Притчі - Сторінка 2

Настрахане, тремтяче дівча стояло перед ним.

Тим часом небо на сході розквітало вранішньою зорею, сипнуло позолоту на води озерні, на пальми та бамбук. Хором озвалися рожеві чаплі, блакитні журавлі та білі лебеді на воді, павичі та бенгальські тигри з лісу. А тому всьому ніби вторували ніжним дзенькотом струни на перлинній мушлі та слова пісні людської.

Крішна раптом стрепенувся від задуми й проказав:

—То поет Вальмікі вітає схід сонця...

А за хвилю розсунулася запона пурпурових квітів, що всипали ліани, й над озером постав сам Вальмікі.

І аж перестав грати, побачивши втілений лотос. Перлинна мушля вислизнула з його долонь на землю, руки безвільно опали, а сам занімів, мовби сам великий Крішна зачарував його у дерево над водою.

А Крішна, неабияк потішений тим враженням від свого творіння, сказав йому:

— Пробудися, Вальмікі! І озовися словом!.. І Вальмікі озвався:

— Кохаю...

Бо лише це одне слово він пам'ятав зараз і лише його міг він виповісти. Обличчя Крішни враз проясніло.

— Дівчино невимовна, я таки знайшов місце на світі, гідне тебе: оселяйся в поетовім серці!

А Вальмікі знову повторив:

— Кохаю...

Воля могутнього Крішни, воля божественна, почала тихенько підштовхувати дівча до поетового серця, що його Крішна зробив прозорим, як кришталь.

Ясна, як літній день, і спокійна, як хвиля Гангу, ступила дівчина до визначеного їй притулку. Та раптом глянула пильніше в серце Вальмікі й нараз зблідла, наче стужним подувом війнуло на неї.

Крішна здивувався.

— Втілена квітко,— поспитав,— чи й поетове серце тебе лякає?

— Паночку,— тремтячим голосом мовила дівчина,— де ж це ти хочеш оселити мене? У цьому серці побачила я і засніжені гірські вершини, і водну глибочінь, де повно всіляких дивовижних істот, і степ вихорний та буревійний, і темні еллорські печери... Я знову боюся, паночку!

Але добрий і мудрий Крішна відповів:

— Заспокойся ж, втілена квітко! Якщо в серці Вальмікі лежать холодні сніги, то будь теплим подихом весни, який розтопить їх; якщо є там водна глибочінь, То будь у ній коштовною перлиною; якщо є там пустельний степ, то засій його квітами щастя; якщо є там темні печери Еллори, то будь у тій пітьмі сонячним променем...

А Вальмікі, до якого тим часом повернулася мова, додав:

— І будь благословенна!

Діокл

Афіни огорнув божественний сон і в глибокій тиші ледве вчувався подих сплячого міста. Місячне сяєво мовби затопило розлогою, сріблястою і сонливою повінню узгір'я, акрополь, храми, маслинові гаї і купки чорних кипарисів. Стихли водограї, дрімала при брамах скіфська сторожа. Місто спало, спала й околиця.

Серед глибокої ночі не спав тільки юний Діокл: вклякнувши перед статуєю Афіни Паллади, що тьмаво біліла в садах Академії, він обхопив її ноги руками і благав:

—Афіно, о Афіно, ти, що колись постала перед людськими очима, почуй мене! Змилуйся наді мною! Вислухай мою молитву.

Одірвавши чоло від мармурових ніг богині, він підвів погляд до її обличчя, що його саме освітив вузенький місячний промінчик. Проте у відповідь було мовчання. Навіть звичний цієї нічної пори легенький морський вітерець, здавалося, ущух, жоден листочок не шелеснув на вітті.

Сповнилося тоді юначе серце невимірним жалем, і жаль той став струменіти сльозами по невимовно вродливому обличчю.

