Процес - Сторінка 13

Через те К. просто приголомшував спокій дівчини й чоловіка, що вели його. К. довірився їм і, якби вони кинули його, впав би, наче колода. Маленькі, гострі очі помагачів нишпорили навколо, К. відчував їхню розміряну ходу, а сам, здавалось, навіть не переступав ногами, його мало не волочили. Нарешті він помітив, ніби йому щось кажуть, але нічого не розумів, чув лише якийсь гамір, що виповнював увесь простір, один незмінно високий тон, що лунав, мов сирена.

– Голосніше, – прошепотів він, не підводячи голови, й засоромився, знаючи, що вони й так говорять досить гучно, дарма що він нічого не годен розібрати. Нарешті перед ним наче розступилася стіна, в обличчя війнуло свіже повітря, і він почув, як хтось поруч каже:

– Він спершу хотів вийти, а тепер йому хоч сотню разів товчи, що тут вихід, він навіть не ворушиться.

К. зауважив, що стоїть перед дверима на сходи, їх відчинила дівчина. До нього неначе враз повернулась уся втрачена сила, аби повніше відчути наново здобуту свободу, він ступив на першу сходинку й розпрощався зі своїми проводирями, що схилились над ним.

– Щиро дякую, – раз по раз приказував К., потискав обом руки й пішов тільки тоді, коли йому здалося, що більш-менш свіже повітря зі сходів нестерпне для тих, хто звик до канцелярської задухи. Помічники навряд чи мали змогу відповісти йому, а дівчина напевне б упала, якби К. не зачинив якомога швидше двері. Ще якусь мить К. постояв, дістав кишенькове люстерко і пригладив волосся, підняв капелюха, що лежав на нижчій сходинці, – туди його жбурнув довідковець, – і помчав сходами вниз, так жваво і такими величезними стрибками, що аж злякавсь, як швидко минула недавня кволість. Здоров'я К. мав загалом міцне, але до таких несподіванок він готовий не був. Може, в його тілі революція, і воно готує йому якийсь новий процес, бо старий процес для нього такий прикрий? К. не відкинув остаточно думки навідатись при першій нагоді до лікаря, проте вирішив, – тут він і сам міг собі зарадити, – надалі збавляти час у неділю краще, ніж сьогодні.

Розділ 4

Подруга панни Бюрстнер

Минав час, а К. уже не траплялося жодної нагоди навіть перекинутися словом із панною Бюрстнер. Він усіляко намагався підступитись до неї, але вона завжди тямила, як вислизнути й уникнути зустрічі. К. одразу після роботи приходив додому, сідав, не запалюючи світла, на канапі у своїй кімнаті й нічого не робив, а тільки стежив за передпокоєм. Коли поряд проходила служниця й причиняла двері начебто порожньої кімнати, К. підводився трохи згодом і знову прочиняв двері. Вранці він уставав на годину раніше, ніж звичайно, щоб мати змогу перестріти панну Бюрстнер на самоті, перше ніж вона подасться до контори. Але всі ті спроби були марні. Тоді К. послав їй листи, одного на роботу, а другого додому, в них він іще раз намагався виправдати свою поведінку, пропонував яке завгодно відшкодування, обіцяв ніколи не переступати меж, які вона йому визначить, і просив лише дати йому нагоду поговорити з нею, надто тому, що він нічого не може сказати й фрау Ґрубах, не порадившись попередньо з самою панною, а наприкінці листа К. написав панні Бюрстнер, що наступної неділі він цілісінький день чекатиме у своїй кімнаті на якийсь знак, якусь вістку від неї: згоди, що вона зглянеться на його прохання, або принаймні пояснення, чому вона не може виконати його, дарма що К. пообіцяв у всьому їй коритися. Листи назад не повернулись, але й відповіді не було. Натомість у неділю К. дочекався знаку, зрозумілого без усяких тлумачень. Іще вдосвіта крізь замкову шпарину К. помітив якийсь незвичайний рух у передпокої, і причина з'ясувалася дуже скоро. Вчителька французької мови, що була, зрештою, німкеня з прізвищем Монтаґ, "понеділок", хирлява, бліда і трохи крива на ногу дівчина, що досі жила окремо, перебиралася до кімнати панни Бюрстнер. Нескінченні години можна було бачити, як вона човгає в передпокої. Вона все забувала якусь одежину, покривальце або книжку, що їх треба брати поодинці й нести до нового помешкання.

