Проблема тубільців - Сторінка 4

Адже якщо йому не вдасться запевнити у своїй правоті хоч би цю дівчину, як зможе він переконати інших?

І тут його осяяло. Довід був гранично простий, але, мабуть, незаперечний. – Так ти справді вважаєш, що на ваш табір напали тубільні жителі? – спитав він.

– Ще б пак.

– І багато нас було?

– Кажуть, що на одного нашого припадало не менше десятка.

– Ми були озброєні?

– Зрозуміло.

– Тоді чим же ти поясниш той дивний факт, – тріумфуючи, спитав Дантоне, – що жоден з хаттеритів не був поранений?

Аніта здивовано на нього подивилася.

– Але, Данте, любий, дуже багато з наших поранено і деякі навіть тяжко. Дивно, що в такій битві нікого не вбили.

Дантонові здалося, що земля рвонулася і з-під ніг. Охоплений панікою, він раптом повірив Аніті. Не дарма, очевидно, хаттерити так наполягають на своєму. А що, коли на острові справді живе якесь плем'я, і сотні бронзових, як він сам, дикунів, ховаються зараз за деревами, вичікуючи...

– Той торговець, що навчив тебе англійською, був, мабуть, зовсім безсовісний, – продовжувала Аніта. – Міжпланетний закон забороняє продавати тубільцям вогнепальну зброю. Колись він натрапиться і...

– Вогнепальне?

– В тому то й справа! Ви, звичайно, ще не навчилися як слід ним користуватись. Але мій батько сказав, що куля летить із такою силою...

– Я думаю, рани були тільки кульові?

– Так. Наші не підпустили вас близько, тому вам не вдалося скористатися кинджалами та списами.

– Зрозуміло, – сказав Дантон.

Отже, його спробу спіткав повний крах. І все-таки він почував себе на вершині блаженства, знову знайшовши впевненість у здоров'ї своєї свідомості. Дантон зрозумів нарешті. Безладно розсипане по джунглях воїнство хаттеритів палило в кожну тінь, що рухалася, тобто один в одного.

Чи дивно, що деякі потрапили під кулю? Набагато дивніше те, що ніхто не загинув. Це було справді дивом.

– Але я пояснила старійшинам, що ти зовсім не винен, – заспокоїла вона. його Аніта. – Навпаки, це на тебе напали, а твої одноплемінники, мабуть,подумали, що тебе хочуть вбити. Старійшини вважають це цілком можливим.

– Як люб'язно з їхнього боку, – зауважив Дантон.

– Вони намагаються бути неупередженими. Взагалі-то вони ж визнають, що тубільці такі самі люди, як і ми.

– Та невже! – спробував уїдливо виразити бідолаха.

– Так, а як же? І старійшини відразу скликали нараду з питань тубільної політики і на ньому вирішили все раз і назавжди. Ми відводимо вам резервацію площею тисячу акрів. Адже правда, не поскупилися? Наші вже забивають межові стовпи. І ви житимете в резервації, а ми – на нашій частини острова.

– Що-о?!

– І щоб скріпити договір, – продовжувала Аніта, – наші старійшини просять тебе прийняти ось це. – І вона вручила йому пергаментний сувій.

– Що це таке?

Це мирний договір, який проголошує закінчення хатеро-ньютаїтянської війни і встановлює відтепер і навіки добросусідські відносини між нашими миролюбними народами.

Приголомшений Дантон взяв у руки сувій. Він бачив, що супутники Аніти вже вкопують у землю межові стовпи, розписані в червону та чорну смужку. Працюючи, чоловіки співали, дуже задоволені тим, що їм вдалося так швидко і легко впоратися із проблемою тубільців.

– А чи не здається тобі, – почав Дантон, – що може бути, ...е-е, найкращим виходом була б... асиміляція?

– Я пропонувала це, – почервонівши, сказала Аніта.

– Щоправда? Значить, ти погодилася б...