— Одну тебе волію я шанувати й прославляти над усіх богів! — знову заблагав юнак. — Лише одну тебе, захиснице моя! Адже це ти влила в мою душу ту бентегу й жадання, що палять мене вогнем. Тож загаси їх або ж насить, о богине! Дай мені пізнати найвищу Правду, Правду правд, душу всього сущого. А я навзамін пожертвую їй своє життя з усіма його втіхами. Зречуся багатства, віддам молодість, вроду, кохання, щастя і навіть славу, що її люди мають за найбільший скарб і найбільшу ласку богів.

Він клав і клав чолом поклони, а палка молитва линула з глибин його душі, як із кадила жертовний дим. Усе його єство ніби стало самим благанням. Біля ніг богині вже й забув, де він, хто він і що з ним коїться; його огорнув наче напівсон, у якому жевріла одна-єдина свідома й воднораз незборима думка, що такої його клятви не можна не почути.

І відповідь надійшла. Віття маслин і верхівки кипарисів нараз гойднулися і почали хилитися, начебто зірвався враз нічний вітер, а шемріт листя і кипарисових голок змінився на людський голос, що забринів угорі й по цілому садові. Наче ото безліч людей загукало нараз з усіх боків;

— Діокле! Діокле!..

Юнак здригнувся, пробудився і став уважно роззиратися довкола, гадаючи, що, може, то друзі шукають його вночі.

— Хто там мене гукає? — озвався він.

І тоді мармурова долоня лягла на його плече.

— То ти гукав мене,— мовила богиня. — Я почула тебе й ось стою перед тобою.

Юнак похолов від божественного жаху, а тоді впав на коліна, захоплено й настрахано повторюючи:

— То ти прийшла до мене?! Незбагненна, недосяжна, невимовна! Та богиня звеліла йому підвестись і мовила:

— Ти хочеш пізнати найвищу і єдину Правду, що є душею світу і сутністю всього. Тож знай, що ніхто з нащадків Девкаліона не бачив її досі без запон, які окривають і окриватимуть її завжди від людських очей. І твоє зухвале жадання може дорого обійтися тобі. Та коли вже ти поклявся своїм життям, то я ладна тобі допомогти. Якщо заради правди ти зречешся багатства, влади, кохання і слави, що, як ти сам казав, є найбільшою ласкою богів.

— Зрікаюся цілого світу і навіть сонця! — палко вигукнув Діокл.

І похилили свої верхівки кипариси й маслини перед донькою могутнього Зевса. А сама вона ніби замислилася на мить над клятвою юнака.

— Проте,— озвалася вона по хвилі,— ти не побачиш її одразу. Щороку ось такої ночі я носитиму тебе до Правди, а ти здійматимеш із неї по одній лише запоні й кидатимеш за себе. І обіцяю тобі, що не помреш, допоки не здіймеш останньої запони. Чи пристаєш ти на таке, Діокле?

— Нехай сповниться і сповнюється завжди твоя воля, мудра велителько! — відповів юнак.

І тієї ж миті богиня вийшла зі свого мармурового вбрання, обернулася на ніби променисту, як світло, а тоді, взявши Діокла на руки, здійнялася вгору й помчала крізь божественний ефір, як одна з тих зірок, що літніми ночами часто пролітають над приспаним Архіпелагом.

Вони летіли швидко, як думка, поки зупинилися в невидимій країні на небосяжній горі, вищій за Олімп, Ілу, Пеліон і Оссу. Там, на стрімкій вершині Діокл побачив начебто жіночу постать, щільно вкутану в численні запони. Отож годі було розрізнити справжню подобу тієї жінки. Довкола постаті мерехтіло дивне й таємниче світло, зовсім одмінне від земного.

— Оце і є Правда,— мовила юнакові Афіна. — Ось бачиш, хоч її проміння й притьмарене запонами, проте проникає назовні і світить. Якби не її слабкий відблиск, що падає на землю і що його вбирають очі мудреців, люди блукали б у непроглядному й нескінченному мороці, як мешканці країв кіммерійських.

