Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 73

давні спогади й почуття ще живуть у мені і навіть зустріч із вами з новою силою відродила пам'ять про минуле, — саме тому я такий поблажливий до вас навіть тепер — так, Едварде Ліфорд, навіть тепер… І я червонію за вас, не гідного носити це ім'я.

— А до чого тут моє ім'я? — запитав його співрозмовник, який досі мовчки, з холодним подивом спостерігав хвилювання старого. — Що важить для мене це ім'я?

— Нічого, — відповів містер Браунлоу, — для вас нічого. Але його носила вона, і навіть тепер, коли минуло стільки років, воно повертає мені, старій людині, запал і трепет, які охоплювали мене, досить мені було його почути. Я дуже радий, що ви його змінили… дуже радий.

— Все це прекрасно, — сказав Монкс (збережемо прізвисько, яке він собі привласнив) по довгій паузі, під час якої він без упину совався на стільці, похмуро й зневажливо поглядаючи на містера Браунлоу, що сидів, прикривши очі рукою. — А чого вам од мене треба?

— У вас є брат, — мовив містер Браунлоу, зробивши зусилля над собою, — так, брат, саме ім'я якого, коли я сказав його вам на вухо сьогодні на вулиці, так вас приголомшило, що змусило піти за мною сюди.

— У мене нема братів, — заперечив Монкс. — Як вам відомо, я був єдиним сином свого батька. Для чого ж ви заговорили про якогось брата, коли не гірше за мене знаєте, що його нема?

— Вислухайте те, що відомо мені і, може, невідомо вам, — сказав містер Браунлоу. — Моя розповідь вас помалу зацікавить. Я знаю, що єдиним і потворним паростком нещасливого шлюбу, до якого фамільна гордість і корисливе, нікчемне марнолюбство приневолили вашого батька, ще зовсім молодого, були ви.

— Мене не обходить, як ви мене обзиваєте, — перебив його Монкс, ущипливо посміхаючись. — Ви знаєте факт — і цього з мене досить.

— Але я знаю також, — вів далі старий джентльмен, — якими нескінченними муками і стражданнями обернувся для нього цей нерівний шлюб. Я знаю, як безцільно й безрадісно несло нещасне подружжя ці важкі пута крізь життя, отруєне для них обох. Я знаю, як обопільна холодна шанобливість поступилася місцем відвертим сваркам, як байдужість переросла в неприязнь, неприязнь — у зненависть, зненависть — у відразу, аж поки зрештою вони розірвали осоружні пута і розійшлися в різні боки. Але й тоді кожен з них поніс свій уривок подружнього ланцюга, від якого вже ніщо, крім смерті, не могло їх звільнити і який вони намагалися приховати в новому оточенні під машкарою веселості й безтурботності. Вашій матері це вдалося: вона незабаром забула минуле, але батькові вашому воно краяло серце довіку.

— Так, вони роз'їхалися, — сказав Монкс. — Ну то й що?

— Коли минув якийсь час після їхнього розлучення, — провадив містер Браунлоу, — і ваша мати, віддавшись за кордоном світським утіхам, зовсім забула про свого молодого чоловіка — молодшого за неї на десять років, — батько ваш, що залишився в Англії без будь-яких надій на майбутнє, знайшов собі нових друзів. Принаймні про цю обставину ви знали.

— Ні, не знав, — сказав Монкс, відводячи погляд і постукуючи ногою по підлозі, начебто вирішивши геть усе заперечувати. — Не знав я.

— Ваш тон не менше, ніж ваші вчинки, переконує мене, що ви ні на мить не забували про що обставину і не переставали згадувати про неї з гіркотою в серці, — зауважив містер Браунлоу. — Я маю на думці те, що сталося п'ятнадцять років тому, коли вам було лише одинадцять років, а батькові вашому — тридцять один, бо, як я вже казав, він був ще зовсім юнаком, коли батько примусив його одружитися. Чи розповідати мені далі про події, що кидають тінь на пам'ять вашого батька, чи ви звільните мене від цього й самі відкриєте правду?

— Мені нема чого відкривати, — відказав Монкс. — Коли хочете, розповідайте далі.

— Так от, — провадив містер Браунлоу, — один з його нових друзів був відставний офіцер флоту, дружина якого померла за півроку перед тим і залишила його з двома дітьми — їх було більше, та, на щастя, вижило тільки двоє. То були дві дочки: одна — чарівне створіння дев'ятнадцяти років, а друга — ще зовсім дитя, років двох або трьох.

— Яке мені до всього цього діло? — спитав Монкс.

— Жили вони, — вів далі містер Браунлоу, ніби й не чув його запитання, — в тій частіші країни, куди ваш батько потрапив під час своїх мандрів і де він оселився. Вони познайомилися, зблизилися, заприятелювали. Ваш батько був напрочуд здібною людиною і мав душу і вдачу своєї сестри. Що ближче спізнавав його старий моряк, то більше любив. Було б краще, якби тим усе і скінчилося. Але дочка його теж полюбила.

Містер Браунлоу помовчав; Монкс кусав губи, втупивши очі в підлогу; коли старий джентльмен помітив це, він одразу ж заговорив знову:

— На кінець року він уже був заручений, урочисто заручений з нею, — він був першим і єдиним щирим, палким коханням тієї простодушної дівчини.

— Ваша історія, одначе, затяглася, — зауважив Монкс, неспокійно крутячись на стільці.

