Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 28

Містер Сайкс теж сів.

— Ну, давай, Фейгіне, — сміючись, мовила Ненсі. — Кажи Біллові про Олівера!

— Ха! Яка ти догадлива, дорогесенька! Зроду не бачив такої кмітливої дівчини, — сказав старий, поплескуючи її по шиї. — Я й справді хотів говорити про Олівера! Ха-ха-ха!

— Що саме? — спитав Сайкс.

— Цей хлопчак — якраз те, що тобі треба, голубе, — хрипко прошепотів старий, приклавши пальця до носа й гидко посміхаючись.

— Олівер? — вигукнув Сайкс.

— Бери його, Білле, — втрутилася Ненсі. — На твоєму місці я б його взяла. Може, він не такий спритний, як інші, але ж тобі треба тільки, щоб він відчинив двері. Їй-бо, на нього можна покластися, Білле.

— Авжеж, можна, — підтакнув Фейгін. — Ми вже цілий місяць муштруємо його, — час і самому на хліб заробляти. До того ж усі інші хлопці завеликі.

— Так, зріст у нього підходящий, — замислено мовив містер Сайкс.

— І він робитиме все, що ти скажеш, Білле, — додав старий. — В нього нема іншої ради. Ти тільки настрахай його як слід.

— Настрахати? — підхопив Сайкс. — Чого-чого, а страху він у мене набереться, будьте певні! І знай: якщо на цьому ділі він мене підведе, пощади йому не буде. Мені однаково нема чого втрачати. Живим ти тоді його не побачиш, Фейгіне. Поміркуй над цим, перше ніж його віддавати. І затям мої слова! — додав грабіжник, дістаючи з-під ліжка лома і погрозливо ним помахуючи.

— А я вже все обміркував, — жваво відповів єврей. — Я… я його вивчив уже як свої п'ять пальців, дорогесенькі мої, як свої п'ять пальців! Затримка тепер за малим: нехай він відчує, що він один із нас, нехай усвідомить, що він злодій, — і тоді він наш! Наш навік! Ах! Як доречно все це у нас виходить! — Старий обхопив себе руками за плечі, опустив голову, згорбив спину — він просто-таки обіймав себе з радощів.

— Наш! — перекривив його Сайкс. — Ти хочеш сказати — твій!

— Може, й так, голубе, — пискляво захихотів старий. — Хай буде мій, Білле.

— А чому, — спитав Сайкс, підозріливо дивлячись з-під лоба на свого любого приятеля. — Чому ти морочишся з цим хирлявим шмаркачем, коли Коммон-Гарден41 щовечора аж кишить хлопчаками, з яких ти міг би вибрати куди кращого?

— Тому що мені вони ні до чого, голубе, — відповів старий, трохи знітившись. — Вони нічого не варті. У них на обличчі написано, хто вони такі, — як хтось із них попадеться, то вже не викрутиться, пиши пропало. А цей хлопчина, дорогесенькі, якщо його добре вишколити, усіх їх за пояс заткне. До того ж, — провадив старий уже впевненіше, — якщо він знову втече, то продасть нас усіх, а тому треба, щоб він відчув, що ми одним миром мазані. Головне, щоб відчув, а яким чином — то байдуже. Мені вистачить того, що він візьме участь у грабунку; цілком вистачить, бо тоді він — мій. Це все ж таки куди краще, ніж усувати сердешного хлопчика з дороги, — і ризику менше, і витрати на нього окупляться.

— Коли ви підете на це діло? — спитала Ненсі, не давши містерові Сайксу висловити лайкою обурення з приводу людяних почуттів, що їх, як йому здавалося, виявив Фейгін.

— Так-так, Білле, — підхопив старий. — Коли?

— Ми з Тобі домовилися на післязавтра вночі, — похмуро відповів Сайкс. — Якщо я не дам відбою.

— Гаразд, — сказав старий. — Ніч буде безмісячна.

— Безмісячна, — підтвердив Сайкс.

