Пригоди Олівера Твіста - Сторінка 80

Інші люди, яким не спиться, з радістю прислухаються до бою дзиґарів на дзвіниці, бо цей бій говорить їм про життя і те, що настане новий день. Він же слухав його з розпукою. В кожному ударі металевого дзвона йому вчувався один глибокий глухий звук: смерть! Що йому бадьорий шум і гам веселого ранку, які долинали крізь грубезні стіни навіть сюди? Це було те саме похоронне подзвіння, яке нагадувало йому про смерть і водночас глузувало з нього. День минув. День? Не було ніякого дня; він минув відразу, тільки-но наставши, — І знову прийшла ніч, ніч така довга і водночас така коротка: довга в своїй страшній тиші і коротка в своїх швидкоплинних годинах. Часом він лютував і проклинав бога, часом завивав і рвав на собі волосся. До нього прийшли його побожні одновірці, хотіли з ним помолитися, але він прогнав їх з прокльонами. Вони відновили свої благочестиві зусилля, але він накинувся на них з кулаками.

Суботній вечір. Йому лишилося жити тільки одну ніч. І коли він думав над цим, настав світанок — неділя.

Тільки надвечір цього останнього страшного дня в його нерозкаяній душі з'явилось ясне усвідомлення того, що він безпомічний і безпорадний. Не тому, що досі він плекав якусь певну надію на помилування, а тому, що не міг уявити собі близьку смерть як щось цілком імовірне. Він майже не розмовляв з двома тюремниками, які сторожили його по черзі, вони теж не робили спроб привернути його увагу. Досі він сидів наче в забутті, хоч і з розплющеними очима. Тепер він схоплювався щохвилини і, задихаючись, розчервонілий, починав гасати по камері в нападі такого страху й люті, що навіть вони, звиклі до такого видовища, сахалися від нього з жахом. Зрештою, мордований своїм нечистим сумлінням, він став такий страшний, що один тюремник не міг сидіти з ним віч-на-віч, і тепер вони сторожили його вдвох.

Він скулився на своєму кам'яному ложі і став думати про своє минуле. Того дня, коли його схопили, юрба кидала в нього чим попало і хтось влучив йому в голову; тепер вона була обв'язана полотняними бинтами. Руді патли звисали на біле, як крейда, обличчя, обідрана борода скуйовдилась, очі палахкотіли страшним вогнем, давно не мита шкіра облупилася від гарячки. Восьма… дев'ята… десята… Якщо це не підстроєно, щоб залякати його, і якщо години справді минають так швидко, наступаючи одна одній на п'яти, то де буде він, коли стрілка обійде циферблат? Одинадцята! Годинник пробив її, перш ніж завмерла луна від десятої. О восьмій він буде єдиним плакальником у власній похоронній процесії. А об одинадцятій…

Страшні мури Ньюгетської в'язниці, які приховували стільки страждань і стільки невимовних мук не тільки від очей, але — занадто часто й занадто довго — й від думок людських, ніколи ще не бачили такого жахливого видовища.

Поодинокі перехожі, які сповільнювали ходу біля цих мурів і питали себе, що робить смертник, якого мають завтра повісити, забули б тієї ночі про сон, якби його побачили.

З раннього вечора й мало не до півночі люди по двоє, по троє підходили до брами в'язниці й занепокоєно питали, чи не відкладено часом смертну кару. Діставши заперечну відповідь, вони поспішали поділитися приємною звісткою з гуртками цікавих, які збиралися на вулиці й показували одне одному двері, з яких він має вийти, і місце, де буде споруджено ешафот, а потім, неохоче відходячи, озиралися, щоб уявити собі завтрашню страту. Поступово вони розійшлися, і протягом години після півночі вулиця була безлюдна і темна.

Місце перед в'язницею вже розчистили, вулицю перегородили міцними, пофарбованими в чорне бар'єрами, які мали стримувати тиск юрби, коли перед хвірткою з'явилися містер Браунлоу й Олівер і показали дозвіл на побачення із смертником, підписаний одним із шеріфів. Їх відразу впустили до сторожки.

