Проблема тубільців - Сторінка 3

– Ти не землянин. Не маю сумніву, що ти зустрічав землянина. Швидше за все, то був якийсь комерсант, який зробив тут вимушену посадку.

– На острові є сліди того, хто зупинявся на короткий термін – космічного корабля, – сказав Джедекія.

– О, бачите, – засяяв професор Бейкер. – Моя гіпотеза підтверджується.

– Та ні, це був державний корабель, – пояснював Дантон. – Я на ньому прилетів.

– Цікаво також відзначити, – лекторським тоном продовжував професор Бейкер – ті критичні пункти, коли майже правдоподібна історія раптово обертається міфом. Ось він заявляє, наприклад, що прилетів на зорельоті, керованому уявними гіперпросторовими вихровими конвертерами, що є типовою абракадаброю, бо космічні кораблі керуються лише двигунами Міккельсона. Далі, нездатний осягнути своїм нерозвиненим розумом, що подорож може тривати роки, він стверджує, ніби за кілька місяців долетів сюди від Землі, коли ми знаємо, що жоден космічний корабель не здатний навіть теоретично подолати така відстань у такий термін.

– Отже, такі кораблі були винайдені вже після вашого відбуття, – зауважив Дантон. – Коли ви вилетіли до космосу?

– Космічний корабель хаттеритів покинув Землю сто двадцять років тому – поблажливо відповів Бейкер. – Тут є переважно четверте та п'яте покоління. Відзначте також, – звернувся Бейкер до Симеона і Джедекії, – як спритно вигадує він правдоподібні назви планет. Вроджена здатність до звуконаслідування підказала йому такі слівця, як Корані, Гейл, Гедонія. І його аж ніяк не турбує, що всіх цих планет немає у всесвіті.

– Та є вони! – обурено гукнув Дантон.

– Де? – З викликом звернувся до нього Джедекія. – Вкажи координати.

– Звідки мені знати? Я не штурман. Гейл, на мою думку, десь у районі Волопаса, а можливо, Кассіопеї. Ні, мабуть, Волопаса.

– Мені шкода засмучувати тебе, друже мій, – сказав Джедекія. – Але, хай буде тобі відомо, що я сам штурман. Я можу показати тобі зіркові карти, атласи. Там немає цих планет.

– Ваші карти застаріли на сторіччя!

– Зірки, отже, теж, – відрізав Симеон. – Ну, Данто, де ж твої одноплемінники? Чому вони ховаються нас? Що ви там задумуєте?

– Яка безглуздість, – обурився Дантон. – Як мені вас переконати? Я землянин, чуєте! Народився і виріс...

– Буде! – обірвав його Симеон. – Що-що, але вислуховувати зухвалості від тубільців хаттерити не стануть. Живіше, Данто. Де твій народ?

– Тут нікого немає, крім мене, – не здавався Дантон.

– А, то ти замикатися! – процідив Джедекія. – Вже не чи хочеш скуштувати батога зі зміїної шкіри?

– Потім, встигнеться, – зупинив його Симеон. – Тубільці самі прийдуть. Дикуни завжди вдаються жебракувати. А ти, Данто, можеш поки що допомогти тим людям, що розвантажують корабель.

– Ні, дякую, – відповів Дантон, – я краще повернуся...

Кулак Джедекії з розмаху врізався йому в щелепу. Дантон ледве втримався на ногах.

– Вождь сказав тобі: без зухвальства! – гаркнув Джедекія. – І що це ви, тубільці, такі ледарі? Тобі заплатять відразу ж, як вивантажать намисто і ситець. За роботу!

Сперечатись було марно. Приголомшений, заморочений, майже так само, як мільйони тубільців у тисячах різних світів і до нього, Дантон приєднався до довгого ряду колоністів, які по конвеєру передавали вантаж з корабля.

До кінця дня зореліт розвантажили, і поселенці розташувалися на відпочинок.

Дантон сів осторонь, віддалік від інших і спробував обміркувати своє становище. До нього підійшла Аніта, тримаючи в руці казанок із водою.

