Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 70

— А ти спробуй…

— Ну, а якби то був Чарлі, або Пройда, або Бет, або…

— Мені однаково хто, — нетерпляче перебив його Сайкс. — Хоч хто б там був, а я б розправився з ним точнісінько так само.

Фейгін пильно поглянув на грабіжника і, зробивши знак, щоб той помовчав, схилився над матрацом на підлозі і почав термосити хлопця, намагаючись розбудити його. Сайкс теж нахилився вперед і, спершись руками на коліна, здивовано спостерігав Фейгіна, не розуміючи, куди той хилить своїми розпитами та натяками.

— Болтере! Болтере! От бідолаха! — вигукнув Фейгін і подивився на Сайкса з диявольською посмішкою, ніби наперед смакуючи те, що мало зараз статися. Далі заговорив повільно, наголошуючи окремі слова: — Він утомився… втомився, бо довго стежив за нею… чуєш, Білле? — стежив за нею…

— Що ти хочеш цим сказати? — здивувався Сайкс, відкинувшись на спинку стільця.

Замість відповіді Фейгін знову схилився до сплячого і, підвівши, посадовив, окликнувши його кілька разів. Зрештою Ной почув вигадане ним самим ім'я, продер очі й, голосно позіхнувши, сонно озирнувся навколо.

— Розкажи нам про те — знову розкажи, щоб і він почув, — сказав старий, киваючи на Сайкса.

— Про що це? — спросоння роздратовано буркнув Ной,

— Та про… Ненсі, — мовив Фейгін, ухопивши Сайкса за зап'ясток, щоб він, бува, не вискочив з дому, не дослухавши до кінця. — Ти йшов за нею назирці?

— Йшов.

— До Лондонського мосту?

— Угу.

— Там вона зустріла двох?

— Зустріла.

— Джентльмена і леді, до якої вона вже раніше ходила з власного почину? Вони попросили її видати всіх спільників, і першого Монкса, що вона й зробила, і дати його прикмети, що вона теж зробила. Потім вони попросили назвати будинок, де ми сходимось, — вона назвала; описати місце, з якого найкраще спостерігати за будинком, — вона описала; сказати час, коли ми найчастіше приходимо туди, — вона сказала. Все це вона зробила. Вона розповіла геть усе, — і ніхто її до того не спонукав, ніхто не силував. Так чи ні? Я правду кажу?! — несамовито кричав Фейгін.

— Чистісіньку правду, — відгукнувся Ной, чухаючи потилицю. — Все так і було, як ви говорите.

— А що вона казала про минулу неділю?

— Про минулу неділю? — перепитав Ной, ніби пригадуючи. — Та я ж уже вам розповідав.

— Ще раз розкажи! Ще раз! — кричав Фейгін так, що аж піна виступила на губах; однією рукою він ще міцніше вчепився в Сайксову руку, а другою вимахував у повітрі.

— Вони спитали її… — сказав Ной, який уже встиг трохи очуматися від сну і, очевидно, почав здогадуватися, хто такий Сайкс. — Вони спитали її, чому вона не прийшла, як обіцяла, минулої неділі. Вона відповіла, що не змогла.

— А чому? Скажи йому причину.

— Тому що її силоміць затримав удома Білл — чоловік, про якого вона їм уже розповідала, — відповів Ной.

— Що ж вона ще казала про нього? — вигукнув Фейгін. — Що вона казала про чоловіка, про якого розповідала раніше? Ну ж бо скажи йому, скажи.

— Ну, що їй не так легко піти з дому, не сказавши куди, — відповів Ной, — і що за першим разом, щоб побачитися з тією леді, вона… ха-ха-ха! — так смішно мені зробилось, коли я це почув, — вона дала йому опію.

— Сто чортів! — вигукнув Сайкс, оскаженіло вириваючись з рук єврея. — Пусти мене!

Відштовхнувши старого, він вискочив з кімнати і, як навіжений, побіг по сходах.