— А ви подумали про те, як нестимете здобич? — запитав старий.

Сайкс кивнув головою.

— А про…

— Та ми про все подумали, — перебив його Сайкс. — Можеш не турбуватися. Головне: завтра ввечері приведи сюди хлопця. Я вирушу звідси за годину по світанні. А ти тримай язик за зубами й тигель напоготові — більше від тебе не треба нічого.

Після короткої наради, в якій усі троє взяли жваву участь, було ухвалено, що завтра, тільки-но споночіє, Ненсі прийде до Фейгіна й забере Олівера. Єврей хитро зауважив, що навіть супроти своєї волі хлопець охочіше піде з нею, аніж з будь-ким іншим, бо вона нещодавно за нього заступилася. Було також урочисто домовлено, що до завершення діла владу й опіку над сердешним Олівером цілком бере на себе містер Вільям Сайкс і що вищезгаданий Сайкс поводитиметься з ним на власний розсуд, і Фейгін не матиме до нього ніяких претензій, якщо Олівера спіткає якесь лихо чи виникне потреба його покарати. Окремо уточнено було, що будь-яка заява містера Сайкса з цього приводу буде прийнята беззастережно, якщо після повернення додому її в найважливіших деталях підтвердить і засвідчить чепурун Тобі Крекіт.

Коли угоду було укладено, містер Сайкс почав дудлити бренді, войовниче розмахувати ломом і водночас горлати диким голосом уривки пісень упереміш з брудною лайкою. Потім у ньому заграла професійна гордість, і він схотів показати свою скриньку із злодійськими інструментами. Спотикаючись, він затяг її до кімнати, відкрив віко, щоб пояснити призначення цих інструментів і довершеність їхніх форм, але тут-таки перечепився через скриньку, гепнувся на підлогу й одразу заснув.

— На добраніч, Ненсі, — мовив Фейгін, застібаючись на всі ґудзики.

— На добраніч.

Їхні погляди зустрілись, і Фейгін пильно зазирнув їй у вічі. Дівчина спокійно витримала його погляд. Ні, їй можна було довіряти — це діло важило для неї не менше, ніж для Тобі Крекіта.

Фейгін знову побажав їй на добраніч, нишком, коли вона відвернулась, штурхонув ногою розпластаного на підлозі Сайкса і почав навпомацки спускатися сходами.

— З жінками завжди так, — бурмотів він собі під ніс, повертаючись додому. — Найгірше в них те, що якась дурниця здатна оживити в їхній душі давно забуті почуття, а найкраще те, що почуття ці зразу ж забуваються знову. Ха-ха! Заставив лобуряці дитину за мішок золота!

Розважаючись цими приємними думками, містер Фейгін дочалапав по грязюці й твані до свого похмурого житла, де на нього давно вже нетерпеливо чекав Пройда.

— Олівер спить? Я хочу поговорити з ним, — були перші Фейгінові слова, коли вони спустилися вниз.

— Давно заснув, — відповів Пройда, відчиняючи двері. — Ось він!

Олівер міцно спав долі на твердому матраці; від тривог, страждань, довгого ув'язнення обличчя в нього було бліде, мов у мерця, — не того, що лежить, уже прибраний, у труні, а того, який щойно розпрощався з життям, лише мить тому віддав богові юну чисту душу і тіла якого ще не встиг торкнутися тлінний подих земного повітря.

— Ні, не тепер, — мовив Фейгін, тихо відходячи від Олівера. — Краще завтра. Завтра.

Розділ XX

в якому Олівер переходить у розпорядження містера Вільяма Сайкса

Прокинувшись уранці, Олівер неабияк здивувався: біля його матраца стояла пара нових черевиків на добрячій підошві, а його старі шкарбани кудись зникли. Спочатку він зрадів, сприйнявши це як призвістку близького визволення, але за сніданком надії його розвіялися: старий повідомив, що ввечері його відведуть до оселі Білла Сайкса. Фейгінів тон і вираз обличчя злякали хлопця навіть більше, ніж це повідомлення.

