Пригоди Піннокіо - Сторінка 14

І ось удалині замерехтів вогник, почулося дзеленькання дзвіночків і звук труби, тоненький, як дзижчання комара.

— Он вони! — вигукнув Ґнотик, схопившись на ноги.

— Хто? — пошепки спитав Піноккіо.

— Фургон, який забере мене. Ну то як, поїдеш чи ні?

— А це правда,— спитав дерев'яний хлопчик,— що в тій країні взагалі не треба вчитися?

— Зовсім, зовсім не треба.

— Яка чудесна країна, яка чудесна країна, яка чудесна країна!

XXXI. ПІСЛЯ П'ЯТИ МІСЯЦІВ БЕЗТУРБОТНОГО ЖИТТЯ В ЧУДЕСНІЙ КРАЇНІ ПІНОККІО, НА СВІЙ ПОДИВ, ПОМІЧАЄ, ЩО...

Нарешті фургон прибув, причому під'їхав він тихо-тихо, бо його колеса були обмотані клоччям і ганчірками.

Тягли фургон дванадцять пар осликів, однакових на зріст, але різної масті.

Були тут і сірі, й білі, одні рябі в коричневу і білу цятку, інші в синю і жовту смужки.

Але найдивніше було те, що. всі дванадцять пар, тобто всі двадцять чотири ослики не були підкуті, а мали на ногах білі шкіряні чобітки, зовсім як люди.

А візник? Уявіть собі чоловічка, ширшого, ніж вищого, гладенького і м'якенького, як кулька з масла. Щічки, як рожеве яблучко, рот завжди усміхнений, а голосок тоненький і ласкавий, мов у кота, що просить ласий шматочок у хазяйки.

Всі діти, побачивши цього Чоловічка, одразу закохувалися в нього і юрбою поспішали у фургон, щоб він одвіз їх у країну достатку, яка на географічній карті мала спокусливу назву — Країна розваг.

І справді, фургон був уже повний-повнісінький хлопчиків віком від восьми до дванадцяти років. їх набилося туди, як оселедців у бочку. Там навіть дихнути не можна було, але ніхто не ойкав, ніхто не скаржився! Сама вже думка про те, що за кілька годин вони приїдуть у країну, де немає ні книжок, ні шкіл, ні вчителів, робила їх такими щасливими й покірними, що вони не відчували ні труднощів, ні втоми, ні голоду, ні спраги, навіть спати не хотіли.

Тільки-но фургон зупинився, Чоловічок, посміхаючись, ласкаво спитав у Ґнотика:

— Скажи мені, любий хлопчику, чи й ти хочеш поїхати в цю щасливу країну?

— Звичайно, хочу.

— Але ж, любий мій, у фургоні немає жодного місця. Як бачиш, там повно-повнісінько.

— Дарма! — відповів Ґнотик.— Якщо немає місця всередині, я згоден сісти на дишло.

І, підстрибнувши, він умостився верхи на дишлі.

— А ти, любий мій,— сказав Чоловічок ввічливо звертаючись до ПіноккІо,— що думаєш робити? Поїдеш з нами чи лишишся тут?

— Я залишаюсь,— відповів ПіноккІо.— Я хочу повернутися додому, хочу вчитися так, щоб стати прикладом для всіх, як усі пристойні хлопчики.

— Щасти тобі!

— ПіноккІо! — сказав тоді Ґнотик.— Послухай мене. їдьмо з нами, і будемо веселитися довіку.

— Ні, ні і ще раз ні!

— Їдьмо з нами, і будемо веселитися,—гукнули ще якісь чотири голоси зсередини фургона.

— Їдьмо з нами, і будемо веселитися,—загорлала сотня голосів з фургона.

— А що скаже моя добра Фея, коли я поїду з вами? — спитав дерев'яний хлопчик; він уже завагався.

— Не забивай собі голову такими дурницями. Подумай тільки, що ми. їдемо в країну, де станемо господарями своєї долі і веселитимемося з ранку до вечора.

Піноккіо не відповів, а лише зітхнув, потім зітхнув удруге, втретє і нарешті мовив:

— Дайте мені місце, я теж поїду з вами.

— Всі місця зайняті,— відповів Чоловічок,— але щоб довести, як ми тебе поважаємо, я поступаюсь тобі своїм місцем на передку.

— А ви як?

— Піду пішки.

— Ні, я цього ніколи не дозволю. Краще сяду верхи на котрогось із цих осликів.