— Білле! Білле! — кричав Фейгін, кинувшись за ним навздогін. — Ще одне слово. Тільки одне слово.

Він так і не встиг би сказати це слово, якби двері не були замкнені; грабіжник марно витрачав зусилля й прокльони, намагаючись їх висадити, коли старий, захекавшись, наздогнав його.

— Випусти мене! — вигукнув Сайкс. — Не говори зі мною — це небезпечно. Кажу тобі, випусти!

— Вислухай мене, Білле, — попрохав Фейгін, поклавши руку на замок. — Ти не поведешся з нею…

— Ну? — озвався той.

— Ти не поведешся з нею… надто… круто?

Вже займався ранок і було досить видно, щоб обоє могли розгледіти обличчя один одного. Вони обмінялися швидким поглядом — в очах обох спалахнув вогонь, що непомильно виказував їхні почуття.

— Я хочу сказати, — мовив Фейгін, не приховуючи, що вважає зайвим прикидатися далі, — не надто круто з огляду на нашу безпеку. Дій розважливо, будь обачний.

Сайкс нічого не відповів і, розчинивши навстіж двері, які Фейгін відімкнув, вибіг на безлюдну вулицю.

Ні разу не спинившись, ні на мить не завагавшись, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч, не підводячи очей до неба й не опускаючи їх долі, дивлячись просто себе з диким рішучим виглядом і так зціпивши зуби, що під шкірою випнулися вилиці, грабіжник мовчки мчав щодуху, не стишуючи ходи, аж поки опинився біля дверей свого житла. Він тихо відімкнув двері ключем і, безгучно ступаючи, піднявся сходами нагору; ввійшовши до своєї кімнати, він двічі повернув ключ у замку, присунув до дверей важкий стіл і відхилив запону ліжка.

Дівчина лежала напівроздягнена. Прихід Сайкса розбудив її, вона підвелася й поглянула на нього сполоханими очима.

— Вставай! — крикнув він.

— Це ти, Білле? — спитала дівчина, зрадівши його появі.

— Я, — відказав він. — Вставай.

У кімнаті горіла свічка, але Сайкс вихопив її з підсвічника й шпурнув у камін. Помітивши, що вже розвидняється, дівчина встала і хотіла підняти штори.

— Облиш, — сказав Сайкс, заступаючи їй дорогу до вікна. — Для того, що мені треба зробити, і так досить світла.

— Чого це ти так на мене дивишся, Білле? — запитала дівчина тихим, переляканим голосом.

Якийсь час грабіжник сидів, важко дихаючи, з роздутими ніздрями, і пильно дивився на дівчину, а тоді схопив її за голову й за шию, витяг насеред кімнати й, озирнувшись на двері, затулив їй рота своєю важкою лапою.

— Білле, Білле! — хрипіла дівчина, відбиваючись від нього з усією силою смертельного переляку. — Я… я не кричатиму… і не плакатиму… не покличу на поміч… тільки вислухай мене… скажи мені хоч слово… скажи, що я таке зробила?

— Ти сама знаєш, клята відьма! — відказав грабіжник, ледве переводячи подих. — Тебе цю ніч вислідили, підслухали кожне твоє слово.

— Так пощади моє життя — заради господа бога, — як я пощадила твоє, — благала дівчина, чіпляючись за його руки. — Білле, голубе, невже в тебе рука підніметься вбити мене? О, подумай про те, від чого я відмовилась задля тебе хоча б цієї ночі. Ще є час подумати й уберегти себе від злочину — я не випущу твоїх рук, ти не зможеш одірватись від мене. Білле, Білле, ради господа бога, ради самого себе, ради мене — зупинись, поки не пролив мою кров! Я була вірна тобі, присягаюся своєю грішною душею, я була вірна!

Сайкс робив відчайдушні зусилля, щоб вивільнити руки, однак дівчина міцно обхопила їх, і хоч як він силкувався, але так і не зміг відірвати її від себе.