— І… і я там залишуся назовсім, сер? — стривожено спитав він.

— Ні, ні, дорогесенький, не назовсім, — відповів старий. — Ми не хочемо розлучатися з тобою. Не бійся, Олівере, ти повернешся до нас. Ха-ха-ха! Ми не такі-жорстокі, ми не відпустимо тебе, мій дорогесенький. Нізащо в світі!

Старий саме стояв біля каміна, підсмажуючи грінку. Він обернувся, глянув на Олівера й захихотів: мовляв, я тебе знаю, ти б залюбки втік, якби міг.

— Певна річ, — провадив він, пильно дивлячись на Олівера, — тобі хочеться знати, навіщо ми посилаємо тебе до Білла, га, дорогесенький мій?

Олівер почервонів, бо старий злодій прочитав його думки, але сміливо відповів, що й справді хотів би це знати.

— Ну, а сам ти не здогадуєшся? — ухилився від прямої відповіді Фейгін.

— Ні, сер, — сказав Олівер.

— Пхе! — вигукнув старий і, пильно зазирнувши хлопцеві у вічі, незадоволено відвернувся. — Тоді чекай, поки Білл сам тобі скаже.

Його видимо роздратувало те, що Олівер не схотів допитуватись. А пояснювалося це ось чим: хлопець відчув не лише цікавість, а й збентеження, викликане і гострим, хитрим поглядом Фейгіна, і власними думками; тож тієї миті йому було не до запитань. Але іншої нагоди з'ясувати, чому його відводять до Сайкса, вже не трапилось, бо аж до вечора старий насуплено мовчав, а як стемніло, зібрався кудись іти.

— Можеш запалити свічку, — мовив він, ставлячи її на стіл. — Ось тобі книжка, читай, поки по тебе не прийдуть. На добраніч!

— На добраніч, — тихо сказав Олівер.

Єврей підійшов до дверей, озирнувся на хлопчика, а тоді зупинився й окликнув його.

Олівер підвів очі й побачив, що Фейгін показує на свічку: мовляв, запали. Хлопчик запалив її й поставив свічника на стіл. Старий, насупивши брови, похмуро дивився на нього з темного кутка кімнати.

— Стережись, Олівере, стережись! — сказав він і грізно покивав пальцем. — Сайкс людина жорстока. Коли його власна кров скипає, пролити чужу йому за іграшку. Хоч би що сталося — мовчи. Роби все, що він велить. Запам'ятай це! — Вимовивши останню фразу з особливим притиском, Фейгін зобразив на своєму обличчі страхітливу посмішку і, кивнувши головою, вийшов з кімнати.

Залишившись на самоті, Олівер підпер голову рукою і з тяжким серцем замислився над тим, що почув. Та чим більше він розмірковував над Фейгіновою пересторогою, тим менше розумів, що за нею криється. Він не міг збагнути, з якою зловмисною метою його відсилають до Сайкса й чому тієї самої мети не можна досягти, залишивши його у Фейгіна. Після довгих роздумів Олівер дійшов висновку, що він, певно, буде грабіжникові за слугу, доки той не підшукає собі когось кращого. Олівер так напоневірявся в своєму житті, натерпівся тут таких страждань, що ця нова переміна вже не могла глибоко засмутити його. Кілька хвилин він сидів занурений у свої думки, а тоді тяжко зітхнув, зняв із свічки нагар і розгорнув книжку, яку залишив йому Фейгін.

Спочатку він неуважливо гортав її, та незабаром якийсь пасаж привернув його увагу, і він заглибився в читання. У книжці йшлося про знаменитих злочинців і про кару, яка їх спостигла; сторінки її були зачитані, заяложені. Хлопець читав про злочини такі жахливі, що аж кров холола в жилах: про таємні вбивства на безлюдних дорогах; про трупи, сховані від людських очей у глибоких ямах та на дні криниць; проте навіть найглибші могили не могли вдержати в собі ті останки й по багатьох роках викидали їх на поверхню.