— І цей юний джентльмен теж піде з вами, сер? — запитав тюремник, що мав їх супроводити. — Таке видовище не для дітей.

— Ви кажете правду, мій друже, — відмовив містер Браунлоу, — але справа, заради якої я прийшов сюди, безпосередньо стосується цього хлопчика; а оскільки він бачив засудженого в розквіті його злочинної діяльності, то, я вважаю, йому буде корисно побачити його тепер, навіть коли це трохи злякає і завдасть душевного болю.

Цими кількома словами вони обмінялися, одійшовши вбік, щоб Олівер їх не почув. Тюремник доторкнувся до капелюха й, глянувши з цікавістю на хлопця, відчинив ще одні ворота, проти тих, крізь які вони зайшли, і повів їх темними покрученими переходами до камер.

— Ось тут, — сказав він, зупиняючись у похмурому коридорі, де двоє робітників щось майстрували в глибокому мовчанні, — ось тут він має пройти. А якщо ви зазирнете сюди, то побачите двері, з яких він вийде.

Він завів їх до кухні, вимощеної кам'яними плитами, заставленої мідними казанами — варити їжу для в'язнів, і показав двері. Над дверима було заґратоване віконце, крізь яке чулися чоловічі голоси, стукіт молотків, гуркіт дощок. Там споруджували ешафот.

Потім вони минули кілька залізних воріт, які ключарі відмикали зсередини, вийшли на подвір'я, піднялися вузькими сходами і вступили у вузький коридор з рядом залізних дверей по ліву руку. Давши їм знак зупинитися, ключар постукав у одну з них в'язкою своїх ключів. Обидва сторожі, пошепотівшися з ключарем, вийшли в коридор, Дотягуючись і, з усього видно, радіючи перепочинкові, і знаком запросили відвідувачів зайти за тюремником у камеру. Вони зайшли.

Засуджений сидів на своєму ложі, погойдуючися з боку в бік; лице його нагадувало швидше морду спійманого звіра, ніж людське обличчя. Думками він, очевидно, був десь у минулому, безупинно щось мимрив, не помічаючи відвідувачів або вважаючи їх дійовими особами своїх марень.

— Молодець, Чарлі… славно впорав… — бурмотів він. — Олівер теж… Ха-ха-ха!.. Олівер теж… він тепер справжній джентльмен… справжній… відведіть хлопця спати!

Тюремник узяв Олівера за руку й, шепнувши йому, що нема чого боятися, мовчки дивився на в'язня.

— Відведіть його спати! — скрикнув Фейгін. — Ви чуєте мене чи ні? Він… він причина всього цього. Недарма я взяв гроші, щоб привчити його до… Ану, Білле, горлянку Болтерові… Не займай дівчини… Ріж Болтерові горлянку од вуха до вуха. Одпиляй йому голову!

— Фейгіне! — окликнув його тюремник.

— Це я! — вигукнув старий, знову прибираючи пози пильної уваги, яку зберігав під час суду. — Я стара людина, мілорде, дуже-дуже стара людина!

— Слухай-но, — сказав тюремник, кладучи йому руку на груди, щоб він не вставав. — До тебе прийшли люди, хочуть про щось запитати. Фейгіне, Фейгіне! Ти ж мужчина!

— Недовго мені бути мужчиною, — відповів той, підводячи очі, в яких не було нічого людського, крім люті й жаху. — Бийте їх усіх на смерть. Яке вони мають право мене мордувати!

Тільки тепер він побачив Олівера та містера Браунлоу і, забившися в найдальший куток свого сидіння, запитав, чого їм тут треба.

— Сиди смирно, — сказав тюремник, притримуючи його. — А тепер, добродію, питайте його, що хотіли спитати. Будь ласка, швидше, бо з кожною годиною він навісніє дедалі дужче.

— У вас є деякі папери, — сказав, підходячи до нього, містер Браунлоу, — які віддав вам чоловік на ймення Монкс, щоб ви їх надійно сховали.

— Все це брехня, — відповів Фейгін. — У мене немає ніяких паперів, ніяких.

