Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 72

У темряві з'явилися широко розплющені мертві скляні очі, які він уранці волів бачити, аніж уявляти їх закритими ковдрою. Їх було тільки двоє, проте вони були всюдисущі; вони світилися, хоч нічого не освітлювали. Коли він стуляв повіки, в уяві його поставала кімната з усіма добре знайомими речами — про деякі він, звичайно, і забув би, якби пригадував їх з пам'яті, — кожна річ на своєму звичному місці. І тіло теж було там… і очі, якими він їх бачив, виходячи з кімнати. Він підхопився на ноги й вибіг у відкрите поле. Примара гналася за ним по п'ятах. Він повернувся до хліва і знову впав, зіщулившись, на долівку. Очі з'явилися раніше, ніж він устиг лягти.

Там він і лежав, охоплений нестерпним жахом, трусячись усім тілом і обливаючись холодним потом, коли раптом нічний вітер доніс до нього далекий гамір голосів, несамовиті крики і лемент. У тому відлюдному місці йому відрадно було почути людський голос, хоч водночас він стривожився. Перед лицем небезпеки, що могла йому загрожувати, до нього повернулися вся його сила й енергія, він підхопився й вибіг з хліва.

Усе небо було залите полум'ям. Вогняні язики, накочуючись одне на одного, здіймалися високо вгору і, розсипаючись дощем іскор, освітлювали місцевість на багато миль навкруги і гнали клуби диму в той бік, де він стояв. Гомін зростав, чулися все нові й нові голоси, і Сайкс уже міг розрізнити крики: "Пожежа!" — упереміж із дзвоном на сполох, гуркотом від падіння чогось важкого та тріскотнею полум'я, коли червоні омахи огортали якусь нову перешкоду і, ніби підживившись, злітали в небо. Поки віа спостерігав, гомін ще дужче посилився. Там були люди — чоловіки й жінки, — там було світло і метушня. Він відчув новий приплив сил і стрімголов помчав уперед. Він біг навпростець, крізь глухі хащі, перестрибуючи через загорожі та рівчаки, а попереду так само несамовито мчав його собака, голосно гавкаючи.

І ось він уже там. Напіводягнені люди гасають, мов навіжені, декотрі намагаються вивести із стаєнь переляканих коней, інші виганяють із хлівів та дворів худобу, ще інші — під дощем іскор, під розпеченими до червоного сволоками, що от-от заваляться, — витягають з охопленого полум'ям будинку свої пожитки. В отворах, де ще годину тому були вікна і двері, вже буяє суцільне море вогню; стіни, похитнувшись, падають у вогняний колодязь, розплавлені свинець і залізо розливаються по землі вогнедишними потоками. Верещать жінки й діти, а чоловіки підбадьорюють один одного гучними криками. Брязкіт пожежних помп, свист і шипіння струменя води, коли він потрапляє на палаюче дерево, — все змішується в оглушливий рев.

Сайкс і собі почав кричати і кричав, аж поки захрип; рятуючись від спогадів і самого себе, він поринув у самісіньку гущавину натовпу. Куди тільки не кидався вія тієї ночі: то качав помпи, то пробивався крізь дим і полум'я, завжди опиняючись там, де було найбільше людей і галасу. Він лазив по драбинах, видирався на дахи будинків, бігав по мостинах, що вгиналися й тріщали під його вагою, метався під градом цеглин і каміння, — не було куточка на тій великій пожежі, де б він не з'явився; але його наче хто заворожив: на тілі ані подряпини, ані синця, не відчував він і втоми й ні про що не думав, поки знову не зайнявся ранок і не освітив почорнілі руїни, над якими клубочився дим.

Коли минуло це шалене збудження, до Сайкса з новою силою повернулося нестерпне усвідомлення вчиненого ним злочину. Він підозріливо оглянувся навколо: люди стояли купками й розмовляли, і йому здалося, що вони говорять про нього. Він дав знак собаці, і обидва, скрадаючись, пішли геть. Біля помпи, де сиділо кілька чоловіків, його покликали і запросили підкріпитись разом з ними. Він з'їв шматок хліба з м'ясом, а коли взявся до пива, то почув, як пожежники, що приїхали з Лондона, заговорили про вбивство.

