Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 63

— Це її робота. Гроші й тепер у тебе, правда, Шарлотто?

— Байдуже, в кого вони тепер або хто їх украв, дорогесенький, — запевнив його Фейгін, кинувши, однак, яструбиний погляд на дівчину та на обидва клунки. — Я й сам із таких, а тому ти припав мені до вподоби.

— З яких? — спитав містер Клейпол, помалу отямлюючись.

— Промишляю тим самим, — пояснив Фейгін, — як і всі в цьому будинку. Ви потрапили якраз куди треба, і тут вам ніщо не загрожує. Та ви в усьому Лондоні не знайдете надійнішого притулку, ніж "Каліки", — для тих, звісно, хто мені подобається. А ви обоє припали мені до серця — ти і ця молодичка, тож заспокойтесь, кажу вам, нема чого мене боятися.

На душі в Ноя Клейпола, може, й стало спокійніше після таких запевнень, тільки про тіло його аж ніяк не можна було цього сказати: він совався на стільці й корчився, прибираючи різні недоладні пози, і перелякано й недовірливо поглядав на свого нового друга.

— Я скажу навіть більше, — провадив Фейгін, який уже встиг підбадьорити дівчину, нашіптуючи їй якісь приязні слова й дружньо киваючи. — У мене в друзяка, який, здається мені, міг би допомогти здійснити твоє палке бажання і наставити тебе на путь істинну, а тоді ти вибереш собі дільце, що припаде тобі найбільше до смаку, а згодом навчишся і дечого іншого.

— Ви наче й справді не жартуєте, — озвався Ной.

— Яка мені вигода жартувати? — знизавши плечима, відмовив Фейгін. — Ось що: ходім-но у другу кімнату — я маю дещо сказати тобі віч-на-віч.

— А чого це нам завдавати собі клопоту? — зауважив Ной, помалу висунувши ноги з-під стільця. — Хай вона тим часом віднесе наші речі нагору. Шарлотто, бери-но клунки і гайда звідси!

Наказ цей, відданий дуже поважним тоном, було виконано без будь-яких заперечень; Шарлотта квапливо схопила клунки й пішла, а Ной, придержавши двері, простежив за нею поглядом.

— Ну як я її вимуштрував, га? — повертаючись до свого місця, спитав він так, ніби йшлося про приборкання дикого звіра.

— Куди вже краще, — відказав Фейгін, поплескуючи його по плечу. — Ти, дорогесенький мій, просто геній.

— Мабуть, що й так, бо інакше я не сидів би зараз тут перед вами, — відповів Ной. — Але не гайте даремно часу, вона от-от повернеться.

— То що ти скажеш на мою пропозицію? — спитав Фейгін. — Пристанеш до мого друга, якщо він тобі сподобається?

— А він добре знається на цьому ділі? Бо це дуже важливо, — відповів Ной, підморгуючи своїм маленьким оком.

— Він усьому голова, має під рукою велику ватагу; з ним вершки нашої професії.

— Справжні городяни? — спитав містер Клейпол.

— Серед них немає жодного провінціала, і, думаю, він не взяв би тебе, навіть на мою пораду, якби саме тепер не мав великої потреби в помічниках.

— Доведеться, мабуть, віддати йому ось це? — спитав Ной, ляснувши долонею по кишені штанів.

— Без цього ніяк не обійдеться, — відповів Фейгін тоном, що не допускав заперечень.

— Але ж двадцять фунтів — великі гроші…

— Не тоді, коли це банкнота, яку не знаєш, як спустити з рук, — відмовив Фейгін. — Номер і число випуску, гадаю, записані? Банк попереджено? Розміну не підлягає? Пхе, небагато варта така банкнота. Доведеться переправити її за кордон, і навряд чи на ринку за неї дадуть високу ціну.

— Коли я можу побачити вашого друга? — невпевнено запитав Ной.

— Завтра вранці.

— Де?

— Тут.

— Гм, — мугикнув Ной. — А платня яка?

