Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 60

У Рози майнула була думка шукати допомоги в Гаррі, та в пам'яті виник спогад про їхню останню зустріч, і їй здалося негідним просити його приїхати, коли він, може статися, — від такого припущення на очі їй навернулися сльози, — уже й думати про неї забув і живе собі щасливо та весело.

Збентежена цими думками, Роза цілу ніч не склепила очей, вона схилялась то до одного плану, то до іншого, а потім, знайшовши доводи проти кожного з них, відкинула геть усі. Вранці, знову добре все обміркувавши і не побачивши іншої ради, Роза вирішила звернутись до Гаррі.

"Якщо йому важко буде повернутися сюди, — казала вона собі, — то як же болісно буде мені! Але, можливо, він і не приїде, а відповість листом; а коли й приїде, те старанно уникатиме зустрічі зі мною, — міг же він так повестися перед самим своїм від'їздом! Я аж ніяк не сподівалася, що він на це здатний. А втім, так воно краще для нас обох".

Тут рука її впустила перо, і Роза відвернулась, наче не хотіла, щоб папір, який мав передати Гаррі її прохання, став свідком її сліз.

Вона встигла разів із п'ятдесят узятися за перо й знову покласти його, і все ще обмірковувала перший рядок, не написавши й досі жодного слова, коли до кімнати раптом забіг Олівер, що ходив гуляти під охороною містера Джайлза. Він був такий збентежений, наче з ним сталося якесь нове лихо.

— Чого це ти такий збуджений? — спитала Роза, підводячись і ступаючи йому назустріч.

— Не знаю, з чого й почати. Аж дух забиває… — відповів хлопець. — Боже мій! Нарешті я побачив його, тепер ви переконаєтесь, що я казав щиру правду.

— Я завжди вірила тобі, — заспокоїла його Роза. — Але що з тобою сталося? Про кого ти говориш?

— Я бачив джентльмена… — відповів Олівер, насилу вимовляючи слова, — того джентльмена, що був такий добрий до мене, — містера Браунлоу, про якого я вам так часто казав.

— Де ж ти його бачив? — спитала Роза.

— Він вийшов з карети й зайшов до одного будинку, — відповів Олівер, з радості аж пустивши сльозу. — Я не розмовляв з ним… Не міг заговорити, бо він не помітив мене, а я тремтів так, що не мав сили підійти до нього. Але Джайлз на моє прохання довідався, що він живе в тому будинку. Дивіться, — сказав Олівер, розгортаючи клаптик паперу, — ось тут, тут він живе, — я негайно туди піду. О боже, боже! Який я буду щасливий, коли знову побачу його і почую його голос!

Роза не слухала Олівера, який і далі радісно вигукував щось недоладне, — вона прочитала адресу: Стренд, Грейвен-стріт, — і, трохи поміркувавши, вирішила скористатися з щасливої нагоди.

— Мерщій! — вигукнула Роза. — Піди скажи, щоб нам найняли карету, і миттю повертайся. Ти поїдеш зі мною. Зараз же, не гаючи ані хвилини, я відвезу тебе туди.!

Попереджу лише тітоньку, що ми відлучимося на годину, і буду готова разом із тобою.

Оліверові не треба було нагадувати, щоб він поспішав. Не минуло й п'яти хвилин, як вони вже були в дорозі. Коли вони приїхали, Роза залишила Олівера в кареті, ніби для того, щоб підготувати старого джентльмена до несподіваної зустрічі, а сама, пославши зі слугою свою візитну карточку, попросила переказати містерові Браунлоу, що хоче бачити його в нагальній справі. Слуга незабаром повернувся і запросив Розу до вітальні. Піднявшись слідом за слугою у кімнату на другому поверсі, міс Мейлі опинилася перед літнім чоловіком, дуже приємним з лиця й одягненим у темно-зелений сюртук. Неподалік від нього сидів ще один старий чоловік, у нанкових бриджах і гетрах; на вигляд він здавався не дуже приємним; він сидів, спершись долонями на головку грубого ціпка і поклавши підборіддя на руки.

