Пригоди Шерлока Холмса - Сторінка 24

А втім, у вбивстві вас тепер не звинуватиш, хіба що в спробі самогубства, — засміявсь інспектор. — Я двадцять сім років служу в поліції, але такого ще справді ні разу не бачив.

— Якщо я містер Невіл Сент-Клер, то, виходить, ніякого злочину не було і ви ув’язнили мене незаконно.

— Злочину не було, проте ви зробили велику помилку, — мовив Холмс. — Даремно ви не довірилися дружині.

— Річ не в дружині, а в дітях, — простогнав в’язень. — Бог мені свідок, я не хотів, щоб вони соромилися батька. Боже мій! Яка ганьба! Що мені тепер робити?

Шерлок Холмс присів біля нього на ліжку й лагідно поплескав по плечу.

— Якщо передати вашу справу до суду, — сказав він, — то розголосу вам не минути. Але якщо ви переконаєте поліцію, що за вами нема ніякої вини, то жодної причини повідомляти щось до газет, сподіваюся, не буде. Інспектор Бредстрит запише все, що ви нам розповісте, передасть ці записи вище, і тоді справа до суду не дійде.

— Благослови вас Господь! — палко вигукнув в’язень. — Я краще пережив би тюрму чи навіть смертну кару, аби лиш не розкривати моєї нікчемної таємниці й не ганьбити дітей... Ви першими почуєте мою історію.

Батько мій був учителем у Честерфілді, де я дістав блискучу освіту. Замолоду я багато мандрував, виступав на сцені і врешті став репортером однієї лондонської вечірньої газети. Одного разу мій редактор забажав надрукувати нарис про жебрацтво в столиці, і я зголосився його написати. З цього й почалися всі мої пригоди. Щоб роздобути потрібні для мого нарису факти, я вирішив удати з себе справжнього жебрака. Ще бувши актором, я славився вмінням гримуватися, а тепер це мистецтво стало мені в пригоді. Я розфарбував собі обличчя, а щоб зробити його жаліснішим, намалював на ньому великий шрам і підняв трохи верхню губу з допомогою рожевого пластиря. Потім, насунувши руду перуку і вбравшись у лахміття, я сів у найжвавішому місці Сіті і взявся жебрачити, вдаючи з себе продавця сірників. Сім годин просидів я там, а коли повернувся ввечері додому, то побачив, на свій подив, що назбирав аж двадцять шилінґів чотири пенси.

Я написав той нарис і забув про все, але невдовзі мені пред’явили вексель, за яким я повинен був сплатити двадцять п’ять фунтів. Я й гадки не мав, де дістати гроші, аж раптом мені сяйнула чудова думка. Умовивши кредитора зачекати два тижні, я взяв на роботі відпустку й вирушив до Сіті жебрачити. За десять днів я зібрав потрібну суму й сплатив борг.

Тепер уявіть собі, чи легко працювати за два фунти на тиждень, коли знаєш, що ті самі гроші можна добути за день, розмалювавши собі обличчя, поклавши на землю кепку й нічого не роблячи? Боротьба між моєю гордістю й жадобою до грошей тривала довго, але врешті-решт жадоба перемогла: я кинув роботу в газеті й день у день сидів у тому місці, що й перше, викликаючи в перехожих жаль своїм потворним видом і наповнюючи кишені мідяками. Лише одна людина знала мою таємницю. То був хазяїн курильні на Свондам-Лейн, де я оселився; щоранку я виходив звідти обдертим жебраком і щовечора знов перетворювався на чепурного джентльмена. Цей чолов’яга, матрос з Індії, брав з мене добру платню за кімнату, тож я був певен, що він нікому не викаже моєї таємниці.

Незабаром я почав відкладати великі суми. Я зовсім не хочу сказати, що на лондонських вулицях будь-який інший жебрак назбирає за рік сімсот фунтів, — а це і є мій річний прибуток, — але я мав помітні переваги, бо вмів майстерно гримуватись і жартома відбивати кпини, що врешті зробило мене прикметною особою в Сіті. Цілісінькі дні потік пенсів, перемішаних зі сріблом, сипався на мене, і я вважав невдалим той день, коли збирав менш ніж два фунти.