– Ви теж вважаєте мене тубільцем? – спитав він.

Аніта сіла поруч і відповіла:

– Я просто не уявляю, ким ще ви можете бути. Адже всім відомо, з якою швидкістю літають космічні кораблі, а ви...

– Відколи ваш корабель покинув Землю, багато що змінилося. Але скажіть, невже "Народ Хаттера" провів усі ці роки у космосі?

– Звичайно, ні. Наші висадилися спершу на Ейчгастро I, але ґрунт там виявилася неродючою, і наступне покоління перебралося на Ктеді. Там теж трапилося лихо: земні злаки видозмінилися і так буйно розрослися, що людям довелося рятуватися на іншу планету, Лан ІІ. На ній би ми і залишилися, якби не нова напасть.

– Яка ж?

– Тубільці, – сумно відповіла Аніта. – Наскільки я розумію, зустріли вони нас дружелюбно, і спочатку все йшло добре. А потім раптом усе місцеве населення повстало проти нас. Щоправда, тубільці не мали вогнепальної зброї, але вони зібрали таке величезне військо, що нашим пройшлося знову сісти на корабель і бігти сюди.

– Гм, – промимрив Дантон. – Отже, ось звідки такий страх перед аборигенами.

– Ну звичайно. Поки нам загрожує хоча б найменша небезпека, ми знаходимося на військовому становищі: тобто всім розпоряджаються мій батько і Джедекія. Натомість коли загроза мине, влада перейде до рук постійного Уряду хаттеритів.

– Що це за уряд?

– Рада старійшин, – відповіла Аніта. – У ньому засідають люди доброї волі, які ненавидять насильство. І якщо ти і твій народ дійсно хочете миру...

– У мене немає народу, – стомлено сказав Дантон.

– ...наш уряд створить вам усі умови для процвітання, – закінчила вона.

Вони замовкли, милуючись заходом сонця. Дантон раптом помітив, як ворушаться на вітрі м'яке волосся Аніти, що впало їй на лоб, і як у світлі вечірній зорі проступають виразною лінією, що світиться, обриси її щоки і губ.

Дантон здригнувся і запевнив себе, що посвіжішало. А дівчина, яка з натхненням розповідала йому про своє дитинство, стала раптом запинатися, не знаходячи потрібних слів, а то й зовсім забувала, про що каже.

Потім їхні руки зустрілися. Спершу зіткнулися кінчики пальців і так і не розійшлися. Парочка довго сиділа мовчки. І нарешті все завершилося тривалим ніжним поцілунком.

– Що тут діється, чорт забирай? – пролунав гучний голос.

Перед ними, узявшись у боки, стояв широкоплечий кремезний чоловік. Його велика голова чорним силуетом вимальовувалася в диску місяця, що світився.

– Заради Бога, Джедекія, – сказала Аніта. – Не розігруй сцен.

– Встань, – тихим голосом сказав Джедекія Дантону. – Встань, та швидше.

Дантон підвівся на ноги, стискаючи руки в кулаки.

– Ти зганьбила свою расу, – сказав Джедекія Аніті, – і весь народ Хаттер. З глузду ти з'їхала, чи що? Хіба може дівчина, що поважає себе плутатися з брудним тубільцем? А тобі, – обернувся він до Дантона, – я розтлумачу одну істину, та так, що ти міцно її запам'ятаєш. Тубільцям не дозволено волочитися за нашими жінками! І зараз я вб'ю це тобі в голову.

Відбулася коротка сутичка, внаслідок якої Джедекія виявився горілиць розпростертим на землі.

– На допомогу! – заволав він. – Тубільці збунтувалися!

На зорельоті загримів сполох. Вій сирен пронизав нічну темряву.

Жінки та діти, давно і ґрунтовно навчені, як поводитись при сигналі тривоги, швидко залізли в корабель. Чоловіки, озброївшись гвинтівками, кулеметами та ручними гранатами, наближалися до Дантона.

