Притчі - Сторінка 3

І тим дужче опинався тій владі, якої зрікся обітницею. А якось, коли людські юрмища мало не силоміць спонукали його, аби став він на чолі їх, Діокл мовив їм:

— О афіняни, ви самі собі вороги. Як людина, я до сліз співчуваю вам. Та якби я навіть був богом, то все одно не погодився б урядувати вами.

І все ж, коли вибухнула війна, він разом з іншими пішов боронити рідну землю. І повернувся, вкритий ранами. Та коли на Акрополі найуславленішим героям роздавали вінки, Діокла серед них не було. Він навіть не дозволив викарбувати своє ім'я на мідній дошці, що її з цієї нагоди повісили в храмі.

Знехтував він і ще більшою славою, якої міг зажити на Олімпійських іграх. А на схилі років сплів собі біля каменоломень Пентелікона хатину з верболозу, облишив місто й став жити осторонь від людей. Мало-помалу в Афінах забували про нього, а коли іноді він навідувався до міста купити хліба та маслин, то знайомі чи й упізнавали його.

І так він жив довго — самотній, гордий, замкнутий у собі, поринутий у безмежний, хоч і тихий та лагідний смуток.

Минуло ще кілька олімпіад. Волосся на голові Діокла посивіло, постать похилилася до землі, очі запали в очниці, а старість висотала йому сили. Тримався лише думкою, що коли невдовзі доведеться залишити країну під сонцем, то спершу побачить найвищу Правду, предковічну Матір усіх правд на світі.

А часом думав собі, що коли Парка відразу по цьому не перетне нитки його життя, то ще повернеться до міста, до людей і дасть їм навіть більше, аніж колись Прометей.

І от настала велика містична ніч, коли богиня знову взяла його на руки, занесла на піднебесну гору й поставила перед Правдою.

— Поглянь лишень, як вона світить і палає,— мовила Афіна. — Та перш ніж востаннє потягнешся до неї рукою, вислухай, що я скажу тобі. Оті запони, що упродовж довгих років відлітали від тебе лебедями, то облуда твого життя. Якщо ж тобі жаль останньої запони або якщо тебе повнить острах, то відступися, поки ще не пізно. А я спущу тебе з оцих вершин, аби ти, як інші люди, добігав свого життя в земній юдолі.

— Але ж я усе своє життя тільки й чекав цієї хвилини! — згукнув Діокл. Із серцем, що мало не вискакувало з грудей, підійшов він, мружачись від

сліпучого сяєва, і тремтячою рукою зірвав з Правди останню запону й кинув позад себе.

І відразу сталося щось украй страхітливе.

Тієї самої хвилі наче вдарила сліпуча блискавка і очі йому заслала така моторошна темрява, що навіть найчорніша ніч проти неї могла видатися ясним днем.

І серед того непроглядного мороку розлігся раптом голос Діокла, сповнений невимовного сум'яття й безмежного болю:

— Афіно! Афіно! Таж під запоною нічого немає! Я під нею нічого не бачу! На той розпачливий зойк-стогін були йому суворі слова богині:

— Твої зіниці засліпило сяяння Правди. Відлетіла твоя остання облуда, що її кожен смертний годен побачити й без запони.

І запала моторошна тиша.

— Ти завжди дуриш тих, хто безмежно вірить тобі,— простогнав Діокл. — Ти піддурила й мене, жорстоке, облудне божество. Та коли я вже ніколи не побачу найвищої Правди, то пошли мені хоча б смерть-збавительку.

І такий надлюдський жаль бринів у його словах, що зворушилася навіть Афіна. Вона поклала долоню на голову нещасного й лагідно мовила:

— Посилаю її тобі, Діокле, а з нею й останню втіху. Коли Смерть заколисає тебе, ти побачиш те сяєво, від якого за життя осліпли твої очі.

