Пригоди Піннокіо - Сторінка 15

Він смикав їх, тер, крутив, ніби вони були чиїсь, а не його.

— Любий мій,— заспокоїв його Ховрашок.— Нічого не вдієш. Така твоя доля. У книзі мудрості записано, шо всі ледачі діти, які відмовилися від книжок, школи, навчання І марнують свої дні в забавках та розвагах, неминуче рано чи пізно обертаються на отаких маленьких ослів.

— Невже це правда? — схлипуючи, запитав Піноккіо.

— Більше ніж правда. Тепер уже пізно плакати. Треба було думати раніше.

— Я не винен. Це все Гнотик.
— А хто цей Гнотик?

— Мій товариш по школі. Я хотів повернутися додому, хотів бути слухняним, хотів учитися далі, бути прикладом для інших, а Гнотик мені сказав: "Навіщо тобі це нудне навчання? Навіщо тобі ходити до школи? Поїдемо краще зі мною, до Країни розваг. Там не треба буде вчитися, ми гратимемося з ранку до вечора^ і нам завжди буде весело".

— Чому ж ти послухався порад цього поганого друга, несправжнього товариша?

— Чому? Тому, мій .Ховрашку, що я дерев'яний хлопчик без глузду і без серця. Ох, коли б я мав хоч крихітку серця, я ніколи не покинув би своєї доброї Феї, яка любила мене, мов мати, і яка так багато зробила для мене! І тепер би я вже не був дерев'яним хлопчиком, а був би розумним, як усі інші діти. Та я зустрівся з Ґнотиком, хай йому всячина! Зараз я йому скажу кілька слів!

І він попрямував до дверей. Але, згадавши, що в нього ослячі вуха, схаменувся: йому було соромно показуватися привселюдно. То що ж він надумав? Узяв великий ковпак і натягнув його на голову аж до носа.

Потім Вийшов шукати Ґнотика, щоб поквитатися з ним. Шукав його на вулицях, на площах, у театрах, усюди-— і не знайшов. Питався про нього у перехожих, але Ґнотика ніхто не бачив.

Тоді Піноккіо пішов до його дому. Постукав у двері.

— Хто там? —спитав Гнотик.

— Це я,—відповів Піноккіо.

— Почекай трохи, я відчиню.

За півгодини двері відчинилися. Уявіть собі здивування Піноккіо, коли він побачив свого друга Ґнотика в ковпаку, натягнутому аж до самого носа.

Побачивши таке, Піноккіо відчув жаль до друга і подумав одразу: "А що, коли він захворів на таку ж хворобу? Може, і в нього осляча гарячка?"

Вдавши, що нічого не помітив, він спитав веселенько:

— Як живеш, мій любий Ґнотику?

— Чудово. Як миша у головці сиру.

— І це ти кажеш правду?

— А чому б я мав тобі брехати?

— Вибач, друже, але чому ж ти тоді натягнув на голову ковпак, що закриває твої вуха?

— Так наказав мені лікар, бо в мене болить коліно. А ти, любий дерев'яний хлопчику, чому носиш такий самий ковпак, та ще й натягнув його до носа?

— Так мені наказав лікар, бо я подряпав собі ногу.

— Ох, бідний ПіноккІо!

— Ох, бідний Ґнотику!

Після цих слів запала тривала мовчанка, друзі насмішкувато зиркали один на одного. Нарешті дерев'яний хлопчик промовив до свого товариша улесливим і хитрим голоском:

— Скажи-но мені, любий Ґнотику: чи боліли в тебе коли-небудь вуха?

— Ніколи! А в тебе?

— Ніколи! Але цього ранку я відчув гострий біль у вусі.

— Я теж.

— І ти теж? А яке вухо в тебе заболіло?

— Обоє! А в тебе?

— Обоє. Може, це така сама хвороба?

— Боюся, що так.

— Зроби мені ласку, Ґнотику.

— Охоче. Від щирого серця.

— Покажи мені свої вуха!

— Чому б ні? Але спочатку покажи свої.

— Ні. Ти перший покажи.

— Ні, любий! Спочатку ти, а потім я.

— Тоді домовимось, як добрі друзі,— запропонував дерев'яний хлопчик.

— Гаразд, домовимось.

