Проблема тубільців
- Роберт Шеклі -Роберт Шекли
ПРОБЛЕМА ТУБІЛЬЦІВ
Фантастичне оповідання
Переклад Віктора Часника
Едвард Дантон був відщепенцем. Ще в дитинстві він виявляв зародкові антисуспільні схильності. Батькам, звичайно, слід було тут же показати його хорошому дитячому психологу, і той зумів би визначити, які обставини сприяють розвитку контргрупових тенденцій у характері юного Дантона. Але Дантони-старші, як водиться, надміру поглинені власними негараздами, надіялися на плин часу.
І даремно.
У школі Дантону з великою натяжкою вдалося отримати перевідні бали з таких предметів, як групове окультурення, сімейні контакти, сприйняття духовних цінностей, теорія суджень та інших, необхідних кожному, хто хоче почуватися затишно у сучасному світі. Але безглуздому Дантону в сучасному світі було незатишно.
Він зрозумів це не одразу. На вигляд ніхто б не запідозрив його в патологічній нетовариськості. Це був високий, атлетично складений хлопець, з зеленими очима та невимушеними манерами. Дівчата відчували в ньому безперечну чарівність. Інші навіть надавали йому таку високу честь, що подумували вийти за нього заміж.
Але й найбільш легковажні не могли не помітити його недоліки. Коли затівали "станьте в коло", він видихався буквально через кілька годин, до того часу, як решта тільки починали входити в раж.
При грі в бридж для дванадцяти партнерів Дантон часто відволікався і, до обурення решти одинадцяти гравців, раптом починав з'ясовувати, на чому зупинилася торгівля. І вже зовсім нестерпний він був у "підземці".
Не шкодуючи зусиль, намагався Дантон перейнятися духом цієї класичної гри. Схопивши за руки товаришів, він стрімко вривався у вагон підземки, щоб захопити його перш, ніж у протилежні двері ринеться супротивник.
— Вперед, хлопці! — репетував капітан. — Захопимо вагон для Рокевея?
А капітан противника волав:
— Ні, чорта з два! Налягайте, хлопчики! Бронкс Парк, та й край.
Страждальницьки скривившись, із застиглою посмішкою, Дантон крутився в густині натовпу.
— У чому річ, Едвард? – цікавилася чергова подружка. – Хіба тобі не весело?
— Весело, звичайно, — задихаючись, відповідав Дантон.
— Але ж я бачу, що ні! — здивовано вигукувала дівчина. — Ти хіба не знаєш, що у такий спосіб наші предки давали розрядку своєї агресивності? Історики стверджують, що завдяки підземці людство уникло тотальної водневої війни. Агресивність властива і нам, і ми повинні давати їй вихід, обравши при цьому відповідні форми.
— Я знаю, — відповів Едвард Дантон. — Мені, справді, дуже весело. Я... о Господи!
У вагон вдиралися, взявшись за руки третя команда і вигукувала співуче: "Канарсі, Канарсі, Канарсі!"
Переконавшись, що Дантон — людина без майбутнього, дівчина покидала його, як усі її попередниці. Відсутність комунікабельності неможливо було приховати. Було ясно, що він не знайде собі щастя ні в передмістях Нью-Йорка, які простягалися від Рокпорта (штат Мен) до Норфолку (Віргінія), ні в інших містах.
Він спробував подолати себе, але марно. Почали виявлятися й інші відхилення. Від впливу світлової реклами на сітківку ока у Дантона почав розвиватися астигматизм, а він звукової — постійно дзвеніло у вухах.
Лікар попередив його, що аналіз симптомів аж ніяк не зцілить його від цих нездужань. Звернути увагу слід на головний невроз Дантона – його антисоціальність. Але тут Дантон був безсилий.
За останні два століття мільйони божевільних, психопатів, невропатів та диваків різних мастей розбрелися по зоряним світам. Перший час, коли літали на космічних кораблях, забезпечених двигуном Міккельсона, у мандрівників йшло років по двадцять-тридцять на те, щоб протягнутися від однієї зіркової системи до іншої. Більш сучасні зорельоти, обладнані гіперпросторовими вихровими конвертерами, витрачали на такий самий шлях лише кілька місяців.
Залишившись на батьківщині, будучи людьми соціально стійкими, інші оплакували розлуку, але втішалися тим, що зможуть дещо розширити жорсткі рамки лімітованого дітонародження.
Дантону йшов двадцять сьомий рік, коли він вирішив покинути Землю та сталь піонером. Невесело було на душі в нього того дня, коли він передав сертифікат на право збільшення потомства своєму найкращому другові Елу Тревору.
— Ах, Едварде, Едварде, — говорив зворушений Тревор, крутячи в руках дорогоцінний папірець, — ти й не уявляєш, як ти багато для нас зробив. Ми з Міртл завжди хотіли мати двох дітлахів. І ось завдяки тобі...
— Облишмо це, — відповів Дантон. — Там, де я буду, мені не знадобиться дозвіл на право мати дітей. Та й взагалі, — додав він, раптом вражений новою думкою — зовсім не впевнений, що зможу там здійснити таке право.
— Але це жахливо, — сказав Ел, який завжди приймав близько до серця справи свого друга.
— Очевидно. Втім, можливо, згодом я зустріну в тих краях якусь дівчину з піонерів. А поки що до моїх послуг сублімація.
— Теж вірно. Який замінник ти вибрав?
— Огородництво. Справа корисна.
— Корисна, — підтвердив Ел. — Ну що ж, друже, бажаю удачі.
