Пригоди Шерлока Холмса - Сторінка 22

Між корабельнею і будинком є вузький канал, що на час відпливу висихає, а з припливом наповнюється водою до чотирьох з половиною футів. Вікно спальні було широке й відчинялося знизу; під час огляду на підвіконні виявлено плями крові, ще декілька плям знайшли на дерев’яній підлозі. За завісою в передній кімнаті валялася одежа містера Сент-Клера — все, крім піджака. Його черевики, шкарпетки, капелюх, навіть годинник — усе було тут. Ніяких слідів насильства на одежі не виявлено, проте сам містер Сент-Клер безслідно зник. Утекти він міг лише через вікно, бо іншого виходу не було, але зловісні криваві плями на підвіконні свідчили, що навряд чи йому пощастило врятуватися, перепливши канал, та й приплив на час цієї трагедії був інтенсивніший.

Тепер — про негідників, що можуть бути причетні до злочину. Матроса знають як людину з непевним минулим, але з оповіді місіс Сент-Клер відомо, що через хвилину після того, як вона побачила у вікні чоловіка, він опинився внизу, біля сходів, тож матрос міг бути лише помічником злочинця. Сам він, звичайно, все заперечує, але каже, що й гадки не має про те, чим промишляє Х’ю Бун, його квартирант; як там опинилася одежа пропалого джентльмена, він пояснити не може.

Це все, що відомо про хазяїна-матроса. А тепер — про отого понурого каліку, що мешкає на третьому поверсі курильні й що останнім, напевно, бачив Невіла Сент-Клера. Його звуть Х’ю Бун, і його бридке обличчя знайоме кожному, хто часто буває в Сіті. Він — професійний жебрак[67], а щоб обійти поліційні заборони, вдає з себе продавця сірників. Ви, мабуть, помітили, що на лівому боці Треднідл-стрит є невелика ніша в стіні. Отам це створіння й сидить щодня, схрестивши ноги й поклавши на коліна кілька коробочок сірників; вигляд його такий жалюгідний, що милостиня сиплеться дощем у брудну шкіряну кепку, яка лежить перед ним на бруківці. Я не раз бачив цього чолов’ягу, але й гадки не мав, що колись він мене зацікавить, і щоразу дивувався, який урожай він збирає за такий короткий час. Із себе він такий незвичний, що на нього важко не звернути уваги. Помаранчево-руде волосся, бліде обличчя з жахливим шрамом, що розсікає верхню губу, бульдожаче підборіддя й пара проникливих темних очей, які так контрастують із рудим волоссям, — усе це вирізняє його зі звичайного натовпу прохачів, і до того ж у нього завжди напоготові дві-три шпильки для кожного, хто задумає з нього кепкувати. Такий він, цей чоловік, про якого ми знаємо, що він мешкає в курильні й останнім бачив джентльмена, якого ми розшукуємо.

— Але ж він каліка! — мовив я. — Як він один міг здолати дужу, дорослу людину?

— Його вважають калікою, бо він накульгує, коли ходить; узагалі він силач і здоровань. Ви ж медик, Ватсоне, й знаєте, що слабкість однієї кінцівки часто надолужується незвичайною силою інших.

— Прошу, розповідайте далі.

— Коли місіс Сент-Клер побачила кров на підвіконні, їй стало недобре, й полісмен відвіз її в кебі додому — тим паче, що для подальшого розсліду вона вже не стала б нам у пригоді. Інспектор Бартон, що взявся до цієї справи, якнайретельніше обшукав будинок, проте не знайшов нічого, що могло б якось прояснити справу. Спочатку він зробив помилку, не заарештувавши Буна негайно, отож той мав кілька хвилин, щоб перемовитися з приятелем-матросом, але цю помилку одразу виправили — Буна схопили й обшукали; обшук ніяких доказів проти нього не дав. Щоправда, на правому рукаві його сорочки були криваві плями, але він показав свій підмізинний палець із порізом біля нігтя й пояснив, що це кров із його пальця; напевно, вона капнула з рани на підвіконня, коли він підходив до вікна. Бун уперто твердив, що ніколи не бачив містера Невіла Сент-Клера, й клявся, що одежа того джентльмена у його кімнаті — така сама загадка для нього, як і для поліції. Що ж до слів місіс Сент-Клер про те, що вона бачила чоловіка у вікні його кімнати, то він вважає, що це або приснилось їй, або вона марить. Буна повели до дільниці, хоч він і пручався, а інспектор тим часом вирішив дочекатися відпливу, сподіваючись відшукати на дні каналу якісь нові докази.