– Звичайно, так, – не дивлячись на нього, промовила дівчина. – Я вважаю, що злиття двох могутніх рас принесло б чудові результати. І потім... Ах, Данто, які чудові казки та легенди розповідав би ти нашим дітлахам!

– Я навчив би їх полювати і ловити рибу, – підхопив Дантон, – показав би їм, як розпізнавати їстівні коріння, та багато іншого.

– А ваші колоритні племінні пісні, танці, – зітхнула Аніта. – Як все було б чудово. Я дуже засмучена.

– Але ж має бути вихід! Може, мені поговорити зі старійшинами? Невже немає надії?

– Жодної, – відповіла Аніта. – Я б втекла з тобою, Данте, але нас зловлять, не зараз, то пізніше.

– Вони ніколи не знайдуть нас, – запевнив її Дантон.

– Можливо. Я б із радістю ризикнула.

– Мила!

– Але не в мені одна справа. А твій нещасний народ, Данте? Хатерити візьмуть заручників і, якщо я не повернуся, повбивають їх.

– Та немає тут жодного народу! Немає його, чорт мене забирай!

– Я зворушена, що ти так кажеш, – ніжно сказала Аніта. – Але не можна жертвувати людськими життями заради кохання двох окремих осіб. Ти попередь своїх одноплемінників, Данте, щоб не порушували кордон. У них одразу ж стрілятимуть. Прощай і пам'ятай, що стежка миру краща, ніж стежка війни.

Дівчина втекла. Дантон довго дивився їй услід. Він і сердився, що її благородні почуття прирекли їх на безглузду розлуку, і водночас ще сильніше любив її за співчуття до його одноплемінників. Те, що одноплемінників не існує в природі, не применшувало заслуг дівчини. Адже вона цього не знала.

Нарешті він повернувся і поплутав у глиб хащі.

Зупинився він біля тихого ставка, над яким нависли гілки. гігантських дерев. Чорну гладь води обрамляли зарості квітучої папороті; вмостившись тут, він почав роздумувати, як йому доживати свій вік. Аніта втрачена. Усі зв'язки з подібними йому обірвалися. Ну що ж, йому ніхто й не потрібний, втішав він себе. Він добре проживе й у резервації; якщо захоче, знову посадить город, знову висікатиме статуї, напише нові сонати, знову вестиме щоденник...

– До біса! – крикнув він деревам.

Він був ситий по горло сублімацією. Його вабило до Аніти, тягнуло до людей. Самотність остогидла йому.

Але що робити,

Виходу, здавалося, не було. Притулившись до стовбура дерева, Дантон задумливо дивився на шалено синє нью-таїтянське небо. Якби ці хаттерити не загрузли так у своїх безглуздих забобонах, і не боялися так тубільців, і...

План виник блискавично, божевільний, небезпечний план.

– Спробувати варто, – подумав Дантон. – А вб'ють, так і гаразд.

І він поквапився до прикордонної межі.

Побачивши, що Дантон наближається до табору, один із вартових направив на нього гвинтівку. Дантон підняв руки.

– Не стріляй! Мені треба поговорити із вашими вождями.

– Забирайся в резервацію! – крикнув йому вартовий. – Не те буду стріляти.

– Але мені треба бачити Симеона, – наполягав Дантон.

– Наказ є наказ, – і з цими словами вартовий прицілився.

– Стій, постривай-но. – З космічного корабля виліз похмурий, як хмара, Симеон. – Що тут сталося?

– Знову прийшов цей тубілець, – пояснив вартовий. – Пристрелить його,сер?

– Що тобі потрібно, – спитав Сімеон Дантона.

– Я прийшов, щоб сповістити вам, – громовим голосом почав Дантон, — оголошення війни!

Табір сполошився. За кілька хвилин усі чоловіки, жінки та діти скупчилися біля корабля. Старійшини – група сивобородих старців – трималися з краю.

– Ти ж прийняв мирний договір, – зауважив Симеон.

