Процес - Сторінка 14

Проте панна Монтаґ ту ж мить підвелася знову, бо забула на підвіконні ридикюль, і пройшла через усю кімнату. Повертаючись і легенько вимахуючи сумкою, вона заговорила:

– Я лише хочу сказати вам кілька слів за дорученням моєї подруги. Вона й сама збиралася прийти, але сьогодні в неї негаразд із здоров'ям. Тож вона вибачається і просить послухати замість неї мене. Вона б сказала вам те саме, що ви почуєте й від мене. Навпаки, я скажу вам навіть більше, бо я певною мірою цілком безстороння. Ви мені вірите чи ні?

– І що ж ви мені скажете? – запитав К., бо йому остогидло бачити, як очі панни Монтаґ незмінно прикуті до його вуст. Завдяки цьому поглядові вона немов уже панувала над тим, що він лише намірявся висловити. – Мабуть, панна Бюрстнер відмовилась особисто поговорити зі мною, про що я просив її.

– Саме так, – потвердила панна Монтаґ, – чи, радше, зовсім не так. На цьому вона ще й як гостро наголосила. Загалом можна відмовитись від розмови, а можна навіть і цього не робити. Адже розмову можна вважати й за безвартісну, і саме така в нас ситуація. Тепер, після вашого зауваження, я можу говорити відверто. Ви на словах і листами просили мою подругу про розмову, але тепер, як я принаймні здогадуюсь, моя подруга вже знає, про що мала бути та розмова, і через те з невідомих мені причин переконана, що нікому не буде жодної користі, якщо розмова відбудеться насправді. А втім, вона розповіла мені про це лиш учора і мимохідь додала, що, хай там як, навіть для вас ця розмова не має великої ваги, бо ви дійшли до своїх думок унаслідок суто випадкової події, тож вам не треба й пояснювати довго, щоб ви незабаром, якщо цього не сталося ще досі, зрозуміли всю безглуздість своїх заходів. Я відказала їй, що вона, може, й має слушність, але задля остаточної ясності я таки вважаю за доконечне дати вам недвозначну відповідь. Я запропонувала їй перебрати цю місію на себе, і після певних вагань моя подруга погодилась. Ну, а тепер я сподіваюсь, що я старалася й задля вас, бо навіть найменша непевність у найнезначущішій справі однаково роз'ятрює душу, і якщо цю непевність, як-от у нашому випадку, дуже легко усунути, краще зробити це якнайшвидше.