З цими словами дерев'яний хлопчик підійшов до ослика, що стояв з правого боку в першій парі, і спробував сісти на нього верхи.

Але тварина, різко повернувшись, хвицнула задніми ногами і підкинула бідолаху в повітря.

Можете собі уявити нахабний і гучний сміх хлопчаків, які бачили цю сцену! Але Чоловічок не засміявся. Він спокійно наблизився до непокірливого ослика і, вдавши, ніби хоче його поцілувати, в одну мить відкусив йому половину правого вуха.

А тим часом Піноккіо підвівся з землі і, страшенно розлючений, одним стрибком скочив на спину бідної тварини. Він зробив це так спритно, що хлопці перестали сміятися, закричали: "Хай живе Піноккіо!" — і щосили заплескали в долоні.

Але ослик раптом став на передні ноги і скинув нешасного дерев'яного хлопчика на середину дороги, просто на купу каміння.

Знову розлігся регіт. Але Чоловічок і цього разу не засміявся, а з лагідним виглядом наблизився до неспокійного ослика І, вдавши, що хоче поцілувати його, відкусившому половину другого вуха. Потім сказав дерев'яному хлопчикові:

— Сідай верхи і не бійся. Цей ослик трохи чудний. Та я сказав йому по одному слівцю у праве й ліве вухо і сподіваюсь, що тепер він буде слухняний і смирний.

Піноккіо сів, і фургон рушив. І коли ослики вже бігли чвалом, а фургон підстрибував на бруківці, дерев'яному хлопчикові раптом почувся тихенький голосок:

— Нещасний дурнику, ти зробив по-своєму, тепер начувайся.

Піноккіо перелякався, почав озиратися довкола, шукаючи, хто це говорить, але нікого не побачив. Ослики бігли собі далі, фургон котився, хлопці спали, Ґнотик хропів, як байбак, а чоловічок, сидячи на передку, наспівував крізь зуби:

Всі сплять уночі,

Я ж не сплю ніколи.

Проїхали якихось півкілометра, коли Піноккіо почув той самий тоненький голосок:

— Опам'ятайся, дурню! Хлопці, які покинули навчання і повернулися спиною до книжок, учителів і школи, щоб віддатися розвагам і забавкам, прирікають себе на горе... Я на собі це відчув, я не можу про це говорити. Настане день, коли й ти заплачеш, як тепер плачу я, але тоді буде за пізно.

Почувши такі речі, вкрай переляканий Піноккіо скочив з ослика й підбіг до його морди.

Він був страшенно вражений, побачивши, що ослик плаче, плаче, як хлопчик!

— Гей, синьйоре Чоловічку,— гукнув Піноккіо до візника,— сталася дивна річ! Цей ослик плаче!

— Хай собі плаче. Наплачеться, буде сміятися.

— Невже ви навчили його й говорити?

— Ні, він сам навчився белькотати деякі слова. Він три роки пробув у компанії дресированих собак.

— Бідолаха!

— Рушаймо далі,— сказав Чоловічок,—ми не можемо марнувати час на те, щоб дивитись, як плаче осел. Сідай верхи, і їдьмо далі. Ніч холодна, а шлях далекий.

Піноккіо, звісно, послухався. Фургон знову рушив, і на світанку всі щасливо дісталися до Країни розваг.

Ця країна не схожа була на жодну країну в світі. Жили тут тільки самі діти. Найстаршим було чотирнадцять, наймолодшим—вісім років. На вулицях веселощі, розваги, гамір, аж у голові наморочилося! Усюди вешталися ватаги нероб. Хто грав у горіхи, хто в крем'яхи, хто в м'яча, одні каталися на велосипедах, інші на дерев'яних конях. Тут грали в піжмурки, там у квача. Одні, одягнуті клоунами, ковтали палаюче клоччя, другі декламували, треті співали. Той ходив на руках по землі, дриґаючи ногами в повітрі, той ганяв обручі, а той походжав, як генерал, у паперовій касці і з картонним мечем у руці. Сміялися, кричали, плескали в долоні, свистіли, кукурікали. Словом, тут стояв такий пекельний галас, такий гармидер, що треба було затикати вуха, щоб не оглухнути. На всіх площах стояли балагани, і там з ранку до вечора юрмилися діти, а на всіх стінах, були написані чудові слова, як наприклад: "Хай жевуть росвахи" (замість "Хай живуть розваги"), "Ни хочимо хотити до школи" (замість "Не хочемо ходити до школи"), "Геть орихмстику!" (замість "Геть арифметику!") та інші подібні.