— Боже мій, — сказав добродій у темно-зеленому сюртуці і, квапливо підвівшись, чемно вклонився, — пробачте, леді, я думав, що це якась докучлива особа, котра… Прошу пробачити мені. Будь ласка, сідайте.

— Містер Браунлоу, якщо не помиляюсь, сер? — спитала Роза, перевівши погляд на нього.

— Так, — відповів старий добродій. — А це мій друг, містер Грімвіг. Грімвіг, чи не могли б ви нас залишити на кілька хвилин?

— Як на мене, поки що цьому джентльменові не обов'язково виходити з кімнати, — втрутилася міс Мейлі. — Якщо мене правильно повідомили, йому знайома справа, про яку я хочу говорити з вами.

Містер Браунлоу нахилив голову. Містер Грімвіг, який уже раз манірно вклонився, підвівшись зі стільця, тепер уклонився вдруге, так само манірно, і знову сів на стілець.

— Я вас, звичайно, дуже здивую, — почала Роза, зніяковівши з цілком зрозумілих причин, — але ви колись з великою добротою і ласкою поставилися до одного мого близького маленького друга, і я певна, вам цікаво буде знову почути про нього.

— Он як! — здивувався містер Браунлоу.

— Ви знали його як Олівера Твіста, — додала Роза.

Тільки-но ці слова злетіли: з її уст, як містер Грімвіг, що вдавав, ніби заглибився у читання грубезної книжки, яка лежала на столі, гучно закрив її і, відкинувшись на спинку стільця, втупив широко розплющені очі в Розу, всім своїм виглядом показуючи безмежний подив; та невдовзі, наче схаменувшись, що так необачно виказав свої почуття, він рвучко, а краще сказати — конвульсивно — прибрав попередньої пози і, дивлячись просто себе, протяжливо і якось глухо свиснув, та свист той завмер немовби не в повітрі, а десь у найдальших закутках його живота.

Містер Браунлоу здивувався не менше, хоч його подив виявився не в такий ексцентричний спосіб. Він підсунув свого стільця ближче до міс Мейлі й сказав:

— Зробіть мені ласку, люба дівчино, і не згадуйте про мою добрість до хлопця, — про це ніхто, крім вас, не знає; а коли ви маєте якісь відомості, що могли б змінити мою недобру думку, яку я несамохіть склав про ту бідолашну дитину, то, бога ради, мерщій поділіться ними зі мною.

— Поганий хлопчисько! Я з'їм свою голову, коли це не так, — буркнув містер Грімвіг, не ворухнувши жодним м'язом на обличчі, так, ніби промовляв черевом.

— Ця дитина має чесне й добре серце, — мовила Роза, вся зашарівшись. — Доля, поклавши хлопчикові на плечі заважкий, як на його літа, тягар, водночас наділила його такою відданістю, такими благородними почуттями, що зробили б честь людям, ушестеро старшим від нього.

— Мені тільки шістдесят один рік, — промовив містер Грімвіг з тим самим закам'янілим виразом обличчя. — А цьому Оліверові — якщо тут обійшлося без нечистої сили — щонайменше дванадцять… І я не розумію, кого ви маєте на увазі.

— Не зважайте на мого друга, міс Мейлі, — сказав містер Браунлоу, — він думає не так, як каже.

— Ні, так, — буркнув містер Грімвіг.

— Ні, не так, — вів своєї містер Браунлоу, вже починаючи гніватися.

— Він ладен з'їсти свою голову, коли він так не думає, — додав містер Грімвіг.

— Він вартий того, щоб йому її відтяли, коли він так думає, — зауважив містер Браунлоу.

— Дуже хотів би він поглянути на того, хто наважиться на це, — одказав містер Грімвіг, стукнувши ціпком по підлозі.

