Примарне дитя

Ерік-Емманюель Шмітт

ПРИМАРНЕ ДИТЯ

На лаві навпроти мене якась панійка годувала птахів.

Спершу горобці, вівсянки й синички помалу, пострибуючи наблизилися до неї — боязко, з острахом назавжди лишитися на землі, готові за найменшого підозрілого руху рвучко змахнути крильцями; потім вони заклякли довкола ніг панійки, збились півколом — ніби зграя малих жебраків; деякі із зухвальців, палаючи від бажання дзьобнути хоч крихтину, зважувалися стрибнути на лаву, а то й на ноги та руки панійки. Вільшанка, помітивши цей бенкет, відганяла суперників гострим дзьобом, а далі підтюпцем бігли і голуби-незграби.

Мені стало цікаво. Авжеж — я не раз бачив, як незнайомі жінки, не звертаючи ні на кого уваги, годують тварин. Однак було того дня щось незвичайне: ця пані надто вже вирізнялася з-поміж решти. Не скидалася ні на волоцюжку, ні на божевільну, ні на стару — навпаки, ніби щойно вийшла з перукарні, вбрана в розкішний брючний костюм зі світлого льону; її волосся мінилося ясно-жовтим бурштином, що викликав спогади про відпочинок на морі або ж у невисоких горах — словом, про дозвілля, доступне багатіям. Тож паризьке птаство годувалося з рук заможної міщанки.

Приятель, що сидів поруч, штовхнув мене ліктем і пробурмотів:

— А поглянь-но!

Якийсь пан того ж віку і схожої подоби — спортивної статури бадьористий добродій років шістдесяти — прямував алеєю в пошуках вільної лави. Що ж, не дивно: такого сонячного ранку після кількох похмурих дощових тижнів хто з парижан не мріє поніжитися під теплим промінням? Шукач, зрештою, зрозумів: єдине вільне місце залишилося поруч із панійкою, оточеною птахами.

Не привітавшись, навіть не поглянувши на жінку, він усівся і став поводитися так, ніби на лаві був сам. Прокашлявшись, вийняв газету і широко розгорнув її, зазіхнувши на простір сусідки.

Вона вдала, ніби не помітила його. Якоїсь миті здалося, що вона кришить хліб просто на ноги панові, і галасливі відчайдушні канарки ось-ось обліплять його.

Повз пропливла якась пара. Пан підвів голову, привітався. Те ж за хвильку зробила й панійка. І кожен байдужо повернувся до своїх справ. Навіть наявність спільних знайомих не могла зблизити їх.

Зненацька вітер пожбурив одну зі сторінок газети "Figaro" на інший кінець лави. Жінка не поворухнулась, ніби нічого не сталося, — і чоловік мусив сам ловити неслухняні шпальти.

Трохи згодом, нахилившись, вона штовхнула свою торбинку — і та посунулася до чоловічого черевика. А сусід лише з байдужим виглядом заклав ногу за ногу.

Жоден ніби не зважав на сусіда, однак, як не парадоксально, відчувалося, що цікавить їх саме це — не зважати. Якимось ледве вловимим здриганням, хвилями зневаги, що йшли від них, заціпенінням, яке панувало навколо, вони доводили, що жили, існували заради одного: показати другому, що його тут немає.

Мій приятель помітив, як я скривився, і зрадів.

— Уявляєш, перед тобою подружжя!

— Жартуєш?

— А ось і ні! До речі, живуть вони в одному будинку.

— Та ну?

— Але порізно.

— Нісенітниці…

— Вони поділили помешкання навпіл. Месьє користується виходом для прислуги. Щоб не зустрічатися, вони звели спеціальний мур! Проте — їм однаково доводиться зіштовхуватися по двадцять разів на день — на сходах, у холі, в крамницях, на вулиці, — адже звички зосталися ті самі. При цьому вони не зважають одне на одного.

— Та ти з мене смієшся!

— Бачив би ти їх кілька років тому: жити одне без одного не могли! Цілий квартал — адже тут, довкола Вогезької площі, усі одне одного знають — вважав їх зразковою парою, взірцем злагоди, справжньою парадигмою щасливої сім'ї! Хто б міг подумати нині?..

— Що ж сталося?

— Одного ранку вони поділили усе майно — помешкання, маєток у горах, будинок на морі, — і вже більше не розмовляли. Отак, раптово.

— Не може бути…

— Чому ж? Якщо буває любов, мов блискавка, то й розлука може статися блискавично.

— І все ж хотілося б зрозуміти!..

— Тобі пощастило. Я дізнався про причину від подруги Северини.

— Хто така Северина?

— Ота панійка з птахами навпроти тебе.

Северині та Бенжаменові Трузак успіху не бракувало: вони були юні, зграбні, відомі, заможні.

Бенжамен Трузак, випускник Національної школи управління, обіймав посаду в Міністерстві охорони здоров'я, де виконував найскладніші завдання. Колеги нахвалювали його ясний розум, вроджену харизму, глибоку обізнаність у справах і тонке відчуття суспільних настроїв.

Незалежна журналістка Северина продавала своє легке насмішкувате перо численним жіночим журналам. Вона завиграшки складала як коротеньку кумедну замітку про приготування булочок, так і довжелезну веселу статтю на десять сторінок про нові барви лаку для нігтів, — і головних редакторів оповівали чари її інтелігентної легковажності.

Северині та Бенжамену не бракувало нічого — хіба родини, створення якої вони переносили на пізніше, прагнучи втіх, зустрічей, друзів, подорожей і тренувань у спортзалі.

Коли Северині виповнилося тридцять п'ять, вона стривожилась — адже час плинув безповоротно! — тож вони присудили: саме тепер слушна мить заснувати сім'ю.