— Це правдива оповідь про горе і страждання, — відказав містер Браунлоу, — а такі оповіді звичайно бувають довгі. Якби йшлося про суцільну радість і щастя, тоді б я скоро закінчив… Так от, минули роки, і помер один з тих багатих родичів, заради чийого марнолюбства ваш батько був змушений — як це часто трапляється — був змушений пожертвувати собою. Щоб винагородити його за все горе, до якого він почасти спричинився, той родич залишив вашому батькові те, що вважав панацеєю від будь-якого лиха, — гроші. І йому довелося негайно виїхати в Рим, де той родич лікувався і де зрештою упокоївся, залишивши свої справи у вкрай заплутаному стані. Ваш батько поїхав і там смертельно захворів. Як тільки мати ваша довідалася про це, вона разом з вами поспішила з Парижа до нього. Другого дня по її приїзді ваш батько помер, не лишивши по собі ніякого заповіту — ніякого заповіту, — таким чином, усе його майно дісталося вашій матері і вам.

На цьому місці розповіді Монкс затамував подих і напружено прислухався, хоч і далі уникав дивитися на співрозмовника. Коли містер Браунлоу спинився, Монкс змінив позу, ніби йому раптом відлягло від серця, і витер Хусточкою розпашіле обличчя і руки.

— Але перед тим як виїхати за кордон віп був проїздом у Лондоні, — повільно мовив містер Браунлоу, не зводячи погляду з обличчя Монкса, — і завітав до мене.

— Уперше про це чую, — перебив його Монкс голосом, який мав звучати недовірливо, але виражав скоріше прикрий подив.

— Він зайшов до мене і лишив разом з іншими речами картину — портрет тієї бідолашної дівчини, який він сам намалював. Він не хотів віддавати його в чужі руки, а брати його з собою в ту поспішну подорож теж не випадало. Від тривог і гризот сумління він змарнів мало не на тінь;— говорив плутано й безладно про погибель та безчестя, що їх він на когось накликав; розповів про свій намір розпродати — хай із збитком — усе своє майно і, відказавши вам і вашій матері частину одержаних грошей, виїхати з Англії, — я добре розумів, що їхати він хотів не сам, — щоб більш ніколи не повертатися в цю країну. Навіть мені, своєму давньому другові, чия прихильність мала глибоке коріння в землі, в якій спочила найдорожча нам обом людина, — навіть мені він не висповідався до кінця, а тільки пообіцяв написати і в листі докладно про все розповісти, а колись іще раз — востаннє в цьому житті — побачитися зі мною. Та, на жаль, ота наша зустріч і стала останньою. Більше я його не бачив і обіцяного листа від нього не одержав.

Коли все скінчилося, — трохи помовчавши, провадив мь стер Браунлоу, — я поїхав туди, де зародилося його — я вживу вислів, звичайний для людей, бо жорстокість людська і поблажливість тепер нічого для нього не важать, — його гріховне кохання. Я вирішив, що в тому разі, коли мої побоювання виявляться слушними, та заблукана дитина знайде принаймні одне серце і дім, які готові будуть її прийняти й пригріти. Та за тиждень до того, як я приїхав, уся родина, сплативши дрібні борги, виїхала з тієї місцевості; куди й чому — ніхто не знав.

Монкс зітхнув іще вільніше і, переможно посміхаючись, повів очима по кімнаті.

— Коли ваш брат, — сказав містер Браунлоу, присуваючись ближче до нього, — коли ваш брат, кволий, занедбаний, одягнений у лахміття, трапився на моєму шляху, то був не просто випадок, а вища воля, — і я врятував його від злочинного, ганебного життя…

— Ви?! — вигукнув Монкс.

— Так, я, — підтвердив містер Браунлоу. — Я ж недаремно обіцяв, що зрештою зацікавлю вас. Атож, його врятував я. Видно, ваш хитрий спільник утаїв від вас мов ім'я, хоч він і не міг знати, що воно не буде для вас цілком невідомим. Отже, коли я визволив хлопця і він лежав у мене вдома, одужуючи після хвороби, мені в очі впала його разюча подібність з портретом, про який я вже казав. Навіть коли я вперше його побачив, замурзаного ї жалюгідного, в його обличчі мене вразило щось знайоме, ніби в ясному сні переді мною промайнув образ давнього друга. Навряд чи треба розповідати вам, як того хлопчика викрали в мене, перше ніж мені стала відома його історія.

— А чом ні? — поквапливо спитав Монкс.

— Тому що ви все це добре знаєте.

— Я?!

— Не заперечуйте, це ні до чого, — сказав містер Браунлоу. — Зараз ви побачите, що мені відомо ще багато дечого іншого.

— Ви… ви не маєте ніяких доказів проти мене, — затинаючись, мовив Монкс. — Ви не зможете нічого довести.

— Побачимо, — відповів старий джентльмен, кинувши на нього допитливий погляд. — Я згубив хлопця з очей і, хоч як шукав його, не міг знайти. Ваша мати вже померла, і я знав, що тільки ви можете з'ясувати мені таємницю, якщо тільки її взагалі можна з'ясувати; отож, коли до мене дійшли чутки, що ви живете в своєму маєтку у Вест-Індії, — куди, як вам добре відомо, ви поїхали після смерті матері, рятуючись від наслідків вашого розпусного життя, — я вирушив у дорогу. Виявилося, що за кілька місяців перед тим ви виїхали і були, як я чув, десь у Лондоні, але ніхто не міг сказати, де саме. Я повернувся до Англії. Агенти, що вели ваші справи, теж не знали вашої адреси. Вони розповіли мені, що ви з'являлися й зникали так само таємниче, як робили це завпеди: то вас бачили щодня, а то ви пропадали на цілі місяці, відвідуючи, напевно, ті самі кубла й обертаючись серед тих самих лихих людей, як і тоді, коли ще були зухвалим, непокірним підлітком.