиділа нерухомо, повернулась і ледь помітно кивнула головою на Фейгіна.

— То вже байдуже, де саме, — нарешті сказав він. — Без мене ти, звісно, цього не впораєш, але з тобою, хитрюгою, треба бути насторожі.

— Як знаєш, голубе, як знаєш, — відповів єврей. — Ви з Тобі самотужки обійдетеся чи потрібна якась підмога?

— Підмога? Нам потрібні тільки свердла і хлопчик. Свердла ми маємо, а от хлопчика ти для нас підбери.

— Хлопчика! — вигукнув єврей. — Отже, йдеться про кватирку?

— Не твоє діло, — відказав Сайкс. — Мені потрібен хлопчик, і до того ж щуплявий. Господи! — замислено провадив він. — Якби ж мені зараз отого малюка, синочка сажотруса Неда! Нед навмисне тримав його надголодь, щоб він лишався малим, і здавав у найми нашому братові.

Але батька запроторили за грати, а хлопця забрало Товариство перевиховання малолітніх злочинців, позбавило його ремесла і доброго заробітку, навчило читати й писати, і хто він тепер? Нікчемний підмайстер! От що вони з нами роблять! — вигукнув Сайкс, дедалі більше переймаючись праведним гнівом. — Ось що вони з нами роблять! Якби їм вистачало грошей (дякувати богові, що не вистачає!), нам для нашого ремесла за рік-два не лишилося б і півдесятка хлопців.

— Свята правда, — погодився старий, який тим часом думав про своє і почув лише останню фразу. — Білле!

— Ну, чого тобі ще? — спитав Сайкс.

Єврей кивнув на Ненсі, яка все ще сиділа, дивлячись у вогонь; то був натяк, що треба говорити без неї. Сайкс нетерпляче знизав плечима — мовляв, зайва обережність, — але підкорився й попросив Ненсі збігати по пиво.

— Тобі пива не треба, — відповіла Ненсі, згортаючи руки й усім своїм виглядом показуючи, що не думає підводитись.

— А я кажу, треба! — гримнув Сайкс.

— Дурниці, — спокійно відказала дівчина. — Нехай він говорить. Я все одно знаю, що він скаже, Білле. Тож нехай не боїться.

Фейгін усе ще вагався. Сайкс здивовано позирав то на нього, то на дівчину.

— Невже ти боїшся дівки, Фейгіне? — спитав він нарешті. — Тю! Ти ж знаєш її як облуплену, вона ж своя! Вже хто-хто, а вона вміє тримати язика за зубами. Правда, Ненсі?

— Ще б пак, — відповіла юна леді, підсунувшись ближче до столу і спершись на нього ліктями.

— Ну, звісно, звісно, дорогесенька, я це знаю, але… — І старий знову затнувся.

— Але що? — спитав Сайкс.

— Я просто подумав: може, вона знову сказиться, голубе, як ото, пам'ятаєш, того вечора, — відповів єврей.

Почувши це визнання, Ненсі голосно зареготала, вихилила одним духом чарку бренді, хвацько струснула головою й почала вигукувати: "Ну ж бо, заціпило вам, чи що? Чого носи повісили?" — і таке інше в тому ж дусі. Певно, її поведінка заспокоїла обох джентльменів, бо єврей задоволено кивнув головою й знову сів на своє місце.