— Кажуть, він утік у Бірмінгем, — сказав один пожежник, — тільки його однак спіймають, бо нишпорки вже рушили за ним навздогін і завтра до вечора по всій окрузі знатимуть його прикмети.

Сайкс поквапився піти звідти і йшов, поки в нього почали підгинатися ноги, а тоді ліг під живоплотом і заснув довгим, але уривчастим сном. Прокинувшись, він знову почав безцільно блукати, страшенно боячись ще на одну ніч лишитися на самоті.

Раптом у нього виникло відчайдушне рішення іти назад до Лондона. "Там принаймні є з ким словом перемовитися, — подумав він, — та й сховатися в місті легше. Нікому й на думку не спаде шукати мене в Лондоні, коли вже пішов поголос, ніби я втік звідти. То чом би мені не зачаїтися на тиждень-два, а потім, витягти з Фейгіна грошви, податися до Франції? Ет, хай йому чорт, що буде, те й буде!"

Не гаючи часу, Сайкс учинив, як надумав — подався назад до Лондона. Він ішов, вибираючи найглухіші дороги, вирішивши завидна переховатися десь неподалік від столиці, а коли смеркне, ввійти в неї кружною дорогою, а там гайнути навпростець у той квартал, який він собі намітив.

Але як бути із собакою? Якщо вже розіслали опис його прикмет, то не забули, певно, й про те, що собака теж зник і, цілком імовірно, пішов за ним. Таким чином, по собаці його можуть упізнати на лондонських вулицях. І тоді Сайкс вирішив утопити собаку й ішов, назираючи який-небудь ставок; дорогою він знайшов важкий камінь і зав'язав його в хустку.

Поки він отак лаштувався, собака не зводив очей з хазяїна; чи то він інстинктом відчув небезпеку, чи то грабіжник глянув на нього похмуріше, ніж звичайно, тільки тепер собака почав триматися від нього далі; повільно тюпаючи, він підібгав хвоста і припадав до землі. Коли хазяїн спинився коло ставка й почав кликати його, собака став як укопаний.

— Кажу тобі, йди сюди! На, на! — кликав Сайкс. Собака за звичкою пішов був на його поклик, та коли

Сайкс нахилився, щоб прив'язати йому на шию хустку а каменем, він глухо загарчав і відскочив.

— Назад! — вигукнув грабіжник..

Собака замахав хвостом, але з місця не рушив. Сайко скрутив хустку зашморгом і знову покликав пса.

Собака ступив кілька кроків, тоді позадкував, якусь мить постояв, зрештою повернувся й щодуху кинувся навтіки.

Сайкс свиснув раз, потім ще і ще, а тоді сів і почав чекати, сподіваючись, що собака скоро вернеться. Та він так і не з'явився, і Сайкс пішов далі своєю дорогою.

Розділ XLIX

Монкс і містер Браунлоу нарешті зустрічаються. Їхня розмова і звістка, яка її перебиває

Вже почало смеркати, коли містер Браунлоу вийшов з найманої карети, що спинилася перед його будинком, і тихенько постукав. Коли двері відчинили, з карети вискочив кремезний чоловік і став біля її приступки, тим часом як інший чоловік зліз із козел і став з другого боку дверцят. За знаком містера Браунлоу вони висадили з карети третього і, підхопивши його попід руки, потягнули в будинок. Третій був Монкс.

Таким самим маніром вони мовчки піднялися сходами, і містер Браунлоу, який ішов попереду, попрямував до кімнати в глибині будинку. Коло дверей Монкс, що піднімався видимо неохоче, зупинився. Чоловіки, які супроводжували його, поглянули на старого джентльмена, ніби чекаючи розпоряджень.