— Шитимеш як джентльмен, — харчі й помешкання, тютюн і випивка задарма. Крім того, половина твого заробітку і заробітку жіночки — ваші, — відповів містер Фейгін.

Дуже сумнівно, щоб Ной Клейпол, жадібність якого не мала меж, погодився навіть на ці блискучі умови, якби він був цілковито вільний у своїх діях; але пригадавши, що в разі відмови новий приятель міг би негайно віддати його до рук правосуддя (а на світі траплялись і неймовірніші речі), він став поступливіший і сказав, що це йому, мабуть, підійде.

— Бачте, — зауважив Ной, — раз вона здатна до тяжкої роботи, я хотів би взяти собі якусь легшу.

— Щось на зразок жіночого рукоділля? — запитав Фейгін.

— Угу, щось таке, — погодився Ной. — То з чого ж мені краще розпочати? Робота, самі розумієте, не повинна бути надто виснажливою чи небезпечною. Ось що мені потрібно! А ви як гадаєте?

— Я чув, дорогесенький, ти натякав, що згоден шпигувати, — сказав Фейгін. — Так от, мій друг саме шукає здібну людину для цієї роботи.

— Я й справді згадував про це і ладен інколи побавитися такими справами, — повагом мовив містер Клейпол, — та тільки само по собі шпигування не дасть зиску, еге ж?

— Твоя правда, — зауважив Фейгін, розмірковуючи або вдаючи, що розмірковує, — само по собі воно навряд чи дасть зиск.

— То що ви тоді порадите? — спитав Ной, занепокоєно дивлячись на нього. — Чи не можна щось таке, де треба діяти тишком-нишком? Щоб і діло було певне, і ризику не більше, ніж коли сидиш удома.

— Як ти ставишся до старих дам? — спитав Фейгін. — Можна чимало заробити: вихопиш у них з рук ридикюль та пакунки і чимдуж за ріг, а тоді шукай вітра в полі…

— А як зчинять галас, а котрась і очі видряпає? Ні, — похитавши головою, відмовив Ной. — Це, боюся, не для мене. Чи не знайдеться якогось іншого діла?

— Стривай! — вигукнув Фейгін, поклавши йому руку на коліно. — Скубти курчат. Годиться?

— А що воно таке? — спитав містер Клейпол.

— Курчата, дорогесенький мій, це малі діти, яких матері часом посилають щось купити з шестипенсовиком або шилінгом; а "скубти" означає ось що: ти віднімаєш у малюка монету — а він завжди тримає її напоготові в руці, — штовхаєш його в риштак, а сам неквапно йдеш собі геть, так ніби нічого й не сталося, мовляв, дитина ненароком упала й забилась. Ха-ха-ха!

— Ха-ха! — зареготав на все горло містер Клейпол і в захваті аж задриґав ногами. — Далебі, оце якраз для мене!

— Я й сам так думаю, — відповів Фейгін. — Приділять тобі кілька гарних місцинок в Кемден-Тауні і Бетл-Бріджі, і ще в яких-небудь околицях, де та дітлашня просто-таки шастає з монетами в руках, тож, роблячи обхід, ти зможеш обскубти стільки курчат, скільки заманеться. Ха-ха-ха!

Тут Фейгін тицьнув містера Клейпола в бік, і обидва вибухнули тривалим гучним реготом.

— Ну, гаразд, я згоден, — сказав Ной, угамувавшись, коли повернулась Шарлотта. — То о котрій зустрічаємося завтра?

— О десятій годині добре буде? — спитав Фейгін і, коли містер Клейпол кивнув на знак згоди, додав: — Як тебе відрекомендувати моєму доброму другові?

— Містер Болтер, — відповів Ной, заздалегідь приготувавшись до такого питання. — Містер Моріс Болтер. А це місіс Болтер.

— Моє шанування, місіс Болтер, — мовив Фейгін, вклоняючись з комічною люб'язністю. — Сподіваюсь невдовзі познайомитися з вами ближче.

— Чуєш, що тобі каже джентльмен, Шарлотто? — гарикнув містер Клейпол.

— Так, мій любий Ною, чую, — озвалась місіс Болтер, подаючи руку.