– Та ми з ним просто побилися віч-на-віч, – крикнув Дантон. – ніяких тубільців і близько немає. Тут лише я.

– Відійди, Аніто! – крикнув хаттерит, що йшов попереду.

– Але я не бачила жодного тубільця, – твердо сказала дівчина. – А Данта і справді не винен.

– Назад!

Аніту відтягли. Дантон кинувся до джунглів і встиг зникнути, перш чим застрочили кулемети. З півсотні ярдів він проповз рачки, а потім встав і помчав на весь дух.

На щастя, хаттерити не переслідували його. Єдине, чого вони хотіли, це захистити від нападу корабель і утримати у своїх руках береговий плацдарм з вузькою смужкою джунглів, що примикала до нього. Всю ніч не замовкала тріскотня кулеметів, гучні крики, несамовитий крик.

– Он висунувся один!

– Повертай кулемет, скоріше! Вони заходять із тилу!

– Ага! Попався!

– Ні, утік. А, ось ти де... Дивись, а на дереві...

– Стріляй, стріляй же...

Мало не до ранку Дантон чув, як відбивають хаттерити атаки уявних тубільців.

Тільки перед світанком стрілянина замовкла. За ніч було витрачено близько тонни свинцю, було витоптано кілька акрів трави та обезголовлено сотні дерев. Джунглі смерділи кордитом.

Дантон забувся неспокійним сном.

Прокинувшись опівдні, він почув, як хтось пробирається через підлісок. Дантон заглибився в хащі і, підкріпившись місцевими плодами, які нагадували банани і манго, спробував обміркувати своє становище.

Марно. Він міг думати тільки про Аніту і тужити за нею. Весь день блукав він, немов неприкаяний, джунглями. Сонце уже хилилося до заходу сонця, коли з підліску знову долинув шум. Дантон рушив у глибину чагарників. Але його відразу покликали:

– Данто! Данто! Стривай!

То була Аніта. Він зупинився у нерішучості. Що, якщо дівчина покинула табір, щоб оселитися з ним у зелених джунглях? Втім, куди правдоподібніше було інше пояснення: хаттерити хочуть заманити його у пастку, і за дівчиною слідує загін озброєних чоловіків, готових вбити його за першої ж можливості. Як вгадаєш, кого вирішила зрадити Аніта?

– Данто! Де ж ти?

Дантон переконував себе, що його надії неможливі. Хаттерити цілком ясно показали своє ставлення до тубільців. Вони ніколи не стануть довіряти йому, його життя вічно буде в небезпеці.

– Данто, я прошу тебе!

Дантон знизав плечима і пішов на її голос.

Вони зустрілися на невеликій галявині. Волосся Аніти розтріпалося, спортивна блуза та шорти були подерті колючками, але Дантону вона здалася прекраснішою за всіх жінок на світі. На мить він повірив, що дівчина втекла до нього, лишиться з ним.

Потім він побачив ярди за п'ятдесят ззаду озброєних чоловіків.

– Не хвилюйся, – заспокоїла його Аніта. – Вони не стрілятимуть. Вони тільки охороняють мене.

– Ось як? – вимушено засміявся Дантон. – Від кого ж?

– Вони ж не знають тебе так добре, як я, – пояснила Аніта. – Але сьогодні засідала Рада, і я розповіла там усю правду.

– Справді?

– Ну звичайно. Я сказала, що ти просто захищався, а бійку затіяв Джедекія. І що він все набрехав: на нього зовсім не нападала ціла орда тубільців. Крім тебе, там не було жодної душі, я їм прямо заявила.

– Ось молодчина! — палко вигукнув Дантон. – І вони повірили тобі?

– На мою думку так. Адже я пояснила їм, що тубільці напали пізніше.

Дантон застогнав.

– Послухай, як могли тубільці напасти на вас, якщо їх нема на острові?

– Тобто як це нема? А хто ж тоді так волав?

– Твої власні земляки.

Дантон спробував придумати щось дуже переконливе.