Пригоди Шерлока Холмса - Сторінка 27

- Артур Конан Дойл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— Я певен, що й за сотню фунтів я не одержав би таких докладних відомостей, які дістав, заклавши одного соверена. Гаразд, Ватсоне, я гадаю, що наші пошуки вже закінчуються, і єдине, що нам слід вирішити, — підемо ми до цієї місіс Окшот одразу ж чи зачекаємо до ранку. Зі слів того чолов’яги мені зрозуміло, що нашою справою цікавиться ще хтось, крім мене...

Його зауваження несподівано перервав галас, що долинув із крамниці, яку ми тільки-но залишили. Озирнувшись, ми побачили маленького, схожого на пацюка чоловічка, що стояв у колі жовтого світла ліхтаря, який хитався вгорі. Брекінрідж, крамар, стояв на дверях і вимахував перед ним кулаками.

— Досить уже з мене вас і ваших гусей! — горлав він. — Ідіть-но ви всі до дідька в пекло! Якщо ви ще хоч раз полізете до мене зі своїми дурними розмовами про гусей, я нацькую на вас собаку. Приведіть сюди місіс Окшот — їй я відповім, але ви тут до чого? Хіба я у вас купував гусей?

— Ні, але один гусак усе-таки був мій, — заскиглив чоловічок.

— То й питайте про нього в місіс Окшот!

— Вона сказала мені спитати у вас.

— Можете питати хоч у прусського короля! Годі вже! Ану забирайтеся звідціля!

Він розлючено кинувся вперед, і чоловічок швидко зник у темряві.

— Ага! Це може врятувати нас од візиту на Брикстон-Роуд, — прошепотів Холмс. — Ходімо подивимося, чи не стане нам у пригоді цей чолов’яга.

Пробираючись поміж роззяв, що тинялися довкола освітлених крамничок, мій друг хутко наздогнав чоловічка й торкнув його за плече. Той швидко обернувсь, і в світлі газового ліхтаря я побачив, як зблідло його обличчя.

— Хто ви такий? Чого вам від мене треба? — прожебонів він.

— Пробачте, — лагідно мовив Холмс, — але я випадково почув ваше запитання до цього крамаря. Я гадаю, що можу вам стати в пригоді.

— Ви? Хто ви такий? Звідки ви знаєте, що мені потрібно?

— Моє ім’я Шерлок Холмс. Знати те, чого не знають інші, — мій фах.

— Але про те, що мені треба, ви не можете знати нічого!

— Вибачайте, я знаю про це все. Ви намагаєтеся з’ясувати, куди потрапили гуси, що їх місіс Окшот із Брикстон-Роуд продала Брекінріджу — власникові крамниці, який у свою чергу продав їх містеру Віндіґейту, а той передав до свого "Гусячого клубу", членом якого є містер Генрі Бейкер.

— О, сер, ви якраз та людина, що мені потрібна! — вигукнув чоловічок, простягаючи руки з тремтячими пальцями. — Я навіть не можу сказати, як мене це все цікавить!

Шерлок Холмс зупинив візника, що саме проїжджав повз нас.

— Якщо так, то нам краще було б поговорити в затишній кімнаті, а не на цьому ринковому майдані під вітром, — мовив він. — Але перш ніж ми рушимо далі, скажіть мені, будь ласка, кому я маю приємність допомогти?

Чоловічок на мить завагався.

— Мене звуть Джон Робінсон, — відповів він, одвівши очі вбік.

— Ні, ні, назвіть ваше справжнє ім’я, — лагідно мовив Холмс. — Мені завжди зручніше мати справу з людиною, що не ховається за вигаданим ім’ям.

Бліді щоки незнайомця спалахнули.

— Якщо так, — сказав він, — то моє справжнє ім’я — Джеймс Райдер.

— Саме так я й думав. Ви — старший служник у готелі "Космополітен". Прошу вас, сідайте, і я невдовзі розповім вам усе, про що ви хотіли б дізнатися.