І справді, в грузькому мулі вони дещо знайшли — хоч і не те, що сподівалися знайти. То був не сам Невіл Сент-Клер, а лише піджак Невіла Сент-Клера. Як ви гадаєте, що було в кишенях?

— Навіть уявлення не маю.

— Ви нізащо не вгадаєте. У всі кишені було набито монети — чотириста двадцять один пенс і двісті сімдесят півпенсів. Нічого дивного, що піджак не поплив за водою. А ось труп — то інша річ. Між будинком і корабельнею дуже швидка течія. Цілком можливо, що важкий піджак упав на дно, а тіло понесло в річку.

— Але, як я зрозумів, решту одежі знайшли в кімнаті. Невже на тілі був лише піджак?

— Ні, сер, але це можна пояснити. Уявімо собі, що цей Бун викинув Невіла Сент-Клера з вікна й жодна жива душа того не бачила. Що він мав би чинити далі? Звичайно, знищити одежу, яка може його викрити. Він бере піджак і хоче викинути геть, але тут йому спадає на думку, що піджак не потоне, а попливе. Він дуже поспішає, бо чує вже на сходах галас, чує, як дружина Сент-Клера вимагає, щоб її пустили до чоловіка, та ще й спільник-матрос, мабуть, попередив його, що на вулиці полісмени. Не можна гаяти ані хвилини. Він кидається до потаємного закутка, де ховає плоди свого жебрацтва, набиває в кишені перші-ліпші монети, аби тільки бути певним, що піджак потоне. Після цього Бун викидає його й хоче викинути решту речей, але чує кроки на сходах і ледве встигає зачинити вікно до приходу поліції.

— Що ж, це здається цілком імовірним.

— Тоді візьмімо це за тимчасове припущення, поки немає нічого ліпшого. Буна, як я вже казав, заарештували й відвели до поліції, хоча раніше він не викликав жодної підозри. Кілька років, щоправда, його знали як професійного жебрака, але жив він дуже тихо й не привертав до себе уваги. Отакий вигляд має зараз ця справа, й питання, як і раніше, в чому, що робив Невіл Сент-Клер у курильні опію, що з ним сталося, де він тепер і яке відношення до його зникнення має Х’ю Бун? Усе це поки що нітрохи не прояснилося. Мушу зізнатися, що не пам’ятаю зі своєї практики жодного такого випадку, що з першого погляду здавався б таким простим, а насправді був таким складним.

Поки Шерлок Холмс переповідав мені подробиці всіх тих дивовижних подій, ми проминули околицю величезного міста, залишили позаду останні будинки й поїхали дорогою між нескінченними сільськими тинами. Якраз тоді, коли він замовк, ми опинилися біля якогось села, в поодиноких вікнах якого мерехтіли вогники.

— Ми під’їжджаємо до Лі, — мовив мій друг. — За час нашої короткої подорожі ми побували в трьох графствах Англії — виїхали з Мідлсекса, перетнули навскіс Суррей і в’їжджаємо в Кент. Бачите оте світло між деревами? То "Кедри", а біля лампи там сидить жінка, чий пильний слух уже почув, безперечно, цокіт копит нашого коня.

— Але чому ви не беретеся до цієї справи на Бейкер-стрит? — запитав я.

