Приватна Венера - Сторінка 11

Велосипедист Марангоні Антоніо, який був, звісно, не гонщик, а просто добродій шістдесяти семи років, рання пташка, що звик їздити зі своєї сироварні велосипедом до Метанополі, побачив дівчину вже мертву і здійняв тривогу. Біля дівчини було знайдено квадратову сумку, схожу на чоловічий портфель, а в сумці — лист до сестри. Зміст листа лишився невідомим, проте репортер якось довідався в квестурі, що в листі було звичайне прохання самогубці простити її за цей учинок. Закінчення репортажу було на другій сторінці.

Давіде вихилив чарку віскі і прочитав удома закінчення. Потім він перечитував увесь репортаж багато разів і щоразу, скінчивши читати, вставав і наливав собі віскі, взявши пляшку з шафки, де в дев'ятнадцятому столітті, очевидно, зберігали взуття.

Дівчина сказала, що покінчить із собою, і таки вбила себе. Отже, не стала відкладати до завтрашнього дня — перерізала собі вени, тільки-но він висадив її з машини, сховалася в чагарях, недалеко від сироварні велосипедиста Антоніо Марангоні, як смертельно поранена звірючка, там і сконала, бо так вона вже вирішила, ще вдома написавши прощального листа до сестри; коли вони були на річці вдвох із Давіде, лист лежав у її сумці, куди вона поклала і взяті в нього гроші.

Умирати дівчина не хотіла, мусила вмерти, але не хотіла, всю зворотну дорогу вона його благала: ні, ні, ні,— вона дуже не хотіла вмирати, і якби він забрав її з собою, якби повіз кудись далеко, як вона просила, то вона не заподіяла б собі смерті, лишилася б жива. Дні і ночі підряд йому стояли перед очима її великі круглі сонцезахисні окуляри, вчувався благальний, жалісний, несамовитий голос. Це він убив її. Гортаючи чистенькі справи в чистеньких теках на своєму письмовому столі в Монтекатіні, Давіде не міг позбутися таких думок і мало-помалу відкрив, що, випивши дозу віскі, будь-якого віскі, можна пригасити це відчуття того, що в тобі, мов у подарованій дружині цукерковій коробці з підкладеною отруєною цукеркою, сидить убивця. Тільки прийняти певну дозу віскі — і все як рукою зніме.

Коли з розповіді Давіде Аузері стало ясно, що він нікого не вбивав, Дуці так закортіло врізати хлопцеві, що аж зуби зціпив. Бісові психопати, астеніки, шизофреніки!.. Але потім, побачивши, як зовсім розм'якло від нападу туги обличчя Давіде, враз пройнявся жалем до нього. Пожалів його.

— їдьмо знову до моєї сестри.

Вони майже годину просиділи в машині, припаркованій перед Музокко, і під впливом довкілля та отієї дурної історії, викладеної в недоладному монолозі, Дуці захотілося перемінити обстановку. Місць для того, щоб поїхати туди з таким-от кандидатом до божевільні, було не багато; дім Аузері на вулиці Анунціата не підходив — туди міг першу-ліпшу мить нагрянути славетний інженер; повертатися на віллу в Бріанці теж не випадало, готель треба було відкласти на пізніше, а тепер найкраще повезти хлопця до сестри. Дука зателефонував їй з бару, щоб їхній візит не був несподіванкою, а Давіде тим часом любісінько цмулив віскі за стойкою. Попри все — пив.

— Я приїду з тим самим хлопцем, нічого не вдієш, доведеться потерпіти, приготуй для нього кімнату.

— З ним щось сталося?

— Ні, нічого, тільки напад недоумства.

Дорогою Дука зупинився біля аптеки, купив звичайних снодійних пігулок, а прибувши до помешкання Лоренци, вклав Давіде на ліжко, дав йому одну пігулку і так, ніби перед ним була дитина, а він — нянька, змушена глядіти її, чекав, поки засне. Чекати довелось не довго, бо невротичний атлет після сповіді геть розкис і впав радше в колапс, аніж у сон.

Потім Дука заколисав і Сару, в його руках мала пустунка одразу заснула, і коли вони залишилися з сестрою самі в затіненій, але не прохолодній кухні, він поскаржився Лоренці, що йому зараз хоч сядь та й плач.

— Якби йшлося тільки про дезинтоксикашю від алкоголю, це було 6 дуже просто, але в нього комплекс вини вбивці. Якщо він ось уже рік не викисає од віскі, нікому нічого не кажучи, то це від того, що втовкмачив собі в голову, ніби вбив ту дівчину. Навіть Фрейдові знадобилися б цілі роки, щоб вибити цю маячню в нього з голови. Досить лишити його на самоті, як він одразу ж знов спробує перерізати собі вени, тобто вдасться до того самого способу самогубства, що й дівчина, і зрештою свого доможеться.

— Переконай батька помістити хлопця в якусь клініку, а сам пошукай спокійнішої роботи.

— О, звичайно, можна зробити й так. Він побуде в клініці місяць, два, шість, скільки здумається, а коли його випишуть, переріже собі вени. — Дука доїв жирний шмат вареної шинки, поданий Лоренцою. — І після того мене переслідуватиме невідчепна думка, що коли б я залишився біля нього, то врятував би. Є дві категорії людей: бездушні і вразливі Один учинив розправу над рідними, зарубав сокирою дружину, матір та дітей, а потім у в'язниці спокійнісінько просить передплатити йому "Тиждень розваг", щоб розв'язувати кросворди. І навпаки, інший може зазнати психічних збурень від того, що залишив вікно відчинене, а кіт випхався на підвіконня і впав з п'ятого поверху: це він убив кота, думає він і божеволіє.

