Пригоди Шерлока Холмса - Сторінка 16

Оглянувши ґрунт, я помітив кілька дрібниць, про які розповів тому недоумкуватому Лестрейдові: вони стосувалися злочинця.

— Але як ви відшукали їх?

— Ви знаєте мій метод. Головне в ньому — спостереження за дрібницями.

— Про його зріст ви, напевно, здогадалися, судячи з довжини кроку. Про його чоботи також розповіли сліди.

— Так, чоботи були незвичайні.

— А кульгавість?

— Сліди правої ноги були не такі чіткі, як сліди лівої. Він легше ступав на неї. Чому? Бо він накульгував.

— А те, що він шульга?

— Вас самого вразив опис рани, складений хірургом. Удару завдано ззаду, але з лівого боку. Хто ще міг таке зробити, крім шульги? Під час розмови батька з сином він стояв за отим деревом. Він там навіть палив. Я знайшов там попіл від сигари і, добре знаючися на тютюні, з’ясував, що він палив індійську сигару. Я трохи вивчав це питання й навіть написав невеличку працю про попіл ста сорока сортів люлькового, сигарного та цигаркового тютюну. Побачивши попіл, я обшукав усе навколо і знайшов на моховинні недопалок. То була індійська сигара, виготовлена в Роттердамі.

— А мундштук?

— Я помітив, що він не брав її до рота. Виходить, що він курив з мундштуком. Кінчик було обрізано, а не відкушено, але нерівно, тож я вирішив, що кишеньковий ніж у нього тупий.

— Холмсе, — мовив я, — ви сплели довкола злочинця тенета, з яких він нізащо не виплутається, й порятували життя невинній людині, справді зняли з її шиї зашморг. Я бачу напрямок, куди ведуть ці сліди. Ім’я вбивці...

— Містер Джон Тернер, — оголосив служник, відчинивши двері й пропустивши до вітальні відвідувача.

Чоловік, що увійшов, мав дивний, химерний вигляд. Повільна, кульгава хода й згорблені плечі робили його старішим, ніж він був насправді, а тверде, різке обличчя й величезні руки та ноги свідчили про неабияку силу як тіла, так і духу. Густа борода, сиве волосся та кудлаті низькі брови надавали його обличчю гордовитого, владного виразу, але саме це обличчя було сіре, мов попіл, а губи й ніздрі посиніли. Я одразу помітив, що він слабує на якусь задавнену невиліковну хворобу.

— Сідайте, будь ласка, на канапу, — лагідно мовив Холмс. — Чи одержали ви мою цидулку?

— Так, її приніс воротар. Ви пишете, що хотіли б побачитися зі мною, щоб запобігти скандалові.

— Я гадаю, що зчиниться великий галас, коли я виступлю в суді.

— Але навіщо ви хотіли мене бачити? — Тернер подивився на мого друга з таким відчаєм у втомлених очах, неначе він вже дістав відповідь на своє запитання.

— Так, — мовив Холмс, відповідаючи радше на його погляд, аніж на слова. — Саме так. Я все знаю про Мак-Карті.

Старий Тернер затулив обличчя руками.

— Боже, поможи мені! — вигукнув він. — Я нізащо не дав би загинути цьому юнакові. Присягаюся, що я розповів би все, якби дійшло до суду присяжних...

— Радий чути це від вас, — суворо сказав Холмс.

— Я вже давно був би розповів про це, якби не моя люба дівчинка. Це розбило б їй серце — так, розбило б їй серце, коли б вона почула про мій арешт.

— Можна й не доводити справу до арешту, — мовив Холмс.

— Як?

— Я — особа приватна. Мене запросила ваша дочка, і я дію лише в її інтересах. Молодого Мак-Карті має бути звільнено.

— Я скоро помру, — сказав старий Тернер. — Я вже багато років хворію на діабет. Мій лікар не певен, чи проживу я ще з місяць. І все-таки я волів би померти під дахом власної господи, ніж у в’язниці.