Ніч бліднула й розтавала, а день займався холодний і сірий. З вировища хмар на небі почали падати рясні й лапаті сніжинки, вкриваючи собою посмертні останки Діокла.

Суд Осіріса

І коли помер у Єгипті син Псунабуда Псунабуд, великий міністр котрогось із Тутмесів з якоїсь там династії, що правила перед нашестям гіксосів, прийшли по його душу два невмирущі Єства й почубилися за неї, наповнюючи нескінченні обшири тихої вічності таким галасом, що всемогутній Осіріс звелів їм стати перед його очима й запитав:

— Хто ви такі, о духи, і хто той грішник, що його моє яструбине око добачає межи вами? І чому в країні Спокою ви гризетеся, наче дві перекупки з Мемфісу?

І на це так відповів один із духів:

— Я, владико, невмируща Глупота. Я опікувалася присутнім тут його превелебністю Псунабудрм, як рідна ненька. Підказувала йому кожне слово, показувала кожен крок. Не покидала його ні на хвильку, а позаяк і він тримався за мої шати міцно й вірно, позаяк усе життя був, як гласить єгипетська приказка, дурний, як ніжки від стола, то я тепер хочу забрати його душу й оселити її в тій заземній країні, призначеній для довічного поселення дурнів.

Осіріс повернувся до іншого духа.

— Тепер кажи ти,— мовив він, беручи терези, на яких зважував усі думки, слова й учинки.

— Я, о владико, невмируща Підлота. Не заперечую, його превелебність Псунабуд на своїй високій посаді часто припускався помилок, гідних віслюка, але тверджу, що він передусім був негідником. Якщо зволиш, владико, я наведу тобі тисячу доказів, яких Глупота — уже хоча б тому, що вона Глупота — ніколи не зможе спростувати.

— Глупота,— перервав її слова Яструбоокий, підносячи свій провидецький перст,— не може тільки висувати якусь думку, натомість усе може спростувати. Тож запитую тебе, чого ти хочеш?

— Хочу, владико, забрати цю душу й оселити її в тій заземній країні, над якою я паную і яка призначена на довічне поселення для злодюг.

Кажучи це, Підлота вхопила Псунабуда за руку, а Глупота вхопила його за другу. Обоє вони, тамуючи в грудях дух, стали чекати на вирок Справедливого.

А Справедливий утупив свої пташині очі в Псунабуда, придивився до нього й мовив:

— Бачу, обидві ви маєте на нього право, тож я охоче б вас вислухав і розсудив, але й справді на дивне виходить. Твої докази, Глупото, будуть безглуздими, а твої, Підлото, негідними. Я не можу їх зважити і, отже, не можу віддати за котрусь із вас свого голосу. Що ж нам робити? Оце, мабуть, покличу Мудрість, вона все бачить наскрізь. І скажу їй стисло й розважливо розповісти

мені про життя його превелебності й усю вашу справу.

— О владико,— шепнула Глупота,— Мудрість — моя особиста ворогиня. Справедливий знову підніс свій провидецький палець.

— Повір мені, Глупото, правдива Мудрість така ж ворогиня твоя, як і Підлоти.

І ту ж хвилю покликав Мудрість і вона враз постала перед ним. Подивилася на Псунабуда й анітрохи не здивувалася, бо Мудрість нічому й ніколи не дивується. Тільки посміхнулася ніби трохи утішено й мовила:

— О, то це Його Превелебність, що таємними циркулярами до губернаторів заборонив мені перебувати в Єгипті!..

— Слово честі, для блага держави... — почав виправдовуватись Псунабуд. Але Осіріс звелів йому вмовкнути й сам запитав:

— Скажи мені, Мудросте, якою більше була та заборона: безглуздою чи підлою?

— Однаковою-однаковісінькою! — відповіла Мудрість.

І поклав Справедливий на терези, що стояли біля підніжжя трону, однакові важки.