Що багатшим я ставав, то розкішніше жив — найняв за містом будинок, одружився, — й ніхто не підозрював, чим я займаюся насправді. Моя люба дружина знала, що я маю якісь справи в Сіті. Але які саме, й гадки не мала.

Минулого понеділка, скінчивши жебрачити, я перевдягавсь у своїй кімнаті над курильнею, коли раптом, позирнувши у вікно, зі страхом і здивуванням побачив, що на вулиці стоїть моя дружина й дивиться просто на мене. Я скрикнув з подиву, затулив обличчя руками й кинувся до свого повірника-матроса, благаючи нікого не пускати до мене. Я чув її голос унизу, але знав, що зійти нагору їй не дадуть. Я швидко роздягся, натяг на себе жебрацьке лахміття, перуку й загримувався. Навіть дружинині очі не впізнали б тепер мене. Але потім мені спало на думку, що кімнату можуть обшукати, й моя одежа викриє мене. Я розчинив вікно, зачепивши поспіхом палець, порізаний уранці в спальні. Потім я схопив свій піджак, напханий мідяками, що їх тільки-но поклав туди зі своєї жебрацької шкіряної торбини, викинув його у вікно, і він зник у Темзі. Те саме хотів я зробити і з рештою одежі, але тієї ж миті почув на сходах кроки констеблів, а за кілька хвилин переконався, що в мені не лише не впізнали містера Невіла Сент-Клера, а навіть заарештували як його вбивцю.

Більш мені нема чого додати. Щоб якомога довше зберегти на обличчі грим, я перестав умиватися. Знаючи, як тривожитиметься за мене дружина, я потай від констеблів зняв з пальця перстень і передав матросові разом з нашвидкуруч надряпаним листом, у якому писав їй, що все скінчиться добре.

— Вона одержала цей лист лише вчора, — мовив Холмс.

— Боже! Що то за тиждень був для неї!

— Поліція стежила за тим матросом, — сказав інспектор Бредстріт, — тож він, як я зрозумів, ніяк не міг послати лист непомітно. Він, напевно, передав його комусь зі своїх клієнтів-моряків, а той кілька днів забував відіслати його.

— Так воно й було, — підтвердив Холмс. — Та невже вас ніколи не штрафували за жебрацтво?

— Багато разів, але що той штраф важив для мене?

— Однак тепер вам доведеться це припинити, — мовив Бредстріт. — Якщо хочете, щоб поліція мовчала, Х’ю Бун повинен зникнути.

— Я вже заприсягся сам перед собою.

— Коли так, то я думаю, що все це забудеться. Але якщо вас помітять знову, то все буде викрито. А вам, містере Холмсе, ми вельми вдячні за те, що ви розкрили цю справу. Хотів би я знати, як вам це вдається?

— Цього разу, — мовив мій друг, — я просто посидів на п’ятьох подушках і скурив пачку дешевого тютюну. Гадаю, Ватсоне, що коли ми зараз вирушимо на Бейкер-стрит, то якраз встигнемо на сніданок.

Блакитний карбункул[68]

На третій день Різдва я зайшов до свого друга Шерлока Холмса привітати його зі святом. Він лежав на канапі в пурпуровому халаті; праворуч від нього була поличка для люльок, а ліворуч, під рукою, — купа пожмаканих газет, які він, напевно, щойно переглядав. Біля канапи стояв стілець, на спинці якого висів заяложений, зношений фетровий капелюх, протертий у кількох місцях. Лупа й пінцет, що лежали тут-таки на стільці, свідчили про те, що Холмс якраз ретельно оглядав цей капелюх.

— Ви зайняті, — мовив я. — Я вам не заваджу?