— Поводирко небесна,— озвався Діокл,— коли я зірву першу запону, то Правда засяє мені ясніше.

— Тоді зривай! — мовила богиня.

Діокл ухопився в запону й потягнув її до себе. І відразу ясніше світло вдарило йому в очі, але він, поглинутий тією променистою постаттю, і не помітив, як запона, що її він випустив із рук, обернулася на білого лебедя і полинула в тьмаву далечінь.

Довго юнак стояв перед Правдою, знову ніби в напівсні: одірваний од життя, занесений у засвіти, без земних думок і бажань, черпаючи з незнаної ясноти незнану силу, невимовно втішений.

— О ясна! О вічна! О душе світа! — згукував він.

Він дотримав даної богині клятви. Коли, бувало, гуляв з ровесниками в саду Академії чи по дорозі до Акрополя, чи серед маслинових гаїв між містом і портом, друзі звертали на нього здивований і докірливий погляд.

— Діокле,— казали вони,— твій батько призбирав величезні статки. Ти ж можеш витрачати їх, як тобі заманеться. Чому ж ти не влаштовуєш бучних учт, як влаштовував для афінян богорівний Алківіад? Чому гордуєш простою розмовою, танцями, формінгою і цитрою? Чи не циніком ти часом став, що не дбаєш навіть про власний дім, не оздоблюєш його, як мусив би робити хтось інший на твоєму місці? Не забувай, що багатство — дарунок богів і від нього негаразд відмовлятися.

А Діокл замість відповіді й собі запитав їх:

— От скажіть мені, чи можна купити Правду навіть за всі скарби перського царя?

Дехто обсипав його докорами, проте були й такі, які вважали, що з нього виросте великий мудрець, навіть більший від славетного Платона. Тож Діокл і далі жив собі в убозтві.

І за це певної ясної ночі з його руки полетіла лебедем у темні простори

й друга запона, і Правда правд заясніла перед його очима ще яскравіше.

Він був напрочуд вродливим юнаком. Найперші афінські вельможі, філософи, співці й поети прагнули його дружби, аби хоча б через споглядання його неземної вроди наблизитися до глибин одвічних ідей.

Та Діокл відмітав і їхні дарунки, і запобігання, і приязнь...

Дівчата, що збиралися біля водограїв на Кераміку чи на Стоа, обплутували його косами й заполонювали хороводами. Прекрасні, ніби німфи, гетери не раз кидали йому під ноги призначені Адонісові галузки копри або крізь келишки розквітлих лілей шепотіли йому на вухо пестливі й солодкі, наче музика аркадійських флейт, слова.

І все намарне!

— Прийди!.. — мовила йому якось найгарніша з афінянок, справжнє втілення Харіти. — Очі мої, як палахкотливі зорі, волосся, як запашні гіацинти, а лоно, наче лоно прекрасної Єлени. Тож прийди, Діокле, бо навіть боги на небі не знають більшого блаженства, аніж кохання.

Але Діокл лише всміхнувся сумовито й відказав:

— І цей птах, о незрівнянна, вже далеко відлетів від мене.

Бо вже і третій лебідь з його руки відлетів ще однієї чарівливої ночі.

Літа пропливали, як оті хмарини, що їх над Афінами бурхливий Борей жене узимку від стрімчастих Фракійських гір до моря. Діокл із молодика помалу ставав зрілим мужем. Рідко брав участь у філософських диспутах, а ще рідше забирав слово на публічних виступах. Однак у місті вже линула слава про його розважливість і мудрість. Не раз афіняни пропонували йому високі посади, а знайомі та друзі переконували взяти до рук державне стерно й вивести корабель вітчизни з мілин та вирів на тихі води.

Проте він уже бачив, як у Афінах руйнується суспільне життя, як серед ненависті й чвар гине любов до вітчизни, як його застороги, наче зерна, приречені на згубу, падають на безплідну й здичавілу ріллю.