– Дякую вам, – одразу вимовив К., поволі підвівся, дивлячись спершу на панну Монтаґ, потім на стіл, далі у вікно, – будинок на тому боці вулиці був осяяний сонцем, – і пішов до дверей. Панна Монтаґ ступила за ним кілька кроків, неначе не дуже повірила йому. Та перед дверима обоє були змушені відступити, бо вони відчинились і зайшов капітан Ланц. К. уперше побачив його так близько. То був дебелий, десь сорокарічний чоловік із засмаглим м'ясистим обличчям. Він легенько вклонився, – обом зразу, – потім підійшов до панни Монтаґ і шанобливо поцілував їй руку. Його рухи були напрочуд зграбні. Ґречне поводження капітана разюче контрастувало з тим, як поставивсь до панни Монтаґ К., а проте вона нітрохи не гнівалась на нього, бо навіть намірялась, як видавалося К., представити його капітанові. Але К. не хотів, щоб його представляли, йому було несила виявити бодай дрібку приязні як капітанові, так і панні Монтаґ, той поцілунок руки засвідчив, що вони обоє належать до групи, яка під машкарою безневинності й некорисливості намагалась не допустити його до панни Бюрстнер. До того ж К. подумав, – не просто здогадавсь, а впевнився, – що панна Монтаґ вибрала ефективний і, хай там як, двосічний засіб. Вона надала завеликої ваги взаєминам панни Бюрстнер і К., а передусім – тій розмові, про яку він просив, і водночас спробувала перекрутити все так, ніби саме К. надміру переймається дрібницями. Вона помиляється, К. нічого надміру не підносив, він знає, що панна Бюрстнер – звичайнісінька нікчемна друкарка, яка не повинна довго чинити йому опір. Отак міркуючи, К. зумисне не зважав на те, що він почув про панну Бюрстнер від фрау Ґрубах. З отакими думками К., тільки-но привітавшись, вийшов з їдальні. Він хотів був одразу піти до своєї кімнати, але тихенький сміх панни Монтаґ, долинувши крізь двері їдальні, навернув його на думку, що він, напевне, їм обом, капітанові й панні Монтаґ, може приготувати несподіванку. К. озирнувся і прислухався, чи не може в навколишніх кімнатах йому щось завадити, але всюди панувала тиша, тільки в їдальні чулася розмова і в коридорі, що вів до кухні, відлунював голос фрау Ґрубах. Нагода видавалася сприятлива, К. підійшов до дверей панни Бюрстнер і тихо постукав. Нічого ніде не ворухнулось, він постукав іще раз, але знову не дочекався відповіді. Може, вона спить? Чи їй справді недобре? Або ж принишкла тільки тому, бо здогадується, що лише К. може стукати так легенько? К. вирішив, що вона зачаїлась, і постукав гучніше, зрештою, оскільки на стукіт ніхто не відповів, відчинив двері, але дуже обережно, усвідомлюючи, що він робить щось нехороше, а до того ж і непотрібне. В кімнаті нікого не було. А втім, вона дуже мало скидалась на ту кімнату, яку К. пам'ятав. Біля стіни стояли поряд два ліжка, на трьох стільцях біля дверей громадився одяг, шафа була відчинена. Панна Бюрстнер, мабуть, пішла кудись, поки панна Монтаґ розмовляла в їдальні з К. Але сам К. не дуже й здивувався, він навряд чи сподівався так легко заскочити панну Бюрстнер, цю свою спробу він здійснив лиш у пику панні Монтаґ. І тим дошкульніше його допекло, коли, знову зачинивши двері, він побачив, як у відчинених дверях їдальні панна Монтаґ розмовляє з капітаном. Вони стояли там, напевне, й тоді, як К. був відчинив двері, проте не подавали знаку, ніби стежать за К., а стиха перемовлялись і тільки тоді дивились у його бік, коли їхні очі мов ненароком блукали під час розмови по кімнаті. Але К. ці погляди немов прибивали до землі, і він шмигнув попід стіну до своєї кімнати.

Розділ 5

Екзекутор

Коли котрогось із наступних вечорів К. ішов коридором від свого кабінету до головних сходів, – цього разу він виходив з банку майже останнім, лише в експедиції ще працювали два служники в невеличкому колі під абажуром електричної лампи, – йому почулося, ніби за дверима, де, як він завжди гадав, була комірчина, хоч сам ніколи не заглядав туди, хтось зітхнув. К. здивовано зупинився і став прислухатись, аби визначити напевне, чи він часом не помилився. З хвилину стояла тиша, а потім знову почулося зітхання. Спершу К. думав гукнути служника, можливо, тут знадобиться свідок, але потім його охопила така нездоланна цікавість, що він мало не щосили шарпнув двері. То й справді, як він гадав, була комірчина. Одразу біля порога валялись паки старих негодящих бланків, перекинуті порожні керамічні каламарі. Проте в кімнаті стояли ще три чоловіки, попригинавшись під низькою стелею. Їх освітлювала приліплена на полиці свічка.

– Чого ви тут? – від збудження похапцем, але тихо запитав їх К.

Один чоловік, що вочевидь був старший над тими двома й одразу привертав до себе увагу, мав на тілі своєрідне чорне шкіряне вбрання, що оголювало шию аж до грудей і всі руки. Він нічого не відповів. Проте два інші загукали:

– Пане, нас мають відшмагати, бо в слідчого ви наскаржилися на нас!