Близько сьомої вечора Давіде Аузері прокинувся. У нього були всі ознаки людини, враженої тиреотоксикозом, ще й нервозною пітливістю. Дука приготував йому холодну ванну й був присутній при цій купелі. Тим часом Лоренца випрасувала костюм і сорочку Давіде, а Дука змусив його з'їсти половину засмаженої курки, щойно купленої в сусідній закусочній. Двічі наливав хлопцеві келишок червоного вина, а потім запросив до свого кабінету. Ніякої випивки там уже не було. Якби Давіде спробував одержати ще щось, то мав би хіба що вдатися до насильства.

— Сідайте,— запросив Дука.

Це був кабінет, влаштований для нього батьком; скляна шафа з лікарським приладдям та препаратами — вона залишилася в такому вигляді, як три роки тому,— тапчан, укритий схожим на шкіру пластиком, ширма, а в кутку біля вікна, звернутого на площу Леонардо да Вінчі, покритий склом столик з підстав-

кою для авторучки і довгою скринькою — майбутньою картотекою пацієнтів. Батько сподівався побачити в цій картотеці багато поважних прізвищ. Ну що ж, мріяти дозволено всім. Дука приспустив абажур настільної лампи і закурив.

— Не знаю, чи ви помітили, але я не намагався роз'яснити вам, що ви нікого не вбили і що ніякої відповідальності за смерть тієї дівчини не несете. — Дука встав і пішов пошукати чогось, що могло б правити за попільничку; приніс скляну ванночку і сів знову. — Не стану робити цього й тепер. Якщо вам до вподоби вважати себе вбивцею, будь ласка, вважайте. Є люди, які вважають себе Гітлером, так ось, на таку саму хворобу страждаєте й ви. Я це кажу вам першому, ще до того, як скажу вашому батькові, оскільки допомогти хлопцеві, який п'є зайве, я ще можу, а от зробити щось для психічнохворого — безсилий.

Несподівано для Дуки завіса мовчанки раптом відхилилась.

— Якби я повіз її з собою,— проказав Давіде,— вона не вбила б себе. Це не психічна хвороба, я палець об палець не вдарив, а тим часом міг би так легко взяти і поїхати з нек>. Пояснювати батькові не довелося б, можна було б подзвонити докторові Брамбіллі, сказати, що мені потрібен короткий перепочинок. Батькові не так-то й залежало на тому, щоб я працював в Монте-катіні, головне для нього було чимось мене зайняти. Отож досить було повезти її з собою бодай на кілька днів, поки минув би її душевний надлам. — Давіде говорив задихаючись, але не від жари, його захопила ідея виправдати свій душевний розлад, та ще перед лікарем.

Дука перебив його.

— Е ні, синьйоре Аузері, втягувати мене в такі дискусії — марна річ. — Він холодно посміхнувся. — В підручниках з психіатрії можна знайти чимало прикладів абсурдної діалектики. Я зовсім не бажаю, щоб ви доводили мені, як ви вбили ту дівчину. На таких самих підставах газове господарство відповідальне за смерть усіх тих, хто свідомо отруївся газом, і якби ви очолювали це господарство, то теж хлебтали б віскі й хотіли померти. Даремно стараєтеся. Що більше доводитимете вашу ідею, то більше показуватимете серйозність свого захворювання.

Очевидно, на цей клавіш він натис надто сильно, бо Давіде підняв кулак, ніби збираючись грюкнути об стіл, але не грюкнув, а так і застиг з піднятим кулаком.

— Аби ж я повіз був її з собою... — майже простогнав він.

— Годі! — Дука сам ляснув рукою по столі. — Так нормальна людина не розмірковує. А ви — ненормальний. І ось вам ще один доказ: цілий рік, попри всі зусилля вашого батька дізнатися, чому ви запили по-чорному й чому поводитеся так дивно, ви йому не сказали правди. Він вам майже розбив кочергою щелепу. Чого ви боялися?

Відповідь була несподівано чітка:

— Бо він не зрозумів би мене.

Так само вважав і Дука. Інженер Аузері ніколи б не зрозумів сина, психологія підсвідомості — це горішок не на зуби таким імператорам.

— Гаразд. Чому ж тоді ви відкрили мені правду в перші двадцять чотири години нашого знайомства? До того ж я навіть не питав вас про це. — Чому, він уже знав, але хотів побачити, чи здатний це пояснити хлопець.

— Ось уже майже рік я не бував на вулиці Джардіні,— дивлячись у землю, проказав Давіде,— а ви сьогодні вранці привезли мене сюди, поставили машину майже на тому самому місці, де я припаркувався рік тому, залишили мене там, а самі пішли до квестури... А потім повезли на кладовище, розповіли про свого батька, я побачив усі ті могили...

Достеменно так; сам про це не здогадуючись, Дука звільнив сьогодні вранці молодого Аузері від комплексу, а зараз пощастило налякати цього психа, щоб звільнити від ще небезпечнішого комплексу провини. Бідолашний мікеландже-лівський Давід намагався довести, ніби він не псих; усвідомлювати себе божевільним ще важче, ніж почуватися винним у вбивстві Але така робота була надто невдячна. Розвозити медикаменти клієнтурі приносило б скромніші заробітки, але він був би принаймні спокійний.

Давіде додав:

— А носовичок і той залишений у машині предмет я не хотів бачити, вигляд їх був мені нестерпний. Але потім не втримався, витяг їх, поглянув і згадав, як вона втирала очі, а я, замість того, щоб забрати її з собою, висадив з машини...

Видовище було жалюгідне: такий здоровань і з такою хворобливою вразливістю, але принаймні він хоч не замкнувся в собі, мов у бетонній кулі, як раніше.

— Гаразд, я хотів би глянути на той предмет.