Відчувши, що зайшли вже надто далеко, обидва старі джентльмени понюхали табаки, а тоді, як це у них завжди велося, потиснули один одному руки.

— Одначе, міс Мейлі, — мовив містер Браунлоу, — повернімося до предмета, що так зворушив ваше чуле серце. Повідайте мені, будь ласка, що ви знаєте про бідолашного хлопчика. Але спершу дозвольте мені сказати, що я вичерпав усі свої можливості, намагаючись знайти його, і що відколи я покинув Англію, моє перше враження, нібито він увів мене в оману й, підбурений своїми колишніми товаришами, обікрав мене, значною мірою похитнулося.

Роза, що вже встигла зібратися з думками, відразу ж просто й стисло оповіла про все, що сталося з Олівером від того дня, як він вийшов з будинку містера Браунлоу, приберігши, одначе, розповідь Ненсі для розмови зі згаданим джентльменом віч-на-віч. На закінчення вона зауважила, що весь 'цей час Олівера засмучувало тільки те, що він ніде не міг знайти свого колишнього добродійника і Друга.

— Хвалити бога! — вигукнув старий джентльмен. — Ви так утішили мене, так утішили… Проте ви ще не сказали, міс Мейлі, де тепер Олівер. Пробачте, що насмілююсь дорікати вам, але чому ви не привезли його сюди?

— Він чекає в кареті біля вашого будинку, — відповіла Роза.

— Чекає біля будинку! — вигукнув старий джентльмен і, не сказавши більше й слова, кинувся геть з кімнати, униз по сходах, за двері і — вскочив у карету.

Коли за ним зачинилися двері вітальні, містер Грімвіг підвів голову і, перетворивши одну із задніх ніжок свого стільця на вісь обертання, тричі перекрутився на місці, не встаючи із стільця і спираючись то на ціпок, то на стіл. Виконавши цей складний пірует, він підвівся й про-шкультигав принаймні разів із десять по кімнаті, сюди-туди… Тоді зненацька зупинився перед Розою і без будь-яких передмов поцілував її.

— Тс! — промовив він, коли дівчина, трохи налякана таким незвичним поводженням, схопилася з місця. — Не бійтеся. Я старий і міг би бути вашим дідусем. Ви славна дівчина. І ви мені подобаєтесь… А ось і вони!

Справді, ледь устиг він з розмаху сісти на свій стілець, як зайшов містер Браунлоу в супроводі Олівера, якого містер Грімвіг зустрів дуже ласкаво; і коли б ця щаслива мить була єдиною винагородою Розі Мейлі за всі її турботи й піклування про Олівера, то й тоді вона не жадала б іншої віддяки.

— До речі, є ще дехто, про кого не слід забувати, — сказав містер Браунлоу і подзвонив у дзвіночок. — Будь ласка, покличте сюди місіс Бедвін.

Стара економка негайно з'явилася на виклик і, зробивши реверанс коло порога, ждала розпоряджень.

— Та ви, Бедвін, що далі, то гірше бачите, — з досадою зауважив містер Браунлоу.

— Атож, сліпну помалу, — відповіла стара. — В мої літа, сер, очі не стають зіркіші.

— Я й без вас це знаю, — відповів містер Браунлоу. — Надіньте-но окуляри й роззирніться навколо — чи не побачите, навіщо я вас покликав?

Стара почала порпатися в кишені, шукаючи окулярів. Але Оліверове терпіння не витримало цього нового випробування; піддавшись першому пориву, він кинувся їй на шию.

— Боже милостивий! — скрикнула стара, пригортаючи його до грудей. — Та це ж моє невинне дитя!

— Люба моя старенька нянечко! — скрикнув Олівер.

— Я знала, що він повернеться, знала, — приказувала стара, стискаючи хлопця в обіймах. — А який він став гарний, і вбраний знову, як син джентльмена.