— Знімімо шапки разом: згода?

— Згода!

— Увага! — Піноккіо почав голосно лічити.—Один! Два! Три!

На "три" хлопці скинули ковпаки і підкинули угору тут сталося неймовірне. Піноккіо і Ґнотик, побачивши, що обидва вони вражені тією самою хворобою, замість журитися та сумувати, почали кепкувати з своїх довжелезних вух, а потім ше й реготатись.

Вони реготалися довго, аж за животи брались: Та раптом Ґнотик замовк, захитався і міняючись на виду, сказав:

— Допоможи, допоможи, Піноккіо!

— Що з тобою?

— Ой, біда! Я не можу встояти на ногах.

— Я теж не можу,—заридав Піноккіо і похитнувся.

З цими словами обидва стали рачки на землю і почали, бігати руками й ногами по кімнаті. Поки вони отак бігали, їхні руки перетворились на йоги, обличчя видовжились і стали мордами, а спини покрилися світло-сірою шерстю з чорними цятками.

Але знаєте, яка мить була найтяжчою для обох друзів? Та, коли вони відчули, що ззаду в них виросли хвости. Знесилені від болю й сорому, вони спробували'заплакати, нарікаючи на свою долю.

Але заплакати не змогли! Замість стогонів і нарікань з їхніх горлянок вилетіло осляче ревіння. Вони голосно заревли дуетом:

— І-га, і-га, і-га!

Цієї миті постукали в двері і чийсь голос промовив:

— Відчиніть! Я Чоловічок, візник фургона, який привіз вас у цю країну. Відчиніть мерщій, а то біда вам буде!

XXXIII. ПІСЛЯ ТОГО ЯК ПІНОККІО СТАВ СПРАВЖНІМ ОСЛОМ, ЙОГО КУПУЄ ДИРЕКТОР ЦИРКУ, ЩОБ НАВЧИТИ ТАНЦЮВАТИ І СТРИБАТИ КРІЗЬ ОБРУЧІ. ТА ОДНОГО ВЕЧОРА, ПОШКОДИВШИ НОГУ, ПІНОККЮ ПОТРАПЛЯЄ ДО ІНШОГО ПОКУПЦЯ, ЯКИЙ ХОЧЕ ЗДЕРТИ З НЬОГО ШКУРУ НА БУБОН

Побачивши, що двері не відчиняються, Чоловічок добре штовхнув їх ногою і ввійшов до кімнати. Як завжди посміхаючись, він промовив до Ґнотика й Піноккіо:

— Молодці, хлопці! Ви так гарно ревли, що я одразу впізнав ваші голоси. І тому прийшов сюди.

Почувши ці слова, ослики присмирніли, притихли. Вони стояли, похиливши голови, повісивши вуха і підібгавши хвости.

Чоловічок спочатку погладив їх, обмацав, поплескав по хребту. Потім він узяв шкребло І гарненько обох вичистив. Коли шкури в осликів залисніли, як дзеркало, він понадягав на них вуздечки і повів продавати на базарну площу.

Покупців довго не довелося чекати.

Ґнотика купив селянин, у якого напередодні помер осел, а Піноккіо продали директорові цирку, який хотів навчити його стрибати і танцювати разом з іншими звірятами, що були у нього в трупі.

Тепер ви зрозуміли, мої маленькі читачі, яким ремеслом займався Чоловічок? Цей огидний карлик з солоденьким привітним обличчям час від часу мандрував зі своїм фургоном по світу, по дорозі обіцянками та улесливими словами заманював усіх ледачих дітей, яким набридли книжки і школа. У своєму фургоні він привозив їх у Країну розваг, щоб вони там гралися й тішились. Коли ж бідолашні одурені діти внаслідок неуцтва, безперервних розваг та неробства ставали справжніми ослами, він вигідно продавав їх на ярмарках і базарах. За кілька років він заробив багато грошей і став мільйонером.

Що було далі з Ґнотиком, я не знаю. А для Піноккіо з перших днів почалося тяжке, сповнене злигоднів життя.

Коли його привели до стайні, новий хазяїн кинув йому в ясла соломи, але Піноккіо, покуштувавши, виплюнув її. Хазяїн, невдоволено буркочучи, кинув йому сіна. Сіно теж не сподобалося Піноккіо.