Коли фрау Ґрубах принесла сніданок, – відколи К. був дуже розгнівався, вона вже й найменших послуг не довіряла своїй служниці, – К. не міг стриматись, аби вперше за п'ять днів не заговорити до господині.

– Чого це сьогодні такий шум у передпокої? – запитав він, надливаючи каву. – Може, ще який пожилець приїде? Невже саме в неділю треба прибирати? – Хоча К. не дивився на фрау Ґрубах, він почув, як вона неначе полегшено зітхнула. Навіть таке гостре запитання К. вона витлумачила як примирення або початок примирення.

– Пане К., ніхто не прибирає, – відповіла господиня. – Панна Монтаґ переселяється до кімнати панни Бюрстнер і переносить свої речі. – Пояснивши, вона замовкла, чекаючи, як сприйме цю звістку К., і дивилась, чи можна розповідати далі. К. витримав це випробування і, замислившись, мовчки колотив ложкою каву. Зрештою він підвів очі й запитав:

– А ви вже позбулися своїх підозр щодо панни Бюрстнер?

– Пане К.! – скрикнула фрау Ґрубах, що чекала саме цього запитання, і простягла до К. товсті руки зі складками сала. – Останнього разу ви дуже близько взяли до серця моє принагідне зауваження. Та я й думки не мала ображати вас або когось іншого. Пане К., ви мене знаєте досить довго, щоб уже пересвідчитись у цьому. Ви й не знаєте, як я намучилася за останні дні! Щоб я та обмовила свого пожильця! І ви, пане К., повірили! Скажіть, невже я хочу вигнати вас із квартири? Вигнати вас? – Останній викрик здушили сльози, господиня піднесла фартух до обличчя й заридала.

– Не плачте, фрау Ґрубах, – намагався втішити її К. і підступив до вікна, на думці в нього була тільки панна Бюрстнер і те, що вона впустила до своєї кімнати чужу дівчину. – Не плачте, – сказав він знову, коли повернувся обличчям до кімнати й побачив, що господиня ще не заспокоїлась. – Тоді я теж і в гадці не мав чогось лихого. Ми обоє просто не зрозуміли одне одного. Таке інколи трапляється й між давніми друзями. – Фрау Ґрубах опустила фартух нижче очей, аби пересвідчитись, що К. справді примирився з нею. – Авжеж, буває і таке, – переконував далі К. і наважився, виснувавши з поведінки фрау Ґрубах, що капітан не виказав його, ще додати: – Невже ви справді повірили, ніби через якусь чужу дівчину я міг посваритися з вами?

– Так, пане К., повірила, – відповіла фрау Ґрубах; на жаль, тільки-но їй ставало трохи легше, вона одразу верзла щось недоречне. – Я завжди себе запитувала: чого це пан К. так перейнявся панною Бюрстнер? Чого він через неї гнівається на мене, хоча знає, що кожне його лихе слово відбере мені сон? Таж я про панну сказала тільки те, що бачила сама на власні очі.

К. нічого не відказав, він мав би її вигнати з кімнати вже після першого слова, але йому не хотілося. Він обмежився тим, що допив каву і дав фрау Ґрубах утямки, що вона тут непотрібна. За дверима й далі чулось, як через увесь передпокій човгає панна Монтаґ.

– Ви чуєте? – запитав К. і показав рукою на двері.