Холмс підвівся й пересів до столу, прихопивши ручку й папір.

— Розкажіть усе, як було, — мовив він. — Я коротко запишу вашу розповідь, ви підпишетесь, а Ватсон засвідчить. Це ваше зізнання я передам до суду лише в разі крайньої потреби, щоб порятувати молодого Мак-Карті. Якщо ж такої потреби не буде, я до цього не вдаватимуся.

— Добре, — сказав старий. — Ще невідомо, чи доживу я до суду, тож для мене це мало важить, але я не хочу завдати болю Алісі... А тепер я розповім вам геть-чисто все. Це тривало довго, проте я спробую розповісти досить швидко.

Ви не знали цього покійного Мак-Карті. То був справжнісінький диявол, слово честі. Борони вас Господь від такої людини! Він тримав мене в лещатах двадцять років і отруїв мені все життя. Спершу я розкажу вам, як я опинився у нього в руках.

Це сталося на початку шістдесятих в Австралії. Тоді я ще був молодий шибайголова, запальний і нерозважливий, готовий до будь-якого вчинку. Я мав поганих друзів — вони навчили мене пити. На моїй ділянці мені не щастило з золотом, тож я подався в мандри і став, як то кажуть, лицарем на роздоріжжі. Нас було шестеро, ми жили по-дикунськи, часом нападали на ферми й зупиняли фургони на дорогах біля копалень. Мене прозивали Чорним Джеком із Баларета; нас і досі пам’ятають у колонії як банду з Баларета.

Одного разу з Баларета до Мельбурна вирядили конвой із золотом. Ми влаштували засідку й напали на нього. Охоронців було шестеро, нас — так само шестеро, тож бій був жорстокий. Першими ж пострілами ми звалили чотирьох, але коли нарешті захопили здобич, нас залишилося троє. Я притулив цівку пістоля до голови візника — то й був Мак-Карті. Господи, краще було б застрелити його! Але я його помилував, хоча й бачив, що він пильно зирить на мене своїми лютими очицями, немовби запам’ятовуючи кожну рисочку мого обличчя. Ми взяли золото, розбагатіли й спокійно перебралися до Англії. Тут я назавжди покинув колишніх приятелів і зажив заможним тихим життям. Я купив цю садибу, — вона саме продавалася тоді, — й намагався своїми грошима хоч комусь робити добро, щоб спокутувати ті злочини, які принесли їх мені. Я одружився, й хоч моя жінка померла молодою, вона залишила мені любу маленьку Алісу. Навіть коли моя донечка була ще немовлятком, її рученята тримали мене на праведному шляху так міцно, як ніщо в світі. Одне слово, я зажив по-новому й хотів цілком забути про минуле. І все було чудово, доки я не потрапив у лабети Мак-Карті.

Якось я поїхав до міста в грошових справах і зустрів його, вбраного у лахміття, на Риджент-стрит.

"А ось і ти, Джеку, — мовив він, узявши мене за руку, — тож владнаймо справу по-сімейному. Нас тут двоє, — зі мною ще син, — і ти мусиш про нас потурбуватися. А як не схочеш, то запам’ятай: Англія — чудова країна, яка шанує закони, й поліція тут завжди поруч, варто лише її покликати".

Так вони оселилися тут, на заході, і я не міг їх здихатися; з того часу вони безкоштовно займали мою найкращу ділянку. Я не знав ні спокою, ні відпочинку, ні забуття; куди не подамся, всюди до мене вишкіряється його хитра пика. Коли підросла Аліса, стало ще гірше, бо він помітив, що від неї я більше ховаюся зі своїм минулим, ніж від поліції. Все, чого лише бажав, він діставав одразу, чи то була земля, чи будівлі, чи гроші, — аж поки йому не забаглося неможливого. Йому забаглося Аліси.