Віддавши приятелю сертифікат, Дантон відрізав усі шляхи до відступу. Він сміливо кинувся вперед. В обмін на право продовження роду уряд забезпечував йому безкоштовний проїзд у будь-яку частину всесвіту, забезпечуючи необхідним спорядженням та запасами провізії на два роки.
Дантон вилетів одразу.
Він не став затримуватись у порівняно населених районах, де влада, зазвичай, перебувала у руках екстремістських угруповань. Без жалю минув він, наприклад, Корані II, де гігантська обчислювальна машина встановила диктатуру математики. Не приваблювала його також і Гейл V, усі триста сорок два мешканці якої найсерйознішим чином готувалися до захоплення Галактики. Об'їхав він і Фермерські Світи, похмурі планети, на яких процвітав суто культ здоров'я.
Діставшись до горезвісної Гедонії, Дантон мало не залишився там. Його відштовхнуло те, що жителі цієї планети, судячи з чуток, були недовговічні, хоча ніхто й не заперечував, що свій короткий вік вони проживали весело. Але Дантон віддав перевагу віку довгому і вирушив далі.
Минув він також похмурі, кам'янисті Рудничні Світи, нечисленне населення яких складали похмурі, бородаті чоловіки, схильні до нападів нестримного гніву. І ось перед ним відкрилися Нові Території, незасвоєні світи, розташовані за найдальшим кордоном земних володінь. Обстеживши кілька планет, Дантон обрав ту, де не знайшов жодних слідів розумного життя.
Планета була тиха і затишна, рясніла рибою і дичиною; серед її обширних водних просторів зеленіли покриті буйними чагарниками джунглів великі острови. Дантон назвав її Нью-Таїті, і капітан зорельоту належним чином оформив його права на володіння планетою. Після побіжного огляду Дантон вибрав великий острів, що здався йому привабливішим за інших. Він висадився на ньому і почав розбивати табір.
Спершу справ було безліч. З гілок та переплетених трав Дантон збудував будиночок біля сяючого білизною пляжу. Він змайстрував острогу, кілька сільців і невід. Засіяв город, і, на його радість, той незабаром пишно зазеленів, зігрітий тропічним сонцем і зволожений теплими зливами, які випадали щоранку, від сьомої години до семи тридцяти.
Так, Нью-Таїті, безперечно, виявився істинно райським куточком, і Дантон міг би бути дуже щасливим тут. Йому заважало одне. Огородництво, яке він вважав чудовим видом сублімації, підвело його найскандальнішим чином. Дантон думав про жінок вдень та вночі; дивлячись на величезний помаранчевий тропічний місяць, він міг годинами муркотіти собі під ніс пісеньки, зрозуміло про любов.
Побоюючись за своє здоров'я, Дантон почав гарячково перебирати всі відомі йому види сублімації: спершу зайнявся живописом, кинув; почав вести щоденник — закинув той щоденник; склав сонату, але залишив і музику, висік з місцевого різновиду пісковика дві велетенські статуї, закінчив їх і став вигадувати, чим би ще зайнятися.
Зайнятися не було чим. Город не вимагав догляду; земні овочі переможно витіснили місцеві рослини. Риба валом валила в мережі, сілки ніколи не були порожні. Дантон знову помітив, що вдень і вночі йому мерехтять жінки — високі та маленькі, білі, чорні, коричневі. Якось він упіймав себе на тому, що з приязню думає про марсіанок; до нього ще жодному землянину подібне не вдавалося. Дантон зрозумів, що необхідно приймати рішучі заходи.
Але які? Подати сигнал про допомогу він не міг, покинути Нью-Таїті теж. Занурений у сумний роздум, Дантон підняв очі до неба і помітив чорну цятку, яка спускалася до моря. Пляма ставало більшою; у Дантона перехопило подих від страху, що вона може виявитися птахом чи величезною комахою. Але пляма все продовжувала збільшуватися, і невдовзі Дантон почав розрізняти нерівні спалахи блідого полум'я.
Космічний корабель! Кінець самотності!
Зореліт повільно й обережно йшов на посадку. Дантон одягнувся в свій найкращий настегновий пояс; це вбрання, улюблене островитянами Південних Морів дуже підходило до клімату Нью-Таїті. Потім вмився, ретельно причесав волосся і почав стежити за приземленням космічного корабля.
Це був старовинний зореліт із двигуном Міккельсона. Дантон досі думав, що такі кораблі давно вже вийшли з вжитку. Однак цей, не зважаючи на все, пройшов чималий шлях. Пом'ятий, подряпаний і безнадійно застарілий по конструкції, він мав рішучий і непохитний вигляд. На носі зореліту гордо красувався напис "Народ Хаттера".
Знаючи, що мандрівники, що повертаються з космічних безодень, зазвичай гостро відчувають брак свіжих продуктів, Дантон зібрав для пасажирів корабля цілу гору фруктів і красиво розклав їх до того часу, як "Народ Хаттера" важко опустився на пляж.
Відкрився вузький люк, і з зорельоту вийшли двоє чоловіків, озброєних гвинтівками та з голови до ніг одягнених у чорне. Прибульці обережно озирнулися.
Дантон прожогом кинувся до них.
— Гей! Ласкаво просимо до Нью-Таїті. Хлопці, до чого ж я щасливий бачити вас! Що новенького на...
— Назад! — гаркнув один із прибульців, високий худий чоловік років п'ятдесяти, з суворим зморшкуватим обличчям. Його холодні блакитні очі пронизали Дантона, як стріли, дуло гвинтівки цілилося просто в груди. Другий був молодший, маленький широколикий кріпиш.
— Що трапилося? – здивувався Дантон.
— Як тебе звати?
— Едвард Дантон.
– Я Сімеон Сміт, – сказав худий.