Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 76

Та ніхто не виявляв такої люті, як вершник. Він спішився і, розтинаючи натовп, мов хвилі, підбіг під саме вікно й закричав гучним голосом, що перекрив усі інші:

— Двадцять гіней тому, хто принесе драбину!

Ті, що стояли ближче, підхопили цей вигук, і сотні інших його повторили. Хто кричав, щоб принесли драбину, хто вимагав ковальського молота, хто бігав туди-сюди із смолоскипами, наче шукаючи ті знаряддя, і, повернувшись до будинку, знову щось горлав; інші надривали голос, вигукуючи лайку та прокльони; ще інші, мов божевільні, нестямно проштовхувалися вперед і тільки заважали тим, що виламували двері; а декілька сміливців, хапаючись за ринви та виступи на стіні, силкувались вилізти нагору до вікна. Юрба коливалася, мов нива від сердитого вітру, і час від часу оскаженіло й оглушливо ревіла.

— Приплив! — вигукнув душогуб, відсахнувшись і зачиняючи вікно, щоб не бачити цих облич. — Коли я йшов сюди, був приплив. Дайте мотузку, довгу мотузку. Вони всі на вулиці. А я спущусь у Фоллі-Дітч і дам драла. Мотузку мені, а то я порішу ще й вас трьох і накладу на себе руки.

Нажахана трійця показала, де лежать мотузки. Вбивця похапцем вибрав найдовшу й найміцнішу і кинувся на горище.

Усі вікна, що виходили у протилежний від вулиці бік, були давно замуровані, крім вузенького віконця в кімнаті, де замкнули Чарлі. Пролізти крізь нього не міг навіть він. Але хлопець безперестану кричав у цей отвір, гукав, щоб люди пильнували будинок із тильного боку. Тож коли вбивця виліз із дверцят горища на дах, гучний крик сповістив про це тих, що юрмилися перед фасадом, і вони зразу ж, штовхаючись, посунули навколо будинку.

Сайкс так твердо припер дверцята дошкою, яку прихопив для цієї мети, що відчинити їх ізсередини було дуже важко, і, порачкувавши череп'яним дахом, глянув через низький парапет.

Вода спала, замулене дно канави оголилось. На хвилину юрба принишкла, стежачи за діями вбивці, не знаючи, що він надумав зробити, але потім, зрозумівши його наміри і бачачи, що нічого в нього не вийде, вона вибухнула таким переможним ревом, проти якого її попередній галас здавався шепотом. Той рев лунав знову і знову. Його підхопили ті, що стояли далеко й не знали його причини, і він лунав з усіх боків, наче все місто збіглося сюди, щоб проклясти душогубця.

Люди сунули у двір бурхливим потоком — вир розгніваних облич, то тут, то там осяяних смолоскипами. Юрби увірвалися в будинки по той бік канави, порозчиняли вікна, у деяких навіть повиламували рами, з кожного вікна витикалися грона людських голів, люди купчились і на дахах. Кожен місток — а їх було три поблизу — вгинався під вагою натовпу. А людський потік котився безнастанно, і кожний новоприбулий шукав собі вільний закуток чи щілину, звідки він міг би посилати прокльони на голову підлого вбивці чи хоч побачити його одним оком.

— Отепер він попався! — вигукнув якийсь чоловік із найближчого містка. — Ура!

Натовп у захваті зірвав шапки і знову вибухнув криком.

— П'ятдесят фунтів тому, хто захопить його живим! — вигукнув літній джентльмен, що стояв на тому ж містку. — Я не зійду з місця, поки цей чоловік прийде до мене по нагороду.

Натовп знову заревів. Раптом пройшла чутка, що двері будинку нарешті виламано і що той, хто перший кинув клич принести драбину, пробрався в кімнату. Ця звістка враз обійшла весь натовп, і людський потік ринув назад на вулицю, а глядачі у вікнах, бачачи, що люди на містках посунули до фасаду будинку, теж вибігли надвір і влилися в юрбу, яка, тиснячись і штовхаючись, верталася на своє попереднє місце. Напираючи один на одного, задихаючись від нетерплячки, люди пробиралися до дверей, щоб побачити, як поліція виведе душогуба з будинку. Лунали страшні зойки, когось мало не задушили, когось збили з ніг і мало не затоптали. Вузькі проходи були загачені людьми; дехто рвався вперед, щоб пробитися до дверей будинку, дехто силкувався вирватися з тисняви; на мить про вбивцю забули, хоч усім іще дужче — якщо це можливо — хотілося бачити його спійманим.

Убивця знітився й присів; лють юрби приголомшила його, він зрозумів, що порятунку немає; але, помітивши несподівану зміну, враз скочив на рівні ноги, вирішивши зробити останню спробу врятувати життя — спуститися в канаву й з ризиком утопитися в твані вислизнути, користуючися темрявою і сум'яттям.

Відчувши нову силу і завзяття, збуджений галасом у будинку, який свідчив, що туди вже вдерлася юрба, він уперся ногою в димар, міцно обв'язав навколо нього один кінець мотузки і, поспішно орудуючи руками й зубами, зв'язав на другому кінці петлю. По цій мотузці він міг спуститися до канави на відстань меншу, ніж його власний зріст, а потім перерізати мотузку ножем, який тримав напоготові, і стрибнути вниз.

І Сайкс уже накинув петлю собі на голову, збираючись опустити її попід пахви, а згаданий літній джентльмен на містку (який так міцно вчепився в бильця, що його не зрушив тиск юрби) схвильовано скрикнув, попереджаючи сусідів, що душогуб хоче спуститись у канаву, коли, озирнувшись назад, убивця скинув догори руки і зойкнув від жаху.