— Білле! — скрикнула дівчина, намагаючись покласти голову йому на груди. — Сьогодні вночі джентльмен і та добра леді пропонувала мені виїхати за кордон, де я могла б тихо й мирно дожити віку. Дозволь мені побачитися з ними ще раз і навколішках благати тієї самої ласки й для тебе; ми покинемо це жахливе місто і далеко одне від одного заживемо кращим життям; ми не згадуватимемо про минуле, хіба що тільки в молитвах, і більше не зустрінемось. Ніколи не пізно покаятися. Так вони мені казали… і я відчуваю тепер, що це правда… Але для цього потрібен час… нам потрібно хоча б трохи часу.

Грабіжник нарешті вивільнив одну руку і вихопив пістолет. Але хоч як засліпила його лють, в голові у нього майнула думка, що його неодмінно схоплять, копи він вистрелить, і він щосили двічі вдарив дівчину пістолетом по зверненому до нього обличчю, що майже торкалось його власного.

Вона похитнулась і впала, заливаючись кров'ю, що линула з глибокої рани на лобі; та відразу якось підвелася на коліна, вийняла з-за пазухи білу хусточку — подарунок Рози Мейлі і, піднісши її у стулених долонях до неба так високо, як тільки дозволяли їй слабкі сили, останнім своїм подихом звернулася до творця, благаючи про милосердя.

Страх було дивитися на неї. Вбивця, заточуючись, відступив до стіни і, затуливши очі рукою, схопив важку палицю й ударив її по голові.

Розділ XLVIII

Сайксова втеча

З усіх лиходійств, учинених тієї ночі під покровом темряви в цілому Лондоні, це було наймерзенніше. З усіх жахіть, що отруїли смородом ранкове повітря, це було найогидніше і найжорстокіше.

Сонце — ясне сонце, що приносить людині не лише світло, а й нове життя, надію і бадьорість, — в усій своїй ясній, променистій величі зійшло на безхмарному небі над велелюдним містом. Однаково щедро лилось його сяйво крізь дорогі кольорові шибки і заліплені папером віконця, крізь просвіти соборної бані і щілини вбогої оселі. Освітило вено й кімнату, де лежала вбита дівчина… Марно намагався Сайкс затулити світло. І коли це видовище було страхітливе в передранкових сутінках, то яким же було воно тепер, при сліпучому денному світлі!

Вбивця не зрушив з місця; він боявся поворухнутись. Аж ось почувся стогін, і рука здригнулась; і тоді, не тямлячи себе від страху та люті, він знов і знов ударив свою жертву, а потім накинув на неї ковдру. Проте уявляти собі її очі й думати, що вони звернені до нього, було ще гірше, ніж бачити, як вони зорять у стелю, ніби розглядаючи там тремтливий сонячний відблиск від калюжі загуслої крові. Він зірвав ковдру. І знову перед ним лежало тіло — лише плоть і кров, не більше, — але яке тіло і скільки крові!

Він запалив вогонь у каміні й застромив туди палицю. На кінець її налипло волосся, воно спалахнуло, вмить перетворилося на легкий попіл і, підхоплене тягою повітря, знялося, кружляючи, у комин. Навіть це злякало Сайкса, який досі ніколи нічого не боявся, але він і далі тримав над вогнем своє знаряддя смерті, аж поки воно переломилось, а тоді згріб головешки докупи, щоб краще перегоріли. Він умився й почистив одежу. Деякі плями ніяк не сходили, і він вирізав клаптики тканини й спалив їх. А скільки плям було по всій кімнаті! Навіть лапи собаки були в крові.

За весь цей час вбивця ні разу, ні на одну мить не повертався до мертвого тіла спиною. Закінчивши всі приготування, він позадкував до дверей, тягнучи за собою собаку, щоб той знову не забруднив лап і не виніс на вулицю слідів злочину, Потім тихенько зачинив двері, замкнув їх, поклав ключа в кишеню й вийшов з дому.

Перейшовши на другий бік вулиці, він поглянув на вікно, щоб перевірити, чи не видно чого назовні.