Його син, бачте, саме підріс, донька моя — теж, і оскільки про хворобу мою знали всі, він вирішив, що його хлопчина прибере до своїх рук усе моє майно. Але цього разу я був невблаганний. Я й подумати не міг про те, що його кляте поріддя об’єднається з моїм; не можу сказати, що мені не подобався хлопець, але в жилах його текла батькова кров, і цього було досить. Я стояв на своєму. Мак-Карті вдався до погроз. Я зовсім роздратував його. Ми мали зустрітися біля ставу, якраз між нашими садибами, щоб про все там переговорити.

Коли я прийшов туди, то побачив, як він розмовляє з сином; я запалив сигару й став чекати за деревом, поки він залишиться сам. Але, слухаючи їхню розмову, я дедалі більше проймався злобою. Він змушував сина одружитися з моєю дочкою, нітрохи не зважаючи на її власну думку, немовби йшлося про якусь повію. Я мало не збожеволів, коли подумав, що й сам я, і все, що мені дороге, може потрапити до рук такої людини. То, може, краще розірвати ці кайдани? Я хвора людина, скоро помру. Хоч розум мій ще ясний, а руки й ноги — дужі, я знав, що життя моє скінчилося. Але моє ім’я і моя дитина! Все це буде врятовано, якщо я примушу замовкнути цей бридкий язик. І я зробив це, містере Холмсе. Зробив би й ще раз. Це тяжкий гріх, та своїм життям, повним страждань, я спокутував його. Але думка про те, що моя донька потрапить до тієї самої пастки, була для мене нестерпною. Я вбив його без будь-яких докорів сумління, розчавив, мов огидну, отруйну тварюку. Почувши крик, туди надбіг його син, але я встиг сховатися в лісі, хоч мені й довелося повернутися, щоб підібрати пальто, яке я загубив, тікаючи. Це свята правда, джентльмени, все було саме так.

— Що ж, не мені вас судити, — мовив Холмс, коли старий підписав занотовані ним свідчення. — Хай Бог убереже вас від таких мук.

— Так, так, сер. Але що ви тепер зі мною чинитимете?

— Зважаючи на ваше здоров’я, нічого. Ви самі знаєте, що скоро постанете перед судом, вищим за суд присяжних. Я збережу ваше зізнання й звернуся до нього лише в тому разі, якщо молодого Мак-Карті засудять. Якщо ж ні, то жодна людина не почує про вашу таємницю, будете ви живі чи мертві.

— Тоді прощавайте, — поважно мовив старий. — Коли прийде ваша остання хвилина, нехай вам буде легше від думки про те, яку розраду ви подарували моїй душі.

Похитуючись і тремтячи всім огрядним тілом, він повільно вийшов з кімнати, накульгуючи на праву ногу.

— Хай нам допоможе Бог! — сказав після довгої мовчанки Холмс. — Навіщо доля витіває такі жарти з нами — бідолашними, немічними створіннями? Коли я чую про подібні речі, то згадую Бекстерові[58] слова й кажу: "Ось іде Шерлок Холмс, борони його Господнє милосердя!".

Джеймса Мак-Карті присяжні виправдали завдяки численним доказам, які навів Холмс. Старий Тернер прожив ще місяців із сім після нашої зустрічі — нині його вже нема на світі, і є всі надії на те, що діти обох небіжчиків житимуть у щасливому шлюбі, анітрохи не зважаючи на те, що розділяло їх у минулому.

П’ять помаранчевих зерняток[59]

Коли я переглядаю свої нотатки й записи про Шерлока Холмса, зроблені з 1882 по 1890 рік, то натрапляю на багато дивовижних і цікавих пригод, вибрати з-поміж яких одну не так легко. Щоправда, деякі з них уже було описано в газетах, а інші не надають моєму другові змоги виявити ті незвичайні здібності, якими він був щедро наділений і які я мав намір змалювати в своїх спогадах. Деякі з цих пригод не піддавалися навіть його аналітичному розумові й були б у переказах, як кажуть, початком без кінця; водночас інші розплутано лише частково, і їхні пояснення ґрунтувалися скоріше на припущеннях та здогадах, аніж на його улюблених твердих логічних доказах.