Тоді ж Северинина сестра привела на світ донечку, вражену рідкісною хворобою.

Северина дуже переживала за молодшу сестру, а Бенжамен бив на сполох:

— Чесно кажучи, мені лячно. У твоїй родині народжуються інваліди, але і в моїй не бракує хворих! Северино, з таким не жартують!

Северина всміхалася, хмурилась, все відкладала обстеження, та зрештою піддалася — адже вже не могла опиратися прагненню материнства.

Лікарка — приятелька Бенжамена із міністерства — відверто заявила, що обоє мають гени, які наражають майбутній плід на небезпеку ймовірних відхилень.

— І що? — запитала вражена Северина.

— Це означає, що, коли завагітнієте, ми зробимо потрібні аналізи, щоб повідомити вас завчасно.

Северина і Бенжамен зітхнули полегшено. Засмучені тим, що почули, вони, утім, навіть ідучи на певний ризик, могли планувати майбутнє.

Нарешті, після багатьох марних спроб, живіт тридцятисемирічної Северини округлився.

Северина і Бенжамен так зраділи, що, захопившись щастям, забули про рекомендацію лікарки. Однак під час однієї з міжнародних конференцій приятелька нагадала Бенжаменові про свої слова.

Тож одного невеселого понеділка у похмурому кабінеті старої лікарні Северина, яка радісно обіймала живіт руками, від фахівця із генетики дізналася: плід уражено небезпечною недугою — муковісцидозом, що призводить до накопичення слизу у дихальних і травних шляхах. Лікар нічого не приховував: дитина страждатиме на численні захворювання легенів, буде приречена на тяжке безперервне лікування і навряд чи проживе довго. Він запевнив Северину, що у зв'язку зі складним випадком і незважаючи на тривалий термін вагітності, вона має право зробити аборт.

Цілий тиждень Северина та Бенжамен катувалися у ваганнях: зберегти дитину чи ні? Щоразу, залежно від настрою, вони відчували снагу виплекати особливе дитя або ж навпаки — така перспектива наганяла на них невимовний страх. Друзі з міністерства забезпечували подружжя суперечливою інформацією: одні запевняли, що їхній нащадок не доживе й до чотирнадцяти років, інші ж стверджували, що протримається і до двадцяти п'яти. Кому вірити? Лікарі, до яких зверталася розчарована пара, також плутались у порадах. Тож якось увечері вони вирішили покластись на долю і кинули жереб; та щойно з'явилась чітка відповідь, як вони, нажахані, відсахнулися, відмовившись ввіряти себе випадкові. Словом, помордувавшись із тиждень, вони так і не зважились на вибір.

У нагоді стала одна телевізійна передача: перемикаючи канали, вони натрапили на репортаж про піклування про важкохворих дітей. З політичних міркувань — аби примусити уряд звернути увагу на інвалідів, — журналіст згустив барви, досить трагічно змалювавши щодень пацієнтів та їхніх батьків. Ошелешені Северина і Бенжамен, ледь стримуючи нудоту й сльози, з жахом спостерігали за мукою, яка чекала на них, якщо дозволять народитися своєму чаду, — і зважилися перервати вагітність. Одразу потелефонували до лікарні.

Кілька тижнів після операції ледь не стали останніми у їхньому спільному житті.

Між подружжям раз-у-раз спалахували сутички, сплетені з агресивних дошкульних докорів, що їх кожен адресував радше собі, ніж партнеру. Вона дорікала собі хворим геном і закликала його покинути її, а він картався тим, що надто довго стримував її бажання завагітніти та штовхав до самостійного життя. Кожен почувався нещасним, вважаючи, що його не чують; лихо, яке мало би зблизити їх, навпаки — розкидало по кутках. Оскільки про дитину, що перетворилася на марево, вони ніколи не згадували, то Северина вирішила, що Бенжамен применшує її чисто жіноче горе; він же гірко міркував, що Северині байдуже до його чоловічого болю. Вони почали таємно зраджувати одне одному — часто, але із сумом, не відчуваючи ні смаку, ні насолоди, з відчайдушною жагою хапаючись за незнайомих людей, немов шугаючи у воду… "Що ж, — міркував кожен із них, — нехай течія несе мене, бо інакше доведеться гребти аж до берега".

І лише одне врятувало шлюб.

Северина і Бенжамен завзято заповзялися жити — достоту як замолоду: вони мандрували, знаходили нових друзів та вправлялися в улюблених видах спорту. Не зумівши стати батьками, вони знову стали коханцями, а ще — змовниками.

"Єдине моє дитя — наше подружжя", — повторювала з усмішкою на вустах Северина друзям, які чудувалися їхньому порозумінню.

Оскільки на дітей вони вже не сподівалися, то єднання стало самоціллю їхньої спілки.

Щодня вони усміхалися одне одному сотні разів, ніби щойно спізналися. На двадцятому році шлюбу Бенжамен купував коханій стільки ж троянд, скільки й до одруження, а Северина обходила всі крамниці, підбираючи сукні, що дивували і спокушали б її чоловіка.

"Єдине моє дитя — наше подружжя". Шлюб обернувся на спільний витвір, предмет постійної уваги, що постійно пожвавлювався завдяки їхній вигадливості.

І вони гідно протрималися б до останнього подиху, поставши новітніми Трістаном та Ізольдою, — якби не випадок у Шамоні1…

Чи могло б їй колись спасти на думку, що Альпи стануть могилою? Двоє завзятих спортсменів сприймали гори як місце ігор і втіх, невтомно нахвалюючи яскраве світло, п'яніючи від швидкості та нових перемог.