Чоловічок стояв непорушно, дивлячись то на одного, то на іншого з нас напівзляканим-напівбадьорим поглядом; він не знав, що чекає на нього — перемога чи смерть. Нарешті він сів у кеб, і за півгодини ми були вже у вітальні на Бейкер-стрит. Дорогою ніхто не промовив ані слова, але наш новий супутник так важко дихав, так міцно стискав і розтуляв долоні, що це виразно свідчило про його нервове збудження.

— Ось ми й удома! — весело сказав Холмс, коли ми увійшли до кімнати. — Вогонь у каміні — що може бути краще для такої погоди! Ви, здається, змерзли, містере Райдере. Прошу, сідайте в це плетене крісло. Я тільки взую пантофлі, й ми одразу візьмемося до вашої справи. Ну, от і все! То ви хочете знати, що сталося з тими гусьми?

— Так, сер.

— Тобто, достеменніше, з тим гусаком. Здається, вас цікавить лише один, отой білий із чорною смугою на хвості.

Райдер затремтів від хвилювання.

— О, сер! — вигукнув він. — І ви можете сказати мені, де він?

— Він був тут.

— Тут?

— Так, і то був незвичайний гусак. Я анітрохи не дивуюся, що ви зацікавилися саме ним. По смерті він зніс яєчко — гарненьке, блискуче блакитне яєчко. Воно тут, у моїй колекції.

Наш відвідувач, хитаючись, підвівся й правою рукою вхопився за камінну полицю. Холмс відімкнув свій сейф і дістав звідти блакитний карбункул, що світився, наче зірка, холодним, яскравим, мінливим блиском. Райдер стояв зі скривленим обличчям, не наважуючись ні заявити свої права на камінь, ні відмовитись від нього.

— Ви програли, Райдере, — спокійно мовив Холмс. — Тримайтеся міцніше на ногах, бо впадете у вогонь! Посадіть-но його на стілець, Ватсоне. Він ще не вміє красти як слід. Дайте-но йому ковток бренді. Отак! Тепер він хоч трохи нагадує людину. Ну й гидкий же тип!

Райдер захитався й мало не впав, але від бренді щоки його порожевіли, й він сів, перелякано втупивши очі у свого обвинувача.

— Я знаю про це майже все, у моїх руках усі докази, й додати до цього ви зможете небагато. І все-таки розказуйте, що знаєте, щоб скласти повну картину. Звідки ви довідалися, Райдере, про цей блакитний камінь графині Моркарської?

— Мені розповіла про нього Кетрін К’юзек, — відповів той, затинаючись.

— Так, покоївка вельможної леді. Тож спокуса легко заволодіти таким багатством переборола вас, як це часто траплялося й з кращими, ніж ви, людьми, але ви не дуже ретельно обирали засоби для цього. Здається, Райдере, з вас вийшов би справжній негідник! Ви знали, що цей слюсар Горнер був уже засуджений за пограбування й що підозра упаде насамперед на нього. То що ж ви тоді зробили? Ви розхитали прут від решітки в кімнаті своєї господині, — ви з вашою спільницею К’юзек, — і зробили так, щоб саме Горнера послали полагодити її. Коли він пішов, ви взяли камінь зі скриньки, зняли тривогу, й бідолаху заарештували. Після того...

Райдер несподівано сповз на килим і обома руками вхопився за коліно мого друга.

— Заради Бога, змилуйтеся! — заволав він. — Подумайте про мого батька, про мою матір! Це доконає їх! Я ніколи не крав, ніколи! Й ніколи більше не робитиму цього, присягаюся! Ладен заприсягтися вам на Біблії! Тільки не доводьте цю справу до суду! Заради Христа, не доводьте!

— Сядьте! — суворо наказав Холмс. — Добре вам тепер хлипати й повзати навколішки. А про що ви думали тоді, коли бідолашний Горнер потрапив на лаву підсудних за злочин, про який сном-духом не знав?

— Я втечу, містере Холмсе! Я залишу Англію, сер! Тоді звинувачення проти нього відпаде...