— Мов далі,— сказав він,— щоб урешті з'ясувати, кому з двох духів слід помислити за найвідповідніше для Превелебності поселення.

І повідала Мудрість про все життя Псунабуда, від юних літ до останньої хвилі його земної мандрівки. Згадала, як в Академії в стобрамних Фівах він був затятим лібералом; як ставши згодом на службу, записався до державних діячів і кпив із засад, які за студентських часів сам же й виголошував; як під гаслом "Єгипет для єгиптян!" працював над об'єднанням держави під владою мемфіської бюрократії; як, урешті-решт, упродовж усієї своєї тривалої служби все когось підозрював, щось винюхував, на когось доносив, від чогось відмовляв, чогось не допускав, щось приховував, когось приборкував,— і замість розширювати поле людської діяльності й людське життя, раз у раз його огиджував, сковував і обмежував.

— Чи не вважаєш ти, що це все лукавство? — урвав її слова Осіріс, докидаючи важок на шальку Підлоти.

— Ні, о Всевідо,— відказала Мудрість,— та дозволю собі завважити, що була в тім глупота величезна, як піраміда Хеопса, бо Псунабуд, працюючи нібито для розвою Єгипту, насправді його послаблював; трудячися нібито для слави Єгипту, остаточно його загидив; працюючи нібито для ладу в державі, увергнув її в безлад і наплодив у ній прірву ворогів. І при цьому всьому в його зашкарублій голові й на мить не зринуло думки, що вся його праця приносить лише шкоду й поразку.

— Коли так,— мовив Справедливий,— то треба докинути й на шальку Глупоти.

— Треба! — підтакнула Мудрість. — Але послухай мене, владико, далі. Став Псунабуд губернатором північної провінції Пта, де мешкали переважно фінікійці та греки, і як перших, так і других почав ревно переробляти на єгиптян. Заборонив їм розмовляти й писати на папірусах рідною мовою, став переслідувати їхню віру й позачиняв їхні школи. А передовсім наказав їм носити чепчики, що, як відомо, є в Єгипті народним головним убором. На його переконання, єгиптянин був єгиптянином тільки завдяки чепчику, а які думки роїлися в головах під тими чепчиками, йому й гадки не було. Ті ж, хто не хотів носити чепчики, могли звільнятися від них за хабара,— і ось так зростали статки губернатора.

Осіріс утретє підніс палець і розважливо мовив:

— Хабар не обов'язково свідчить про глупоту.

— Запевне, владико, але не докидай на шальку Підлоти, позаяк у Єгипті всі сановники вважають хабарі за звичай такий всюдисущий і так освячену давньою єгипетською традицію, що беруть їх з цілком чистим сумлінням.

— Маєш слушність. Яко бог єгипетський, я не повинен забувати про це. Не докидатиму важка на жодну шальку, поки не повідаєш, як чинив Псунабуд, коли був спідручним фараона?

— Єгипет, як тобі відомо, Справедливий, потребував великих і глибоких реформ. Отож Псунабуд, ставши міністром, передовсім подбав, щоб реформи були незначними й неглибокими. Єгипет потребував чесних і мудрих людей, які б стояли за нові реформи. А Псунабуд доручив робити їх давнім, пришелепкуватим урядовцям, що не визнавали реформ. Яке з того було посміховисько й яка шкода для Єгипту, легко збагне не тільки такий проникливий розум, як твій, владико, чи розум крокодила, кота чи іхневмона, але й пересічний і неглибокий людський. Псунабуд був, надто тупим, аби зрозуміти, що держава від обніжжя й до вершини мусить перебудуватися, і замало порядним, аби сумлінно провести хоча б ті зміни, доконечність яких зрозумів і визнав сам фараон.

— Нехай мене ібіс дзьобне,— мовив Осіріс, докидаючи важки на обидві шальки,— якщо я знаю, яка ж урешті переважить!

А слова Мудрості плинули далі:

— Він ошукував зарівно як фараона, так і людей.