— Вона зве мене Ноєм, — вигадала таке пестливе ім'я, розумієте? — пояснив містер Моріс Болтер, колишній Клейпол, звертаючись до Фейгіна.

— Чом не розуміти — розумію, та ще й дуже добре, — відповів Фейгін, цього разу сказавши правду. — Ну, бувайте! На добраніч!

Висловивши на прощання багато найкращих побажань, містер Фейгін вийшов. Ной Клейпол, заручившись увагою своєї кращої половини, почав пояснювати суть укладеної угоди з такою пихою і почуттям власної вищості, які личили не тільки представникові дужчої статі, а й джентльменові, що дістав повноваження обскубувати курчат у Лондоні та на його околицях.

Розділ XLIII

в якому оповідається, як Спритний Пройда потрапив у халепу

— То ви і є отой ваш друг? — спитав містер Клейпол, він же Болтер, коли наступного дня переселився, внаслідок взаємної домовленості, до Фейгінової оселі. — Знаєте, я ще вчора ввечері здогадувався про це.

— Кожен сам собі друг, мій дорогесенький, — зауважив Фейгін, хитро всміхаючись. — І кращого друга йому не знайти.

— Є й винятки, — заперечив Моріс Болтер з виглядом бувалої людини. — Дехто, знаєте, нікому не ворог, крім самого себе.

— Дурниці! Не вір цьому, — сказав Фейгін. — Коли чоловік сам собі ворог, то тільки тому, що він аж надто собі друг, а не тому, що дбає про когось більше, ніж про себе. Кажу тобі, не буває такого в житті.

— Не повинно бути, навіть коли й є, — озвався містер Болтер.

— Певна річ, — погодився Фейгін і додав: — От дехто з чаклунів вважає за магічне число три, а дехто — число сім. Тільки і те, і те брехня, друже. Насправді — це число один.

— Ха-ха! — зареготав містер Болтер. — Завжди один.

— У такому невеличкому товаристві, як наше, дорогесенький, — сказав Фейгін, відчувши, що треба розтлумачити свою думку, — у нас усіх спільне число один, цебто, ти не можеш вважати себе першим номером, не вважаючи таким же мене і всіх наших юних друзів.

— Отуди к бісу! — вигукнув містер Болтер.

— Так от, — провадив Фейгін, удаючи, ніби не почув його вигуку, — ми всі так пов'язані один з одним спільними інтересами, що інакше й бути не може. Ось, приміром, твоя мета — дбати про номер перший — тобто, про себе.

— Та звісно, — озвався містер Болтер. — Це ви слушно сказали..

— Тим-то й ба. Але ти не можеш дбати про себе — номер перший, не піклуючись водночас про мене — номер перший…

— Цебто, ви хочете сказати — номер другий, — зауважив містер Болтер, якого природа щедро обдарувала себелюбством.

— Ні, ні в якому разі! — заперечив Фейгін. — Я для тебе маю таку саму вагу, як і ти сам для себе.

— Послухайте, — перебив його містер Болтер, — ви славний чоловік і припали мені до вподоби, тільки ми ще не встигли так заприятелювати, щоб до цього дійшло.

— Подумай лишень, — сказав Фейгін, знизавши плечима і розводячи руками, — поміркуй: ти облагодив з біса гарненький справуночок, який і мені до смаку, але який водночас може прикрасити твою шию краваткою, що її легко пов'язати, та важко розв'язати, тобто, просто кажучи, — зашморгом.

Містер Болтер ухопився за хустку на шиї, ніби відчувши, що вона здавлює йому горлянку, і промимрив щось, виражаючи згоду не так словами, як тоном.

— Шибениця, — вів далі Фейгін, — шибениця, мій дорогесенький, це дороговказ, який попереджає про дуже короткий і крутий поворот, що поклав кінець кар'єрі не одного сміливця на широкому життєвому шляху. Не збитися з прямої дороги і не потрапити на той небезпечний поворот — ось яка для тебе найперша мета.

— Еге ж, — відповів містер Болтер.