– Так, – зітхнула фрау Ґрубах, – я хотіла їй допомогти і навіть прислати на поміч іще служницю, але вона така вперта, що хоче сама все перенести. Мене тільки дивує панна Бюрстнер. Я не раз була бідкалась, що в мене квартирує панна Монтаґ, а панна Бюрстнер бере її навіть до своєї кімнати!

– А вам чого перейматися? – запитав К., роздушивши в чашці рештки цукру. – Невже вам від цього збитки?

– Ні, – відповіла господиня, – це, власне, мені на руку, звільниться одна кімната, і я зможу переселити туди капітана, свого небожа. Я вже давно боялася, що останнім часом, відколи я була змушена оселити його тут поряд, у вітальні, він міг заважати вам. Він такий, що не дуже зважає на людей.

– Та що ви! – підвівся К. – Про це не варто й балакати! Ви, здається, вважаєте мене за надміру вразливого, і тільки тому, що оці переходи панни Монтаґ – ось вона знову повертається – мені вже нестерпні!

Фрау Ґрубах мало не зомліла.

– Пане К., може, сказати їй, щоб решту речей вона перенесла колись потім? Якщо ваша ласка, я їй одразу скажу.

– Але ж вона перебирається до панни Бюрстнер! – закричав К.

– Атож, – промовила фрау Ґрубах, не розуміючи, що мав на увазі К.

– Отже, – провадив далі К., – ви теж повинні носити її речі.

Фрау Ґрубах тільки кивнула головою. Ця німа безпорадність, що зовні видавалась лиш упертістю, ще дужче роздратувала К. Він став походжати по кімнаті від вікна до дверей, даючи господині змогу вийти з кімнати, хоч вона, мабуть, вийшла б і без цього.

Саме тоді, коли К. знову підійшов до дверей, хтось постукав. То була служниця, яка повідомила, що панна Монтаґ охоче поговорила б із паном К. і тому просить його зайти до їдальні, де вона чекає на нього. К. замислено слухав служницю, а потім майже глузливим поглядом окинув перелякану фрау Ґрубах. Цей погляд, певне, мав показати, що К. давно вже передбачав таке запрошення панни Монтаґ і що воно – теж частина тих мук, яких він мусив зазнати цього недільного ранку від пожильців фрау Ґрубах. К. відіслав служницю, переказавши, що вже йде, проте підійшов до шафи переодягнутись, а фрау Ґрубах, що нишком нарікала на ту набридливу Монтаґ, тільки наказав прибрати посуд.

– Таж ви навіть нічого не чіпали! – скрикнула фрау Ґрубах.

– Ах, забирайте геть! – гаркнув К., йому здавалося, ніби панна Монтаґ упхала свого носа куди тільки можна й загидила геть усе.

Ідучи передпокоєм, К. подивився на зачинені двері панни Бюрстнер. Але ж його запросили не туди, а до їдальні, тож він відчинив двері, навіть не стукнувши. То була дуже довга, але вузька кімната з одним вікном. Місця в ній вистачало лише для двох шаф у кутках обабіч дверей та довжезного обіднього столу, що починався біля дверей і тягнувся до підвіконня, тож до широкого вікна і не доступишся. Стіл був уже накритий, і то на багатьох осіб, бо в неділю майже всі пожильці обідали вдома.

Коли К. зайшов, панна Монтаґ пішла від вікна йому назустріч уздовж столу. Вони мовчки привітались, і тоді панна Монтаґ, несподівано високо, як завжди, задираючи голову, проказала:

– Я не певна, чи ви знаєте мене.

– Звісно, знаю, – мовив К., насуплено дивлячись на неї. – Ви у фрау Ґрубах уже давненько.

– Але, як на мене, – провадила далі дівчина, – вас не дуже обходить, хто живе в цій квартирі.

– Атож.

– Ви не хочете сісти? – запитала панна Монтаґ.

Обоє мовчки витягли стільці на протилежних краях столу і сіли навпроти одне одного.