— Знову ці очі! — вихорився у нього нелюдський крик.

Він заточився, наче вражений блискавкою, і, втративши рівновагу, впав через парапет. Петля була у нього якраз на шиї. Під його вагою мотузка натягнулася, як тятива, і з швидкістю стріли, випущеної з лука, він пролетів тридцять п'ять футів. Тіло його сіпнулося, скорчилось у конвульсіях, і він повиснув з розкритим ножем у задубілій руці.

Старий димар задрижав від поштовху, але доблесно вистояв. Безживне тіло вбивці погойдувалося біля стіни будинку, а Чарлі, відштовхуючи вішальника, що затуляв віконце, благав ради господа випустити його на волю.

Собака, який досі хтозна-де ховався, раптом вискочив на дах і, тоскно завиваючи, став бігати по парапету, потім він напружився і стрибнув на плечі мерцеві. Не втрапивши, він перевертом полетів у канаву і, вдарившись об каменюку, розчерепив собі голову.

Розділ LI

з'ясовує багато таємниць і оповідає про шлюбну пропозицію, під час якої не розглядалося питання про посаг та гроші на дрібнички для дружини

Минуло тільки два дні після подій, про які йшлося в попередньому розділі, а о третій годині третього дня Олівер уже мчав у дорожній кареті до свого рідного міста. Разом із ним їхали місіс Мейлі, Роза, місіс Бедвін і добряга лікар. Містер Браунлоу супроводжував їх позаду в поштовій кареті разом з іще одним чоловіком, — хто він такий, хлопцеві не сказали.

Дорогою вони майже не розмовляли, бо Олівер так хвилювався і мучився невідомістю, що не міг зібратися з думками й майже втратив дар мови, його супутники теж були в подібному настрої й, очевидно, поділяли його почуття в повній мірі. Містер Браунлоу дуже обережно ознайомив хлопця й обох леді із зізнаннями, які він вирвав у Монкса, і хоча вони знали, що мета їхньої подорожі — завершити вдало розпочату справу, проте в ній було дуже багато незрозумілого й таємного, тож вони сиділи, наче на голках.

Той самий добрий друг за допомогою містера Лосберна подбав, щоб вони ніяким чином не довідались про страшні події останніх днів. "Звичайно, — сказав він, — рано чи пізно вони таки про них почують, але краще хай почують згодом, бо тепер це зовсім не на часі". Тож їхали вони мовчки; кожен міркував про причину, яка звела їх в одній кареті, і жоден з них не виявляв схильності висловити думки, що тіснилися в його голові.

Але якщо Олівер, збентежений непевністю, мовчав, поки вони їхали до місця його народження незнайомою дорогою, то скільки спогадів прокинулося в його пам'яті і скільки почуттів переповнило його серце, коли карета звернула на той шлях, по якому він простував пішки — бідолашний знедолений хлопчина, який не мав ані притулку, ані друга, що вирятував би його з біди.

— Погляньте-но, погляньте! — вигукнув Олівер, схвильовано стискаючи Розину руку й показуючи у вікно карети. — Онде перелаз, через який я перескочив, а попід отим живоплотом я скрадався, щоб мене часом не спіймали і не завернули назад. А там стежечка через поле, вона веде до старого будинку, де я жив ще змалечку. О Діку, Діку, мій любий давній товаришу, як мені хочеться тебе побачити!

— Скоро ти його побачиш, — озвалася Роза, ласкаво стискаючи його руки. — Ти йому скажеш, що тобі добре повелося, що живеш ти в достатку і що найбільше щастя для тебе — повернутися сюди і зробити його теж щасливим.

— Так, так, — сказав Олівер. — І ми… ми заберемо його звідси, подбаємо, щоб він був одягнений і міг учитися, пошлемо його в яку-небудь тиху сільську місцину, де він видужає, зміцніє, правда?

Роза мовчки кивнула головою: хлопець так радісно всміхався крізь сльози, що їй одібрало мову.

— Ви його приголубите, бо ви до всіх добрі й ласкаві, — сказав Олівер. — Я знаю, ви заплачете, слухаючи його розповідь, але нічого, нічого, бо лихо вже минулося, і ви знову усміхнетесь — я це теж знаю, — коли подумаєте, як змінилась його доля. Адже так само було тоді, коли ви слухали мою розповідь. Перестрівши мене по дорозі в Лондон, Дік сказав: "Хай благословить тебе господь!" — зворушено вигукнув хлопець. — А тепер я йому скажу: "Хай благословить тебе господь!" — і доведу, як я люблю його за добре слово!

Коли вони в'їхали в місто і заглибились у його вузькі вулички, хлопець став наче сам не свій. Ось поховальна контора Сауербері, така сама, як і колись, тільки наче поменшала й понижчала; ось добре знайомі крамниці й будинки, з кожним із них його зв'язував якийсь спогад; ось візок Гемфілда, той самий візок, і стояв він біля дверей старого трактиру; ось робітний дім — похмура в'язниця його дитинства, з вузенькими вікнами, що насуплено дивляться на вулицю; ось той самий кощавий воротар, — побачивши його, Олівер злякано відсахнувся, а потім сам над собою засміявся, потім заплакав, потім знову засміявся. У вікнах і у дверях будинків він бачив десятки знайомих облич; тут майже все залишилось так, як і колись, наче він тільки вчора вийшов з міста і наче його теперішнє життя — це щасливий сон.

Але ні, це була жива радісна дійсність. Вони під'їхали до головного готелю міста (на який Олівер колись дивився з побожним страхом і вважав, що це найрозкішніший у світі палац, хоч тепер він здавався йому куди меншим і не таким величним).