— А, то ти й сіна не хочеш? — гнівно вигукнув хазаїн.— Гаразд, любий ослику, я тобі виб'ю дурість із голови.

І він оперезав Піноккіо по ногах батогом. Той від болю заплакав, заревів. І сказав:

— І-а, І-а, і-а, я не можу їсти соломи.

— То трощи сіно,— відрубав хазяїн, який прекрасно розумів ослячу мову.

— І-а, і-а, і-а, від сіна в мене болітиме живіт.

— Ти, мабуть, думаєш, що я годуватиму такого осла, як ти, курячими стегенцями і каплунами-в соусі? — промовив хазяїн, розсердившись ще більше, і вдруге вперіщив ослика батогом.

Після другого удару Піноккіо замовк, подумавши, що розумніше буде мовчати.

Тим часом стайню замкнули, І Піноккіо зостався сам. Він уже давно не їв і почав позіхати від голоду. Позіхаючи, широко розтуляв пащу, широку як піч.

Нарешті, не знайшовши в яслах нічого іншого, він зважився пожувати трохи сіна. Добряче пожував його, заплющив очі і проковтнув.

"А сіно не таке вже й погане,— подумав він.— Та було б куди краще, якби я вчився далі!.. Тоді замість сіна я оце їв би свіжий хліб Із доброю ковбасою. Що ж, доведеться терпіти!"

Прокинувшись наступного ранку, він не знайшов у яслах навіть жменьки сіна, бо за ніч усе виїв.

Тоді він узяв у рот солом'яної січки. Жуючи, думав, що солома навіть запахом не нагадує ні рисової каші по-міланськи, ні макаронів по-неаполітанськи.

— Доведеться потерпіти! — промовив він, пережовуючи січку,—Може, мої злигодні стануть наукою для неслухняних дітей, які не хочуть учитися. Терпіння! Терпіння!

— Яке ще там терпіння! —вигукнув хазяїн, що саме зайшов до стайні.—Ти думаєш, я купив тебе для того, щоб тільки годувати й напувати? Ні, я купив тебе, щоб ти працював і заробляв мені грошенята. Гайда зі мною до цирку! Я навчу тебе стрибати крізь обручі, пробивати головою паперові кружала, танцювати вальс і польку, стояти на задніх ногах.

Сердешний Піноккіо хоч-не-хоч мусив навчитися усіх тих штук. Та поки він вивчився, минуло три місяці. За цей час він заробив багато ударів батогом.

І ось надійшов день, коли його хазяїн зміг оголосити про справді незвичайну виставу. На різнобарвних афішах, які він звелів розклеїти по місту, писалося:

ВЕЛИКА СВЯТКОВА ВИСТАВА

Сьогодні увечері ви побачите незвичайні вправи ти стрибки, а також інші номери, які виконують усі артисти і коні нашої трупи.

Крім того, вперше перед публікою виступить знаменитий ослик Піноккіо, відомий— під іменем "Зірка танцю". Цирк буде яскраво освітлений.

Ясна річ, що цього вечора цирк був повний-повнісінький ще за годину до початку вистави.

Навіть за щире золото не можна було знайти місця ані в партері, ані в ложі чи навіть приставного стільця.

На сходах до цирку юрмилися хлопчики і дівчата різного віку, що страх хотіли побачити, як танцює знаменитий ослик Піноккіо.

Після першого відділу програми на арені з'явився сам директор цирку — у чорному фраку, білих рейтузах і чоботях вище колін. Він низько вклонився публіці й урочисто виголосив таку безглузду промову:

— Шановна публіко, кавалери і дами! Я, той, що нижче підписався, перебуваючи проїздом у вашій блискучій столиці, маю честь, а також задоволення представити цій мудрій і шановній аудиторії знаменитого ослика, який уже мав честь танцювати в присутності його величності імператора всіх найголовніших імператорських дворів Європи. І хай ми відчуємо вашу присутність, яка надихне нас, і просимо бути до нас ласкавими.

Ця промова викликала багато сміху та оплесків. Оплески подвоїлись і стали бурхливими, коли на арену вийшов ослик Піноккіо, вбраний по-святковому. На ньому була нова вуздечка з блискучої шкіри з мідними пряжками і цвяшками.