– Ми, вожді племен, що живуть тут, на острові, – виступаючи вперед, заявив Дантон, – обговорили договір і бачимо, що він несправедливий. Нью-Таїті – наша. Вона споконвіку належала нашим батькам та батькам наших батьків. Тут вирощували ми дітей, сіяли злаки та збирали плоди хлібного дерева. Ми не хочемо жити у резервації!

– Ах, Данто! – Вигукнула, виходячи з корабля, Аніта. – Я ж просила тебе принести твоєму народові мир.

– Вони б не послухалися мене, – відповів Дантон. – Усі племена піднялися. І не одні тільки цинохи, мій народ, а й дроваті, лорогнасті, ретелльсмбройхи, віттелі. Я вже не говорю про залежні та малі племена.

– І чи багато у вас народу? – спитав Симеон.

– П'ятдесят чи шістдесят тисяч воїнів. Але, звісно, не в кожного є гвинтівка. Більшості доведеться задовольнятися більш примітивним зброєю, на кшталт отруєних дротиків та стріл.

Тривожне ремствування пробіг по рядах натовпу.

– Багатьох із нас уб'ють, – безпристрасно вів далі Дантон. – Нехай: ми готові до цього. Кожен ньютаїтянин боротиметься як лев. На одного вашого воїна обрушиться тисяча наших. Крім того, до нас, звичайно, долучаться наші родичі із сусідніх островів. І яких би жертв і лих це нам не вартувало, ми скинемо вас у море. Я сказав.

Дантон повернувся і гордовито попрямував до джунглів.

– Ну, а тепер можна його хлопнути? – благав вартовий.

– Опусти гвинтівку, дурню! – гаркнув Симеон. – Стривай, Данто! Я вважаю ми порозуміємося. Навіщо нам даремно проливати кров?

– Я згоден, – поважно відповів Дантон.

– Чого ви вимагаєте від нас?

– Рівноправності.

Старійшини, не сходячи з місця, почали радитись. Симеон вислухав їх і попрямував до Дантона.

– Цю вимогу можна виконати. Більше ви нічого не хочете?

– Ні, більше нічого, – відповів Дантон. – Якщо, зрозуміло, не вважати те, що з скріплення договору головним родам хаттеритов і ньютаїтян слід зв'язати себе нерозривними узами. Ми пропонуємо шлюб.

Старійшини знову порадилися, і воєначальник отримав нові настанови, що так сильно схвилювали його, що на шиї в нього здулися жили. Втім, Симеон зусиллям волі опанував себе і, уклонившись на знак послуху старійшинам, пройшов до Дантона.

– Старійшини уповноважили мене, – сказав він, – запропонувати тобі кровне Братство. Ми з тобою, як представники головних родів, змішаємо кров і після здійснення цієї зворушливої, суто символічної церемонії переломимо хліб, посиплемо його сіллю.

– Е, ні, – відповів Дантон. – У нас на Нью-Таїті таке не заведено. Я наполягаю на шлюбі.

– Але, чорт забирай, любий...

– Таке моє останнє слово.

– Ми ніколи не погодимось! Ніколи!

– Значить, воюватимемо, – оголосив Дантон і пішов у джунглі.

Він і справді був не проти розпочати війну, хоч і не уявляв собі, яким чином один-єдиний тубілець зможе вести військові дії проти великого загону озброєних чоловіків.

Дантон намагався щось винайти, коли до нього з'явилися Симеон і Аніта.

– Твоя взяла, – сердито буркнув Симеон. – Старійшини згодні. Хаттеритам набридло пурхати з планети на планету. Ми стикаємося з проблемою тубільців не вперше, і, куди б ми не перебралися, нам від неї, напевно, не позбутися. Ми ситі нею по горло і віддаємо перевагу, – Симеон судорожно ковтнуло повітря, проте мужньо домовив: – Погодитись на асиміляцію. Принаймні, так вирішили старійшини. Я особисто вибрав би війну.

– І зазнали б поразки, – запевнив його Дантон, раптом відчувши себе таким, що може самотужки розправитися з хаттеритами.

– Можливо, – погодився Сімеон.