— Заради милосердного господа, — урочисто промовив містер Браунлоу, — не брешіть хоч тепер, коли ви стоїте на порозі смерті. Скажіть мені, де вони. Ви ж знаєте, що Сайкс помер, що Монкс признався, що використати ці папери — діло безнадійне. Де вони?

— Олівере! — гукнув Фейгін, киваючи хлопцю пальцем. — Ходи, ходи сюди! Я скажу тобі на вухо.

— Я не боюсь, — стиха мовив Олівер, випускаючи руку містера Браунлоу.

— Папери, — сказав Фейгін, притягаючи хлопця до себе, — папери в полотняній торбинці, а торбинка схована в дірці, видовбаній у комині великої кімнати, що нагорі. Я хочу поговорити з тобою, дорогесенький. Хочу поговорити з тобою.

— Гаразд, гаразд, — відповів Олівер. — Дозвольте, я прокажу молитву. Прошу вас! Дозвольте, я прокажу одну молитву. Станьте зі мною навколішки і прокажіть тільки одну молитву, а тоді будемо говорити до самого ранку.

— Надвір, надвір, — сказав на відповідь Фейгін, штовхаючи хлопця до дверей і безтямно дивлячись поверх його голови. — Скажи, що я заснув, — тобі вони повірять. Ти можеш мене вивести, якщо забереш із собою. Ну ж бо, ну ж бо!

— О боже, прости цьому нещасному! — скрикнув, заливаючись сльозами, хлопець.

— От і добре, от і добре, — сказав Фейгін. — Це нам на руку. Спочатку за ці двері. Якщо я тремтітиму й труситимусь, коли ми минатимемо шибеницю, ти на це не зважай, іди швидше далі. Ну, ну, ну!

— Вам більше нема про що його розпитувати, сер? — запитав тюремник.

— Ні, запитань у мене більше немає, — відповів містер Браунлоу. — Якби була надія, що ми зможемо привести його до тями…

— Ніщо вже не приведе його до тями, — сказав тюремник, похитуючи головою. — Краще облиште його.

Двері камери відчинилися, і зайшли сторожі.

— Ну рушай же, рушай! — крикнув Фейгін. — Тихенько, але не так повільно. Ну швидше, швидше!

Сторожі схопили його і, вирвавши з його рук Олівера, відтягли назад. Хвилину він борюкався з силою відчаю, а потім почав лементувати так, що його зойки проходили навіть крізь ці товстелезні стіни і лящали у вухах містера Браунлоу і Олівера, аж доки вони опинилися на подвір'ї.

Але за мури в'язниці вони вийшли не зразу. Ця жахлива сцена так вразила Олівера, що він мало не знепритомнів, і минула добра година, перш ніж знову зміг стати на ноги.

Коли вони вийшли на вулицю, вже світало. Там уже зібралася велика юрба; біля кожного вікна купчився гурт людей, вони курили, грали в карти, щоб згаяти час; люди в натовпі штовхалися, сварилися, жартували. Все свідчило про життя і бадьорість, все, за винятком страшних речей у самому центрі: чорного ешафота, поперечини, мотузки та інших жахливих засобів смерті.

Розділ LIII

і останній

Оповідь про долі дійових осіб нашої повісті майже закінчена. Те, що залишається додати їхньому біографу, можна викласти в кількох простих словах.

Не минуло й трьох місяців, як Роза Флемінг та Гаррі Мейлі повінчалися в тій самій сільській церкві, де віднині молодий священик мав виконувати свої обов'язки; того ж таки дня вони в'їхали до свого нового щасливого дому.

Місіс Мейлі оселилась у сина та невістки, щоб протягом решти дарованих їй долею супокійних днів насолоджуватися найбільшою радістю, яка може випасти на старість достойним людям: спогляданням щастя тих, кого вони безнастанно опікали з гарячою любов'ю й оточували ніжними турботами протягом усього свого сповненого добрими ділами життя.

Після ґрунтовного й ретельного вивчення грошових справ виявилося, що коли рештки батьківських статків, які присвоїв собі Монкс (статки ці ніколи не збільшувались ні в його руках, ні в руках його матері), поділити порівну між ним і Олівером, кожному дістанеться три тисячі фунтів з невеликим лишком.