— Бо багато що доводиться з’ясовувати тут. Місіс Сент-Клер якнайлюб’язніше віддала мені дві кімнати, й можете бути певні, що вона не відмовить у гостинності й моєму другові та колезі. Мені так важко зустрічатися з нею, Ватсоне, поки я не маю жодних новин про її чоловіка... Ось ми й приїхали. Тпру! Тпру!

Ми зупинилися перед великою віллою, оточеною садом. До коня підбіг хлопець-конюх, і ми з Холмсом, скочивши на землю, пішли вузенькою, всипаною гравієм стежкою, що вела до будинку. Тільки-но ми наблизилися, як двері відчинилися й на порозі стала маленька білява жінка, вбрана в ясну муслинову сукню, оторочену м’яким рожевим шифоном. Її постать чітко вирізнялася на тлі прямокутника світла; однією рукою вона трималася за двері, а другу немовби простягла до нас у благанні і, злегка нахилившися вперед, запитально дивилася на нас.

— Ну що? — вигукнула вона. — Що?

Побачивши, що нас двоє, вона радо скрикнула, але крик цей перетворився на стогін, коли мій друг хитнув головою й знизав плечима.

— Є якісь добрі вісті?

— Ні.

— А погані?

— Теж ні.

— Дякувати Богові й за це. Заходьте. Ви, мабуть, натомилися, адже сьогодні у вас був нелегкий день.

— Це мій друг, доктор Ватсон. Він ставав мені у великій пригоді в багатьох моїх справах; завдяки щасливому випадкові я запросив його сюди, щоб він допоміг нам у нашому розшуку.

— Рада вас бачити, — сказала вона, привітно потиснувши мені руку. — Боюся, що вам тут буде незручно, адже для нас це був такий несподіваний удар...

— Люба леді, — відповів я, — я старий вояк, але якби навіть не був ним, до чого ці вибачення? Буду щасливий чим можу допомогти і вам, і своєму другові.

— А тепер, містере Шерлоку Холмсе, — мовила леді, коли ми увійшли до яскраво освітленої їдальні, де на столі нас чекала холодна вечеря, — я хочу по щирості дещо у вас запитати й благаю вас так само щиро відповісти мені.

— Звичайно, мадам.

— Не зважайте на мої почуття. Я не впадаю в істерику, не непритомнію. Я просто хочу знати вашу справжню, правдиву думку.

— Про що?

— Чи вірите ви в глибині душі, що Невіл живий?

Шерлок Холмс, здавалося, був збентежений цим запитанням.

— Ну-бо, кажіть щиро, — повторювала вона, стоячи на килимі й уважно дивлячись на нього.

— Щиро кажучи, не вірю, мадам.

— Ви гадаєте, що він помер?

— Так.

— Його вбито?

— Не знаю. Можливо.

— Якого дня він помер?

— У понеділок.

— Якщо так, містере Холмсе, то чи не будете ви ласкаві пояснити мені, як я могла сьогодні одержати від нього листа?

Шерлок Холмс підхопився з крісла, наче його вдарило струмом.

— Що?! — скрикнув він.

— Так, сьогодні. — Вона стояла усміхнена, стискаючи в руці аркуш паперу.

— Чи можна мені прочитати?

— Звичайно.

Він вихопив лист у неї з рук, розгладив на столі й почав ретельно розглядати, підсунувши лампу. Я підвівся з крісла й позирнув через його плече. Конверт був дуже простий, із поштовим штемпелем Ґрейвсенда й сьогоднішнім — тобто вчорашнім, бо північ уже минула, — числом.

— Грубий почерк, — пробурмотів Холмс. — Я певен, що це почерк не вашого чоловіка.

— Так, але всередині — його.

— Гадаю, що тому, хто надписував конверт, довелося розпитувати про вашу адресу.

— Чому ви так думаєте?

— Ім’я, як бачите, написано темніше, бо чорнило висохло саме собою.