— Він знає, що йому буде, — сказав містер Браунлоу, — якщо спробує опиратися. Хай тільки хоч пальцем ворухне без вашого дозволу — одразу ж тягніть його на вулицю, кличте поліцію її просіть від мого імені заарештувати його як карного злочинця.

— Як ви смієте так мене називати? — закричав Монкс.

— А ви, юначе, як смієте примушувати мене до цього? — відповів містер Браунлоу, дивлячись йому просто в вічі. — Ви ж не божевільний, щоб наважитись піти звідси? Відпустіть його! Отак. Тепер ви вільні, сер. Можете іти, а ми підемо слідом за вами. Але попереджаю — і присягаюся всім святим, — тільки-но ви вийдете з мого дому, я звелю заарештувати вас, звинувативши у шахрайстві й крадіжці. Моє слово тверде і непохитне. Якщо і ви вирішили твердо стояти на своєму, то хай ваша кров проллється на вашу ж голову.

— За чиїм наказом ці пси, — Монкс поглянув на тих, що стояли обабіч нього, — схопили мене на вулиці й притягли сюди?

— За моїм, — відповів містер Браунлоу. — Я несу відповідальність за їхній вчинок. Якщо ви нарікаєте, що вас позбавили волі, — а ви мали нагоду її повернути, коли їхали сюди, проте визнали за краще сидіти мовчки, — то, повторюю, віддайте себе під захист закону. Я, в свою чергу, теж звернуся до нього. Але тоді відступати буде пізно; не просіть мене зглянутися на вас, коли влада перейде в інші руки, і не кажіть, що я штовхнув вас у безодню, в яку ви самі кинулися.

Монкс вочевидь зніяковів і не на жарт збентежився. Він завагався.

— Зважуйтеся швидше, — твердо і спокійно вів далі містер Браунлоу. — Якщо ви волієте, щоб я прилюдно виступив з обвинуваченням і прирік вас на суворе покарання, яке я хоч і можу з жахом передбачити, але не владен буду змінити, то, кажу вам знову, — вибір за вами. Та якщо хочете скористатися з моєї поблажливості й милосердя тих, кому ви заподіяли багато лиха, — сідайте без зайвих слів на цей стілець. Він уже два дні на вас чекає.

Монкс промимрив щось невиразне і все ще вагався.

— Покваптеся, — сказав містер Браунлоу. — Одне моє слово — і вибору вже не буде.

Монкс і далі стояв у нерішучості.

— Я не стану довше зволікати, — провадив містер Браунлоу, — та й не маю на це права, бо захищаю кровні інтереси інших осіб.

— Невже нема… — затинаючись, пробурмотів Монкс, — невже нема… якогось іншого вибору?

— Нема.

Монкс пильно глянув на старого джентльмена, але, не прочитавши в його обличчі нічого, крім суворої рішучості, зайшов у кімнату і, знизавши плечима, сів на вказане йому місце.

— Замкніть двері іззовні, — звернувся містер Браунлоу до своїх супутників, — і ввійдіть, коли я подзвоню.

Вони зробили, як він звелів, і містер Браунлоу залишився з Монксом віч-на-віч.

— Не дуже люб'язно ви поводитеся, сер, — мовив Монкс, скидаючи капелюха й плаща, — із сином вашого давнього друга.

— Саме тому, що батько ваш, юначе, був мій давній друг, — відказав містер Браунлоу, — і всі надії та бажання щасливої пори моєї юності були пов'язані з ним і з тим прекрасним створінням, рідним йому по крові, яке ще замолоду прибрав до себе господь, залишивши мене довіку самотнім; саме тому, що він ще хлопчиком стояв навколішки поруч мене біля смертельної постелі своєї єдиної сестри, яку я мав того ранку назвати, — коли б на те воля божа, — своєю молодою дружиною; саме тому, що відтоді осиротіле моє серце прихилилося до брата моєї нареченої і лишалося вірним йому в усіх випробуваннях його життя, і тому, що.