— Ну, про це ми ще поговоримо! А тепер послухаємо, що ж насправді сталося після крадіжки. Яким чином камінь потрапив у воло гусака і як цей гусак опинився на ринку? Кажіть нам правду, бо для вас правда — єдина надія на порятунок.

Райдер облизав пересохлі губи.

— Я розповім усю правду, сер, — мовив він. — Коли Горнера заарештували, я вирішив, що найкраще буде забрати камінь із собою, якщо раптом поліція надумає обшукати мене і мою кімнату. В готелі не було безпечного місця для каменя; я вийшов, начебто в службових справах, і подався до своєї сестри. Вона заміжжю за джентльменом на ім’я Окшот і мешкає на Брикстон-Роуд, де відгодовує птицю для ринку. По дорозі кожен перехожий здавався мені полісменом або детективом, і, хоч був холодний вечір, рясний піт заливав мені обличчя, поки я дістався Брикстон-Роуд. Сестра спитала, що сталось і чому я такий блідий; я відповів, що мене схвилювало викрадення коштовностей у нашому готелі. Потім я вийшов надвір, закурив люльку й став міркувати, що вчинити далі.

У мене є приятель, на ім’я Модзлі, що давно вже помалу грішив і недавно вийшов з Пентонвільської тюрми. Якось ми стрілися з ним, поговорили і він розповів мені, як злодії збувають крадене. Я знав, що він мене не зрадить, бо й сам дещо відав про його гріхи, через те й вирішив піти просто до нього в Кілберн і довірити свою таємницю. Він навчив би мене, як перетворити цей камінь на гроші. Але як безпечно дістатися до нього? Я згадав ті страхи, які пережив дорогою з готелю. Мене щомиті могли схопити, обшукати і знайти камінь у кишені мого жилета. Я стояв, притулившися до стіни, й поглядав на гусей, які перевальцем походжали біля моїх ніг, і раптом мені сяйнула думка про те, як обдурити найкращого в світі детектива.

Кілька тижнів тому сестра обіцяла мені, що до Різдва я дістану від неї в подарунок гусака, і я знав, що слова свого вона дотримає. Тому вирішив забрати свого гусака одразу ж і в ньому пронести камінь до Кілберна. У дворі був якийсь сарай, і я загнав до нього одного з гусаків — дуже гарного, великого, білого, зі смугастим хвостом. Я впіймав його, відкрив йому дзьоб і засунув камінь у горлянку так глибоко, як тільки сягали мої пальці. Гусак ковтнув, і я відчув, як камінь пройшов у воло. Але птиця пручалася й била крильми, і сестра вийшла подивитися, в чому річ. Я обернувся, щоб відповісти їй, і тут клятий гусак вирвався у мене з рук і загубився серед інших.

"Що ти робив з гусаком, Джіме?" — спитала сестра.

"Та ось, — мовив я, — ти обіцяла, що подаруєш мені гусака до Різдва, от я й вибирав, який серед них найжирніший".

"О, — сказала вона, — ми вже вибрали для тебе гусака, так і називаємо його — Джімів гусак. Он він, великий, білий. Усього їх двадцять шість, один для тебе, один для нас, а решта на продаж".

"Дякую, Меґі, — відповів я, — але якщо тобі все одно, то я хотів би взяти того, якого щойно тримав у руках".

"Але твій важчий від нього десь на три фунти, — мовила вона, — й до того ж ми навмисне відгодовували його для тебе".

"Дарма. Я хочу саме цього й заберу його одразу з собою", — сказав я.

"Як хочеш, — мовила вона, трохи образившись. — То якого ти хотів би взяти?"

"Отого білого, зі смугастим хвостом, що якраз посеред табуна".

"То й добре. Ріж його і забирай".

Я так і зробив, містере Холмсе, й поніс птицю до Кілберна. Я розповів про все своєму приятелеві, бо він такий чоловік, із яким можна поговорити про що завгодно. Він реготав, аж заходивсь, а тоді ми взяли ніж і розрізали гусака. Серце моє тьохнуло, коли я побачив, що ніякого каменя немає, й зрозумів, що сталася жахлива помилка.