Піноккіо, Ґнотик та інші хлопці, які приїхали разом з Чоловічком, тільки-но вступили в місто, одразу ринули в цей гармидер і за кілька хвилин подружилися з усіма. Хто був у ту мить щасливіший і задоволеніший від них!

У таких безперервних розвагах, як сон, минали години, дні, тижні...

— Ах, яке чудове життя! — казав Піноккіо щоразу, як зустрічався з Ґнотиком.

— Бачиш тепер, що моя правда? — відповідав Ґнотик.— А ти не хотів їхати! Та ще й забрав собі в голову повернутися додому до своєї Феї і гаяти час на навчання! Якщо ти сьогодні позбувся нудних книжок і школи, то ЦИМ завдячуєш мені, моїм порадам, моєму старанню. Ти розумієш? Тільки справжні друзі можуть робити такі великі послуги!

— Звичайно, Ґнотику. Якщо сьогодні я справді задоволений життям, то це твоя заслуга. А знаєш, що казав завжди про тебе вчитель? "Не водися з тим шибеником Ґнотиком, тому що Ґнотик—поганий товариш і може навчити тебе тільки поганому".

— Нещасний учитель!—сказав Ґнотик, хитаючи головою.— Я добре знаю, що він не любив мене і лаяв як хотів, але я великодушна людина і прощаю йому!

— Ти благородний хлопець! — сказав Піноккіо, обнявши друга і вдячно цілуючи його в чоло.

Так Минуло п'ять місяців безтурботного життя в прекрасній Країні розваг. Хлопці гралися, розважались і за весь цей час жодного разу не побачили ні книжки, ні школи. І ось, прокинувшись одного ранку, Піноккіо був страшенно вражений надзвичайно прикрою несподіванкою, яка дуже засмутила його.

XXXII. У ПІНОККІО ВИРОСТАЮТЬ ОСЛЯЧІ ВУХА, А ЗГОДОМ ВІН ОБЕРТАЄТЬСЯ НА СПРАВЖНЬОГО ОСЛА І НАВІТЬ ПОЧИНАЄ РЕВТИ ПО-ОСЛЯЧОМУ

Що то була за прикра несподіванка? — звичайно, спитаєте ви.

Так-от, мої любі маленькі читачі, прокинувшись, ПіноккІо, як завжди, почухав голову. І раптом він помітив, що його вуха виросли більш як на долоню.

А слід нагадати, що в дерев'яного хлопчика вуха зроду були манюсінькі-манюсінькі, такі манюсінькі, що простим оком і не побачиш. Уявіть собі, як він здивувався, помітивши, що його вуха за одну ніч виросли і стали довгі, як дві очеретяні волоті.

Піноккіо відразу кинувся шукати дзеркало, але не знайшов. Тоді він налив у корито води, заглянув туди і . побачив щось таке, чого не бачив ніколи: своє відображення, прикрашене чудовими ослячими вухами.

Мабуть, не треба описувати всього болю, сорому І розпачу, які охопили нещасного Піноккіо..

Він почав плакати, голосити, битися головою об стіну. Але що більше він бідкався, то швидше росли його вуха, а кінчики їх вкрилися волоссям.

Почувши розпачливі зойки, до кімнати ввійшов гарненький Ховрашок, що жив поверхом вище. Побачивши, дерев'яного чоловічка в такому відчаї, він стурбовано спитав:

— Що сталося, мій любий сусідо?

— Я захворів, любий мій Ховрашку, дуже захворів, Це небезпечна хвороба. Ти вмієш вимірювати пульс?

— Трошки.

— Перевір, будь ласка, чи в мене часом не лихоманка?

Ховрашок простяг праву лапку, помацав у Піноккіо пульс І сказав зітхаючи:

— Мій друже, мені дуже прикро, але я мушу сказати тобі неприємну річ.

— Яку саме?

— В тебе страшенна гарячка.

— Що це за гарячка?

— Та, яку називають ослячою.

— Не знаю такої,—відповів дерев'яний хлопчик, хоча одразу зрозумів, про що йдеться.

— Тоді я тобі поясню,— сказав Ховрашок.— Знай, що за дві-три години ти вже не будеш ні дерев'яним, ні справжнім хлопчиком...

— А ким же я буду?

— За дві-три години ти станеш справжнісіньким ослом, як і всі ті, що тягнуть візки і носять на собі капусту і салату на базар.

— О горе мені, горе мені!—залементував Піноккіо, схопившись руками за вуха.