І лише тепер К. упізнав, що то справді вартові Франц та Вілем, а третій чоловік тримає в руці різку, аби покарати їх.

– Ну, – заговорив К., приглядаючись до них, – я ні на кого не скарживсь, а тільки розповів, що діялось у моєму помешканні. А бездоганною вашу поведінку теж не можна назвати.

– Пане, – озвався Вілем, тоді як Франц вочевидь намагався заховатись за нього від третього чоловіка, – якби ви знали, яка в нас мізерна платня, ви були б про нас кращої думки. Мені треба годувати родину, а от Франц хоче одружитись, нам потрібно якось заробляти, але, як виявляється, самою працею, навіть найсумліннішою, ми ні на що не стягнемось. Ваша тонка білизна привабила мене, а вартовому, звісно, чіпати її заборонено, проте згідно з традицією білизна належить вартовим, і, повірте, так було завжди. І це зрозуміла річ: адже навіщо білизна тим, котрих спіткало нещастя потрапити під арешт? Але коли про це вже заговорили, то неминуче дійшло й до покарань.

– Кажу ж вам, я нічого й не знав, я аж ніяк не вимагав покарати вас, мені йшлося про принцип.

– Франце, – звернувся Вілем до другого вартового, – хіба я не казав, що цей пан не вимагав покарати нас? Тепер ти чуєш, – він навіть не знав, що нас каратимуть.

– Ви не дуже зважайте на їхнє базікання, – обізвався до К. третій чоловік, – кари як справедливі, так і неминучі.

– Не слухайте його, – благав Вілем і урвав себе на слові, щоб притьмом піднести до вуст руку, яка шмагонула його різкою, – нас покарано тільки за те, що ви нас виказали. Якби не ви, нічого б не сталося, навіть якби вони довідалися, що ми робили. Де ж тоді справедливість? Ми обидва, а надто я, давно вже на цій службі, – от погодься, що, як для начальства, ми вартували добре, – і мали надію просунутись; невдовзі, мабуть, ми б уже теж були екзекутори, як він, хоча йому просто пощастило, його ніхто не виказав, бо нас загалом виказують дуже рідко. А тепер, пане, все втрачене, наше життя занапащене, нам ще довго доведеться гнути спину й бути на побігеньках, бо така вже доля вартових; крім того, нас зараз страшенно боляче відшмагають різкою.

– Невже різка може завдати такого болю? – запитав К. і помацав різку, якою екзекутор вимахував перед його носом.

– Нам треба роздягнутись аж до голого тіла, – пояснив Вілем.

– Ось воно що, – мовив К. і пильно подививсь на екзекутора, той був засмаглий, мов моряк, і мав грубе чисте обличчя. – Невже нема жодної змоги не давати їм різок? – запитав К.

– Нема, – сміючись, похитав головою екзекутор. – Роздягайтеся! – звелів він вартовим, а потім знову заговорив до К.: – Не треба вірити тому всьому, що вони кажуть, зі страху перед різками їм уже трохи скаламутився розум. Те, що оцей, наприклад, – він показав на Вілема, – намолов про своє життя, – сміх, та й годі. Подивіться, який він гладкий, – перші удари різкою взагалі йому тільки сало полоскочуть. А знаєте, чому він такий гладкий? Бо взяв собі звичай поїдати сніданок усіх заарештованих. Хіба він не з'їв вашого сніданку? Тож я казав вам. Але чоловік із таким черевом нізащо й ніколи не стане екзекутором, про це й мови нема.

– А є й череваті екзекутори, – зауважив Вілем, розстібаючи пасок.

– Нема, – заперечив екзекутор і впоперек шмагонув його різкою по шиї, тож бідолаха аж присів, – і пам'ятай: тобі треба не підслухати, а роздягатись.

– Я дам тобі добру винагороду, якщо ти відпустиш їх, – запропонував К.