— Ні, анітрохи. Я радий, що маю друга, з яким можу поділитися результатами своїх розшуків. Сама справа досить буденна, але з цією річчю, — він показав пальцем у бік капелюха, — пов’язані деякі цікаві й навіть повчальні події.

Я вмостивсь у кріслі й став гріти руки біля каміна, де потріскувало полум’я. Був саме міцний мороз, і вікна вкрилися щільними крижаними візерунками.

— Сподіваюся, — зауважив я, — що ця річ, хоча й здається такою непримітною, стосується якоїсь жахливої історії; вона стане ключем для вас у розв’язанні цієї загадки, й злочинця завдяки їй спіткає належна кара...

— Та ні, це зовсім не злочин, — засміявся Шерлок Холмс, — а лише один з отих дрібненьких випадків, що завжди трапляються там, де чотири мільйони людей копошаться на просторі в кілька квадратних миль. У такому величезному людському вулику можливі будь-які несподіванки, тож і виникає безліч дрібних та карколомних пригод, що не мають у собі нічого злочинного. Ми вже мали справу з такими пригодами.

— Авжеж, — зауважив я, — з шістьох останніх випадків, які я заніс до своїх нотаток, три не містять у собі ніякого криміналу.

— Саме так. Ви маєте на увазі мою спробу відшукати папери Ірен Адлер, дивовижну історію з міс Мері Сазерленд та пригоду з чоловіком із розсіченою губою. Ця невеличка історійка, безперечно, виявиться такою ж невинною. Чи знаєте ви Пітерсона, посильного?

— Так.

— Цей трофей належить йому.

— То це його капелюх?

— Ні-ні, він знайшов його. Власник невідомий. Дуже прошу вас розглядати цю річ не як старий мотлох, а як серйозну вправу для мозку... Але спершу — про те, як вона потрапила сюди. З’явилася вона тут уранці на Різдво вкупі з добре вгодованим гусаком, якого зараз, безперечно, підсмажують на Пітерсоновій кухні. Сталося це так. Пітерсон, чоловік, як ви знаєте, доброчесний, повертався з бенкету додому вулицею Тотенгем-Корт-Роуд. У світлі ліхтаря він побачив перед собою якогось високого чоловіка, що йшов похитуючись і ніс на плечі білого гусака. На розі Ґудж-стрит до нього причепилися хулігани, й один збив з нього капелюха, а він, обороняючись, замахнувся ціпком і влучив ним у вітрину крамниці позад себе. Пітерсон кинувся вперед, щоб допомогти пішоходові, але той, перелякавшися, що розбив вітрину, й побачивши людину в уніформі, кинув гусака й зник у лабіринті вуличок, що відходять від Тотенгем-Корт-Роуд. Хулігани також порозбігались, і Пітерсон лишився сам на полі бою, діставши в нагороду цей потертий капелюх та чудового різдвяного гусака...

— Якого він, звичайно, повернув господареві?

— Отут і загадка, любий друже. На папірці, прив’язаному до лівої ніжки гусака, було, щоправда, надруковано: "Для місіс Генрі Бейкер", а на підкладці капелюха можна розібрати ініціали "Г.Б.", але в нашому місті мешкає кілька тисяч Бейкерів та кількасот Генрі Бейкерів, тож повернути загублене одному з них не так уже й легко.

— Що ж учинив Пітерсон?

— Він приніс і капелюх, і гусака до мене, знаючи, що мене цікавлять навіть найдрібніші загадки. Гусака ми продержали тут до сьогоднішнього ранку, доки не стало зрозуміло, що його слід негайно з’їсти, незважаючи на мороз. Пітерсон забрав його, й гусака спіткало те, що йому судилося, а в мене зостався капелюх невідомого джентльмена, що втратив свій різдвяний обід.

— Він не подавав оголошення до газет?

— Ні.

— То як ви зможете дізнатися, хто він є?

— Лише вдавшися до логічних роздумів.

— Над цим капелюхом?

— Саме так.

— Ви жартуєте! Що ви зможете побачити в цьому старому, потертому фетрі?

— Ось вам моя лупа.